2 грудня 1971— 22 грудня 2013

Павло Мазуренко був уродженцем м.Любар, що в Житомирській області. Певний час був прописаний та проживав в Криму в Сакському районі, потім переїхав до Києва. Мав вищу освіту, яку здобув на радіотехнічному факультеті Київського політехнічного інституту. Працював у сфері ІТ-технологій програмістом та web-дизайнером.

На Майдан приїздив упродовж 2 місяців. З маленькими перервами по чотири дні стояв на Майдані й, маючи рідну сестру в Києві, не ходив до неї, щоб відігрітися. Допомагав пораненим, чергував вночі, пильнував за чистотою

Був активістом Самооборони Майдану. Загинув на вулиці Грушевського біля Будинку офіцерів

Приїхав захищати Майдан, долучився до лав Кіровоградської сотні. 18 лютого потрапив у епіцентр подій. 

18 лютого приїхала до Києва у справах. Загинула під час зіткнень на вул. Інститутській.

На Майдан приїхав на власному автомобілі за покликом серця. Записався до Самооборони Майдану. 

Загинув від вогнепальних поранень на барикадах біля Будинку профспілок у ніч з 18 на 19 лютого.

Допомагав з постачанням медикаментів на Майдан.

Віктор був на Майдані в Києві від початку заворушень. 18 лютого він зник. Бійці з його сотні відшукали свого побратима через тиждень у морзі.

На Майдан приїхав 25 грудня, вступив до лав 12 сотні Самооборони. 

19 січня на вул. Грушевського від вибуху гранати отримав тяжку травму ока. 18 лютого вийшов на роботу після тривалого лікування. 

Під час революції він з дружиною уважно стежили за ситуацією в Києві. І Віктор дуже хотів їхати в Київ, бо переживав за тих, хто ризикує життям на Майдані. Тому не лишився осторонь, коли громада села пішла захищати блокпост на трасі Одеса-Київ, щоб «тітушки» та спецпризначенці не дісталися до столиці. Т

Городнюк Іван був мешканцем м. Березне Рівненської області. Керував гуртком сучасних танців Березнівського будинку культури. Підприємець.

Роман Гурик проживав у місті Івано-Франківську. Був студентом філософського факультету у Прикарпатському університеті.

Варениця Роман народився у селі Старий Яр Яворівського району Львівської області. Отримав педагогічну освіту в Дрогобицькому педагогічному університеті. Працював вчителем математики, згодом їздив на заробітки в Росію. Мешкав у м. Новояворівську.

Іван був на Майдані з 10 грудня 2013 року. Належав до першої сотні самооборони, мав псевдо «Креман». 

Роман Точин був мешканцем міста Ходорова Жидачівського району Львівської області. Підприємець, займався будівельним ремонтом.

Приїхав на Євромайдан 1 грудня, після побиття студентів силовиками. Належав до сотні, що охороняла першу барикаду на вул. Інститутській. 

Оборонець Майдану. У першій лаві відтісняв «Беркут» від барикад. 

На Майдані від листопада. Під час нападу силовиків 30 листопада був сильно побитий, але згодом знову повернувся на Майдан. 

Загинув від кулі снайпера в Києві на вул.Інститутській зі сторони “Жовтневого палацу” під час розстрілу протестувальників режимом Януковича.

У Йосипа Михайловича завжди була активна життєва позиція. Ще в часи національного відродження і боротьби за відновлення української державності він приймав участь в діяльності Української Гельсінської Спілки, також був членом Української республіканської партії.

Юрій Паращук народився у місті Тальне Черкаської області. Мешкав у Києві, згодом переїхав до Харкова. Працював столяром, їздив на заробітки.

На Майдані перебував від 1 грудня 2013 року. У лютому поїхав вдруге разом з іншими харків’янами. 18 лютого допомагав виносити поранених.

Приїхав на Майдан 20 лютого. Загинув на вул. Інститутській від снайперської кулі, що влучила в око.

Загинув на вулиці Інститутській в Києві від кулі снайпера, яка влучила йому в голову. 

Загинув під час боїв на київському Майдані Незалежності, де він, стоячи на передовій, захищав майбутнє своїх дітей.

Перебував на Майдані упродовж трьох місяців, належав до сотні самооборони. Був травмований в око, з лікарні знову повернувся на Майдан. Вбитий снайпером у груди, коли виносив пораненого. Куля пробила бронежилет наскрізь.

Вступив до самооборони Майдану, перебуваючи в Києві у грудні 2013 р. Вдруге приїхав до Києва 20 лютого. Загинув від пострілу снайпера в голову, 

Регулярно їздив на Майдан, привозив їжу. Убитий під час відступу силовиків на вул. Інститутській. Інформація про загибель з’явилась зранку 20 лютог

Загинув від вогнепального поранення.

Залишив батьків, дружину та двох дітей.

Член Волинської сотні самооборони Майдану. Загинув від кулі снайпера, 

Приїздив на Майдан у найважчі моменти, був охоронцем барикад. Востаннє приїхав 19 лютого. Загинув вранці 20 лютого на вулиці Інститутській від кулі снайпера у серце.

Член самооборони Майдану, від грудня 2013 р. належав до Барської сотні. Загинув внаслідок вогнепального поранення в груди.

Ігор був на Майдані 30 листопада, сильно постраждав, але з 17 лютого знову був в епіцентрі подій. Загинув біля Будинку Профспілок від кулі снайпера.

На Майдані був від перших днів. Загинув на вулиці Інститутській від кулі снайпера. Куля влучила в шию.

На Майдан приїздив від грудня 2013 р. Востаннє виїхав 19 лютого. Загинув на вул. Інститутській в Києві від кулі снайпера, яка пробила і металевий щит, і бронежилет.

Помер вiд вогнепального поранення грудної клiтини з пошкодженням внутрiшнiх органiв. 

Бувши людиною з оголеним відчуттям справедливості, яка щиро любила Україну, він не міг залишатись осторонь, коли українці вийшли на Майдан в Києві, щоб виборювати своє право жити в новій, вільній від бандитсько-чиновницької сваволі країні. З перших днів, працюючи волонтером на Майдані, він допомагав всім, чим міг: знімав відео та фото в найгарячіших точках Майдану, вивозив поранених, доставляв продукти, прибирав вулицю, брав участь у зведенні барикад.

Зранку 20 лютого разом з товаришем Дато пішов на барикади. Кілька годин готували коктейлі Молотова, встигли заправити десь 250 пляшок. Повернулись до намету. Потім Давид пішов допомагати переносити поранених і загиблих. Схопився за серце, коли почув як востаннє захрипів і замовк один із поранених. Він кілька разів потім казав товаришеві, що не може відійти від побаченого. У вухах стояв той останній земний стогін….

Увечері 20 лютого разом з іншими активістами блокував в’їзд в столицю з боку Гостомельської траси. Близько опівночі Андрій пішов сам додому. Дорогою його було зупинено невідомими, по-звірячому побито 

19 лютого, стоячи на колінах, намагалась спинити стрілянину під будівлею СБУ в місті Хмельницькому. Внаслідок пострілів з автоматичної зброї з боку СБУ, отримала поранення в голову та груди. 22 лютого померла в лікарні.

Отримав два кульових поранення в живіт під час стрільби на Майдані. Помер у 17-й київській лікарні.

Відслуживши строкову службу в лавах Збройних Сил України, хлопець демобілізувався та повернувся до рідного села. Знайти роботи для себе тут та в окрузі він не зміг, тому прийняв рішення їхати на заробітки до Києва. Олександр був працьовитим хлопцем, роботи не боявся і не цурався жодної, тому працював всюди, де вдавалось зачепитись.

За своєю вдачею Олександр Подригун був доброю і чуйною людиною. І, хоч часто перебував на заробітках далеко від рідного дому, він ніколи не забував про своїх рідних – завжди турбувався про них, допомагав всім, чим міг. А щодо його ставлення до своєї рідної країни, то можна з впевненістю сказати, що він був справжнім патріотом України. Його цікавила історія та культурна спадщина рідного краю, він всім серцем любив свою Батьківщину та вболівав за її майбутнє, завжди бажав їй доброї долі.

Відслуживши строкову службу в лавах Збройних Сил України, хлопець демобілізувався та повернувся до рідного села. Знайти роботи для себе тут та в окрузі він не зміг, тому прийняв рішення їхати на заробітки до Києва. Олександр був працьовитим хлопцем, роботи не боявся і не цурався жодної, тому працював всюди, де вдавалось зачепитись.

За своєю вдачею Олександр Подригун був доброю і чуйною людиною. І, хоч часто перебував на заробітках далеко від рідного дому, він ніколи не забував про своїх рідних – завжди турбувався про них, допомагав всім, чим міг. А щодо його ставлення до своєї рідної країни, то можна з впевненістю сказати, що він був справжнім патріотом України. Його цікавила історія та культурна спадщина рідного краю, він всім серцем любив свою Батьківщину та вболівав за її майбутнє, завжди бажав їй доброї долі.

Михайло приїхав на Майдан у Київ відразу після побиття студентів. Його жорстоко побили, без шансів вижити. Лікарі зробили усе, що могли, однак в ніч на 26 лютого Михайло помер.

На Майдан приїхав у лютому в лицарських обладунках, зголосився до сотні самооборони. Отримав кульове поранення 20 лютого на вул. Інститутській, коли щитом прикривав поранених. Лікарі, волонтери, всі близькі та небайдужі люди боролися за його життя, проте 28 лютого він помер у лікарні.

На Майдані належав до 15-ї сотні Самооборони. 18 лютого під час сутичок у Маріїнському парку отримав важкі поранення – в хлопця був проламаний череп, також лікарі діставали з його голови осколки гранати, що вибухнула. Від 18 лютого перебував у комі, лікарі боролися за його життя. На жаль, Артем, не виходячи із коми, помер 3 березня.

У 2006 році був призваний на строкову службу у лави Збройних Сил України, служив в інженерних військах. Після демобілізації мешкав у Києві. Працював в охоронній фірмі. Був доброю, спокійною та врівноваженою людиною.

На київському Майдані отримав численні поранення під час сутичок із «беркутівцями», від чого помер в одній із київських лікарень.

На Майдан прийшов одразу після розгону студентів 30 листопада. Допомагав майданівцям чим міг, не зважаючи на свої 82 роки. 19 лютого під час заворушень на вулиці Інститутській отримав важкі травми голови і шийного відділу хребта. Тривалий час перебував у комі, але до тями Іван Наконечний так і не прийшов. 7 березня він помер в одній із київських лікарень.

Починаючи з 24 листопада 2013 року, брала активну участь в акціях протесту в Києві. На Майдані провела всі три місяці. Вона допомагала “Морській сотні” Самооборони, стояла у сторожі, працювала на складі та на кухні. До столиці Ольга Бура поїхала зі своїм чоловіком, і завжди була поруч із ним. Померла в київській лікарні 10 березня 2014 року через рану, отриману на Майдані.

Не був байдужим Василь Степанович і до життя рідної країни. Тому, коли взимку розпочалась Революція Гідності в Києві, він не міг залишатись осторонь. Він був активним прихильником Євромайдану, періодично приїздив в Київ, щоб підтримати протест та разом з іншими людьми засвідчити свою громадянську позицію щодо того, яким шляхом має рухатись країна. Востаннє Василь Аксенин вирушив з Чернівців до Києва 19 лютого, коли побачив, що коїться на Майдані після загострення протистоянь 18 лютого. Просити його залишитись вдома було б марною справою в той момент. Він був рішуче налаштований, що мусить бути там, де зараз важко, де може знадобитись його допомога. Він знав, що там зараз гаряче і небезпечно. Але, не зважаючи на це, вже наступного ранку 20 лютого він був в Києві на барикадах поряд з іншими героями Майдану.

На Майдані був з перших днів. Брав участь в нічних чергуваннях, входив до 8-ої сотні Самооборони. Під час подій під Верховною Радою отруївся газом. Товариші хотіли дати респіратор, але він сказав: “Беріть собі, а я і так хворий”. Зрештою в кінці лютого потрапив до лікарні. Майже місяць лікувався від газових опіків бронхів та легень. Петра виписали з лікарні, він збирався в санаторій, але за кілька днів помер.

Але не лише на Черкащині та в Запоріжжі знали Василя Сергієнка, свої журналістські статті він писав і для київських видань. В останні роки свого життя працював у газеті “Надросся”. Також займався науковою діяльністю: був автором ряду наукових праць в галузі соціології, готувався захистити кандидатську дисертацію. А ще любив вилити свою душу у віршованих рядках власних поезій.

В житті Юрій був скромним і чесним хлопцем. Він ніколи не міг залишатись байдужим до чужої біди чи горя, завжди був готовий допомогти ближньому всім, чим міг. Був наполегливим і, навіть, дещо впертим – завжди до кінця стояв на своєму, якщо відчував, що він правий.

Закінчивши 8 класів Дернівської середньої школи, Юрій поступив на навчання до Луцького професійно-технічного училища №2. Освоював спеціальність електрогазозварювання. Після закінчення навчання був призваний до армії на строкову службу. Потім продовжив службу вже по контракту. Після розпаду Радянського Союзу та проголошення незалежності України, чоловік продовжив військову службу в військовій частині «Десна» в Чернігівській області. Звільнився зі служби через 10 років у званні прапорщика.

Одружився і проживав з дружиною в місті Києві. Невдовзі сім’я Юрія збільшилась – жінка подарувала чоловікові доньку Ганну, яку він любив понад усе на світі. Чоловік завжди піклувався про свою єдину дочку, вчив її, як праведно треба жити на світі, був добрим батьком. А ще був просто хорошою людиною з гарним почуттям гумору. Щоб прогодувати сім’ю та стати на ноги, доводилось багато працювати. Понад 20 років він займався підприємницькою діяльністю, а дружина йому в цьому весь час допомагала.

Через якийсь час після служби у війську, чоловік зустрів свою майбутню дружину Галину. Згодом вони зіграли весілля і в щасливому шлюбі прожили разом довгі 23 роки. За цей час Віктор з коханою встигли народити та виростити двох чудових дітей: доньку і сина. Разом зі своєю сім’єю він проживав у Києві. Працював чоловік машиністом у локомотивному депо на станції Дарниця.