У Псевдо-Кесарія, автора "Відповідей на запитання" (серед. VІ ст.), склавинів протиставлено "фісонітам, що звалися також "данувіями", тобто, "дунайцями", в яких вбачали антів. Про їхнє значення для Візантії промовляють епітети, вживані в титулатурі її імператорів. Означення Antikos (лат. Anticus "Антський") вживалося близько 80 років (з 23. ХІ. 533 по 1. V. 612) Юстиніаном І, Юстином ІІ, Тиверієм, Маврикієм та ін. у приблизно такій трафаретній структурі: "Імператор... Аламанський Готський Франкський Германський Антський Аланський Вандальський Африканський", але в ній немає епітета "Склавинський", хоч апелятив "sclavus" став у римській імперії навіть означати "раб".

Антів ще знають: Іоан Ефеський (бл. 506-507 р. - як "підкуплених" ромеями, щоб ті напали "на [... ] слов'ян"), Агафій Миринейський (він 530-582 рр. згадує антів візантійської служби, а також слов'янина Сваруна). Менандр Протектор (автор "Історії", писаної після 582 р., оповідає про аварське спустошення "Антії" та її посольство до "Аварії" на чолі з Мезамером, сином Ідаризія, братом Келагаста, "пустословом і хвальком", чиї "нахабні" переговори кінчилися смертю й посиленням антиантської агресії аварів). Безіменний автор трактату "Про воєнне мистецтво" (70-і рр. VІ ст.) твердить, що вдалими бувають засідки проти "білявих" народів, антів, склавинів, сарацинів та персів, але "стосовно скіфських "... треба остерігатися пасток з їхнього боку".

Маврикій, візантійський імператор 582-602 рр., автор "Стратегікону", дозволяє нападати на ворожу землю, якщо вороги небоєздатні, непідготовлені, "не знають порядку й влади, як склави й анти". Ці племена "однакові", вільні, не схильні ні до рабства, ні до покори. "Численні й загартовані", вони "легко переносять і спеку, й холод, і дощ, і голизну тіла, й нестачу їжі". До іноземців "добрі й дружні, супроводжують їх почергово з місця на місце". Майже по-кавказьки захищають честь і гідність гостя, полонених тримають лише протягом визначеного часу. "У них багато різноманітної худоби й злаків... Жінки... цнотливі понад усяку людську природу... Живуть... серед лісів, рік, боліт та... озер", влаштовуючи чимало запасних виходів із жител; "цінності... закривають у тайниках", "люблять нападати... у місцях лісистих, вузьких та обривистих", "користуються засідками, раптовими нападами й хитрощами". Є "найдосвідченішими в переправі через річки"; "захоплені небезпекою, поринають глибоко в воду, тримаючи в роті... довгі очеретинки... дихають через них". "Кожний чоловік озброєний двома невеликими списами, а дехто з них - і щитами... дерев'яними луками й невеликими" отруєними стрілами. "Перебуваючи в стані анархії та взаємоворожнечі... ні бойового порядку не знають, ні битися в правильному бою не прагнуть". А "з криком усі разом рухаються вперед". "Віроломні й ненадійні в угодах". "Жоден не хоче уступити іншому". "За скіфським звичаєм, одні наводять мости, інші будують настил". "Оскільки в них багато вождів і вони не згідні один з одним, не зайве деяких з них прибрати до рук за допомогою речей або подарунків, особливо тих, які ближче до кордонів". Знайдене в них радить "переправляти в свою землю".

Отже, анти фіксуються впродовж ІІІ - VII ст. н. е., переважно поряд із склавинами (гр. Sklavenoi), своєрідним відбиттям слова слов'яни, які, врешті, й поглинули їх. Анти й склавини хоч і єдналися узами історичної спорідненості, минулою однойменністю (венеди, спори), мовою, територіальним сусідством (принаймні на Дністрі й Дунаї), звичаями тощо, все ж були різними етносами, які нерідко конфліктували й конфронтували між собою.

За А. Куником, "анти... були, насправді, не слов'янами, а лише династами азійського (черкеського?) походження, які підкорили собі чорноморських слов'ян у VІ ст. (?- О. С.)... й у візантійських письменників згадувалися так само окремо від слов'ян, як болгари та руси". Цікаво, що на цьому тлі складається система слов'янських племен, які дістали свої етноніми від чужоземців. Сюди належать: балканські болгари/булгари (тюркізм), руси (русини, русичі, руснаки, руські, вони ж на заході деінде ще й досі рутени/Ruthenos - кельтизм), білоруси (мають слов'яно-кельтський варіант), серби/сорби (індоаризм), хорвати (іранізм).

"Незліченні" анти, займаючи величезні простори північніше Азово-Чорномор'я, тобто між Доном і Дунаєм, зникли безслідно, майже як і знамениті їхні суперники авари-обри. З ними лише обережно позалінгвально-географічно пов'язують племена уличів і тиверців, можливо, полян. О. Шахматов ототожнював антів (гр. Antai/ Antes) з предками всього східного слов'янства, початок формування якого датується рухом праслов'ян з басейну Вісли на Наддунайщину.

Лишається недослідженим протилежний напрям розселення антів, так само як і декларований візантійцями факт розпаду на антів і склавинів єдності, званої спорами (Spori). Цікаво, що цей етнонім ще й досі не має надійної етимології. А що коли це один з найдавніших слов'янізмів, зафіксований у період великого й переповненого "спорами" - суперечками за землю переселення народів? "Від Прокопія (Кесарійського - О. С.), - пише О. Шахматов, - ми дізнаємося, що анти (...) в царювання Юстина (518-527 р.), перейшовши Дунай, напали на імперію, де дістали поразку від Германа, котрий стояв на чолі фракійських військ".

Знаменитий мовознавець, вивчаючи історико-етнографічні особливості життя антів і не маючи в своєму розпорядженні такого важливого наукового апарату, як сучасний корпус новгородських берестяних грамот, доходить висновків, що першою прабатьківщиною східних слов'ян (в оригіналі "русского народа") "була територія антів, тобто - область між Прутом і Дніпром", всупереч тим, хто вважав, що вона містилася в Білорусії, в Карпатах, біля гирла Дунаю, в понизів'ї Пруту, Дністра й Дніпра. 558 р. в цьому районі на антів напали авари, які з допомогою лангобардів зайняли 567 р. землю гепідів, котра тяглася аж до рік Драви й Сави (суч. Хорватія).

Анти ж під тиском аварів-обрів, за О. Шахматовим, відійшли до Волині (теперішні Волинська, Рівненська й Житомирська обл.) та північної Київщини, котрі й стали "колискою руського племені, руською прабатьківщиною", другою вже за рахунком. Автор натякає на можливість виникнення в той час антського союзу племен, до якого входили, наприклад, дуліби.

М. Грушевський, добре знаючи життя антів, їхні воєнно-дипломатичні та інші взаємостосунки з Візантією, дінсько-дністерський життєвий простір і т. ін., доходив висновків, що анти не східні й полудневі галузі слов'янства, а південна частина північно-східного відгалуження, тобто ті племена, що утворили "етнографічну цілість, яку тепер звемо українсько-руською... Сі анти виступають на території, де пізніше бачимо русинів і де й тоді - в VI ст. не міг сидіти ніякий інший слов'янський народ, розумію краї між Дністром і Доном... Антська колонізація вповні відповідає тому, що ми на основі... сказаного про напрями слов'янської колонізації могли б викомбіновувати про правітчизну нашого народу й напрям його колонізації... В антах маємо предків українсько-руських племен".

Усупереч цьому А. Погодін заявляв: "В антах можна бачити предків усієї східної, руської галузі слов'янства, а не тільки її української частини... М. Грушевським керувало патріотичне бажання почати історію України з якомога давніших часів". Це положення набуло гостроти за тоталітарної доби. "Можна згадати, - продовжував "русскую идею" П. Третьяков, - ще тенденційну спробу М. Грушевського розглядати антське минуле з позицій своєї націоналістичної концепції історії України, де анти дістали освячення, дуже далеке від історичної дійсності".

Однак життя посміялося з противників концепції антів як пращурів українців. Нещодавно газета "Известия" (Москва) надрукувала заяву керівника Новгородської археологічної експедиції академіка В. Яніна, в якій, з нашого погляду, переконливо показано, що панівна догма "общерусскости" східних слов'ян дала тріщину. На основі майже тисячі новгородських берестяних грамот ХІ - ХVІ ст. й порівняльно-історичних студій академіка А. Залізняка зроблено висновок: розвиток північно-східних слов'ян ішов не від спільної "давньоруської" мови, яка нібито після татаро-монгольської навали розпалася на три інші: російську, українську й білоруську, а навпаки, у напрямі прямо протилежному - їхнього взаємовпливу й зближення.

Носії історично кривицького (псковського та ін.), в'ятського (володимиро-суздальського), ільменсько-словенського (новгородського), а також радимицького діалектів, на базі яких згодом сформувалися росіяни й білоруси (частково), прийшли на східнослов'янську територію із заходу, з північної Польщі й Німеччини.