Летить птах над чорною водою.

Кружляє птах над нашою бідою.

Над нашою свободою.

Голос чоловічий чує за собою:

Душе пташина, пташина тіне,

земля єдина і небо єдине.

Небо над нами лише відчиняється,

для нас із тобою все лише починається.

Нам іти за важкою бороною.

Нам змагатися з нічною звіриною.

Нам на світанні слухати криниці.

Нам доростати до липневої пшениці.

Пташе, пташе, вертайся додому.

Нам обживати цю землю невідому.

Нам любити ці родючі долини.

Нам прокидатися пізньої години.

Будеш, пташе, співати над полем.

Ми все ще віднайдемо і все ще відмолим.

Ми все ще повернемо з того, що втратили.

Головне, щоб птахи залишались крилатими.

Лети, пташе, над нічними берегами.

Кричи, пташе, над гарячими снігами.

Лишай усе, що потрібно лишити.

Це наша земля, ми тут будемо жити.

Птах повертається з гілкою вишні.

Горять сузір’я – високі, всевишні.

Землі торкається тінню пташиною.

Назви цю землю потім Україною.

Наш корабель – важкий, ніби книга.

Риба плавниками рухає стиха.

Півчі вгорі розгортають вітрила.

Це наша богородиця з нами говорила.

Давній корабель навантажений скарбами.

Впливає у поле з золотими снопами.

Здіймається рікою, великою, тривкою,

такою тихою, глибокою такою.

Повільний корабель вантажений піснями

темряву випалює сигнальними вогнями,

Пливе до нестями, пливе до знемоги.

Шукає землю любові і тривоги.

Це наша земля, означена мовою,

травою червневою, стежкою зимовою,

теплою колядкою, подібною до квітки.

Ми знаємо, хто ми і знаємо – звідки.