Ось і бджілка прокинулася від зимового сну.

Протерла оченята своїми волохатими лапками, розбудила подруг, і виглянули вони у віконечко − дізнатися: чи зникли вже сніг і лід, і холодний північний вітер.

Бачать бджілки, що світить сонечко яскраво, що скрізь ясно й тепло. Вибралися вони з вулика і полетіли до яблуньки:

− Чи нема в тебе, яблунько, чого-небудь для бідних бджілок? Ми цілу зиму голодували.

− Ні, − каже їм яблунька, − ви прилетіли занадто рано: мої квіти ще заховані в бруньках. Спитайте у вишні.

Полетіли бджілки до вишні:

− Люба вишенько! Чи нема в тебе квіточки для голодних бджілок?

− Завітайте, любоньки, завтра, − відповідає їм вишня, − сьогодні ще нема на мені жодної квіточки. А коли розкриються − буду рада гостям.

Полетіли бджілки до тюльпана, заглянули в його яскраву голівку, та не було в ній ні аромату, ні меду. Сумні та голодні хотіли вже додому повертатись, коли побачили під кущиком непримітну темно-синю квіточку. Це була фіалочка. Вона розкрила бджілкам свою чашечку, повну запашного солодкого соку.

Наїлися, напилися бджілки і полетіли додому радесенькі.

Побіг півник у садок та й почав клювати зелененьку смородину, а курочка й каже йому:

– Не їж, півнику! Почекай, поки смородина достигне.

Півник не послухався, клював та й клював і наклювався так, що насилу додому дійшов.

– Ох! – кричить півник. – Лишенько моє! Боляче мені, сестричко, боляче!

Напоїла курочка півника м’ятою, приклала гірчичник, – і пройшло.

Видужав півник і пішов у поле; бігав, стрибав, зігрівся, спітнів і побіг до ручаю пити холодну воду; а курочка йому гукає:

– Не пий, братику, почекай, поки прохолонеш!

Не послухався півник, напився холодної води, – і тут почала його трусити лихоманка; насилу курочка додому його довела.

Побігла курочка до лікаря, прописав лікар півникові гірких ліків, і довго пролежав півник у ліжкові.

Поки хворів півник, вже й зима настала. Видужав півник і бачить, що річка льодом укрилася.

Схотілося півникові на ковзанах поковзатись; а курочка й каже йому:

– Ой, почекай, півнику! Дай річці зовсім замерзнути, тепер ще лід дуже тонкий, втопишся.

Не послухався півник сестри: покотився по льоду; лід проломився, а півник – шубовсть у воду! Тільки того півника й бачили.

Вибігли діти на ганок, а там вже багато народу зібралося. Нижегородський мужик, з великою палицею в руках, тримає на ланцюгу ведмедя, а хлопчик приготувався в барабан бити.

– А ну, Мишко, – каже нижегородець, смикаючи ведмедя за ланцюг, – встань, піднімися, з боку на бік перевалися, чесним панам поклонися і молодицям покажись.

Заревів ведмідь, нехотячи піднявся на задні лапи, з ноги на ногу перевалюється, направо, наліво розкланюється.

– А ну, Михайлику, – продовжує нижегородець, – покажи, як малі діти горох крадуть,

– де сухо – на животі, а де мокро – на колінах.

І поповз Мишко – на черево припадає, лапою загрібає, ніби горох смикає.

– А ну, Михайлику, покажи, як баби на роботу йдуть.

Йде ведмідь, не йде, назад озирається, лапою за вухом чеше.

Кілька разів ведмідь спересердя ревів, не хотів вставати- але залізне кільце ланцюга, продіте крізь губу, і палиця в руках господря змушували бідного звіра коритися. Коли ведмідь переробив всі свої штуки, нижегородець сказав:

– А ну, Мишко, тепер з ноги на ногу перевалися, чесним панам поклонися, та не лінуйся, та нижче поклонися! Потіш панів і за шапку берись – хліб покладуть, то з`їси, а гроші, то до мене вернись.

І пішов ведмідь, з шапкою в передніх лапах, обходити глядачів. Діти поклали гривеник, але їм було шкода бідного Михайла. З губи, пробитої кільцем, сочилася кров.

У Васьки вушка чуйні, вуса довгі, шубка шовкова. Очі вогнем палають, кігті сталеві.

Ласкавий Васька та хитрий; спинку вигинає, хвостиком виляє, очка закриває; вдень на сонечку лежить та казки муркоче; вночі полює: мишок сторожує.

Ось дуб і каже:

— Я всім деревам цар! Корінь мій глибоко в землю пішов, стовбур в три обіймища, верхівка в небо дивиться; листки у мене вирізні, а гілля наче зі заліза вилите. Я не вклоняюся бурям, не гнуся перед грозою.

Почула яблуня, як дуб вихваляєься, і мовила:

— Не хвалися багато, дубиську, що ти великий і товстий, зате ростуть на тобі тільки жолуді, свиням на радість, а моє рум’яне яблучко й на царському столі буває.

Слухає сосонка, голчастою верхівкою похитує:

— Заждіть, — каже, — хвалитися. Ось прийде зима, і будете ви обоє стояти голісінькі, а на мені все ж залишаться мої зелені голочки. Без мене в холодному краю і життя людям не було б: я їм і в печі натоплю, і житло збудую.

— Оце весело взимку! Я хотів би, щоб увесь час була зима!

— Запиши своє бажання в кишенькову книжку, — сказав батько.

Дмитрик записав.

Прийшла весна. Дмитрик досхочу набігався, ганяючись за барвистими метеликами по зеленій луці, нарвав квітів, прибіг до батька й каже:

— Яка краса ця весна! Я хотів би, щоб увесь час була весна!

Батько знову вийняв книжечку і звелів Дмитрикові записати своє бажання.

Настало літо. Дмитрик з батьком подалися на сінокіс. Увесь день веселився хлопчик: ловив рибу, збирав ягоди, перекидався в запашному сіні, а ввечері сказав батькові:

— От сьогодні я вже повеселився досхочу! Я хотів би, щоб літу кінця-краю не було!

І це бажання Дмитрика було записане в ту саму книжечку.

Прийшла осінь. У саду збирали врожай — рум’яні яблука і жовті груші. Дмитрик був у захваті:

— Осінь — найкраща пора року!

Тоді батько вийняв свою записну книжку і показав хлопчикові; він те саме говорив і про весну, і про зиму, і про літо.

Чому це ти, фіалко, зажурилася? Чому квітку свою закрила? - питає бджілка.

Ой, лети, бджілко, додому. Бо негода наближається. Буде великий дощ.

Прилетіла бджілка додому. І справді пішов дощ...

Минали роки, виростали у лісника діти, розростався дубок, старів лісник.

І ось через багато літ, коли лісник став дідусем, дуб розрісся так, що заступив вікно. Стало темно в кімнаті, а в ній жила красуня  -  лісникова внучка.

 - Зрубай дуба, дідусю,  - просить онучка,  - темно в кімнаті.

 -  Завтра вранці почнемо... -  відповів дідусь. Настав ранок. Покликав дідусь трьох синів і дев'ятьох онуків, покликав онучку-красуню й сказав:

 -  Будемо хату переносити в інше місце.

І пішов з лопатою копати рівчак під фундамент. За ним пішли три сини, дев'ять онуків і красуня-внучка.

Коли Сергійко підійшов до неї, вона сказала:
 - Не заважай мені слухати, як хлюпають хвилі. Сергійко здивувався. Він кинув у ставок камінець. Дівчинка запитала:
-  Що ти кинув у воду? Сергійко ще більше здивувався.

 -  Невже ти не бачиш? Я кинув камінець. Дівчинка сказала:

 -  Я нічого не бачу, бо я сліпа.
Сергійко від подиву широко відкрив очі й довго дивився на дівчинку.

Так, дивуючись, він і додому прийшов. Він не міг уявити: як це воно, коли людина нічого не бачить?

Настала ніч. Сергійко ліг спати. Він заснув з почуттям подиву.
Серед ночі Сергійко прокинувся. Його розбудив шум за вікном. Шумів вітер, в шибки стукав дощ.А в хаті було темно.Сергійкові стало страшно. Йому пригадалася сліпа дівчинка. Тепер хлопчик уже не дивувався. Його серце стиснув жаль.Як же вона, бідна, живе в отакій темряві?!

Сергійкові хотілося, щоб скоріше настав день. Він піде до сліпої дівчинки. Не дивуватиметься більше. Він пожаліє її.

Коли це знялася пташка, забилася, запищала тривожно. І тої ж миті перед лавкою щось упало.

Миколка зрозумів: пташеня випало з гнізда, а мати його тепер у розпачі.

Одна дівчинка взяла пташеня й каже:

 -   Якби ж це хто сміливий був зараз у школі... він би поліз на дерево й поклав пташеня в гніздо.

Миколка був дуже боязкий, але слова дівчинки вразили його. Невже вона вважає його боягузом?

 -     Я полізу, -  сказав Миколка.

 -     Ти?  - запитали дівчатка й з подивом глянули на хлопчика.

Миколка поклав пташеня за пазуху й поліз на тополю. Від страху в нього тремтіли руки й ноги, але він ліз усе вище й вище. Поклав Миколка пташеня в гніздо, а сам спустився додолу.

Дівчатка дивилися на нього захоплено

Нарешті вони прийшли до струмка. Тихо дзюрчала холодна вода. Мандрівники нахилилися, напилися. Дідусь сказав:

– Спасибі тобі, струмочку.

Хлопчик усміхнувся.

– Чого ти усміхнувся, хлопче? – запитав дідусь.

– Навіщо ви, дідусю, сказали струмкові "Спасибі"? Він же не жива істота і не дізнається про вашу подяку, не почує ваших слів.

– Це так. Якби води напився вовк, він міг би і не дякувати. Ми ж не вовки, а люди. Розумієш, навіщо людина каже "Спасибі"? А знаєш, кого це слово вшановує, звеличує, підносить?

Хлопчик замислився. Він ще ніколи не думав над цією мудрою істиною. Тепер саме час був подумати: дорога через ліс ще довга.

Коли мати ввійшла до хати, дочки одна за одною почали говорити, як вони скучали за матір’ю.

– Я скучила за тобою, немов маківка за сонячним променем, – сказала перша дочка.

– Я ждала тебе, як суха земля жде краплину води, – промовила друга дочка.

– Я плакала за тобою, як маленьке пташеня за пташкою, – сказала третя.

– Мені тяжко було без тебе, як бджолі без квітки, – щебетала четверта.

– Ти снилась мені, як троянді сниться краплина роси, – промовила п'ята.

– Я виглядала тебе, як вишневий садок виглядає соловейка, – сказала шоста.

А сьома дочка нічого не сказала. Вона зняла з ніг матусі взуття й принесла їй води в мисці помити ноги.

Заховалася маленька синьоока Марійка під високою вербою та й жде. Шукає Миколка.

Ось він знайшов Ларису. Та скрикнула, засміялася й побігла.

Потім знайшов Петрика. І той скрикнув, засміявся й побіг...

Бігають діти, сміються, а Марійку ніхто не шукає.

«Чого ж це про мене забули?» – думає вона. Все-таки боляче Марійці: «Стоятиму під вербою літо, стоятиму осінь, зиму стоятиму. Засну, вкриє мене сніг і пробудить весна. Стану тоненькою вербичкою, шукатимуть мене тато й мама, шукатиме й Миколка, шукатиме Лариса, шукатиме Петрик. І ніхто мене й не знайде, і всі сумуватимуть».

Так думала Марійка, аж хтось торкнувся до Марійчиної руки. То був Миколка. Він шукав Марійку і знайшов її.

– Чого це ти так довго ходив?

– А я снідав, – каже Сергійко.

– Як снідав? – дивується мати.

– А вони запросили мене снідати...

– І що ти їм відповів?

– Нічого... Сів і поснідав.

– Який же ти нечемний, Сергійку! – розгнівалася мити. – Требо було сказати: дякую, я не голодний.

– Але ж мені дуже їсти хотілося... Сказати – не голодний... Це ж неправда. Хіба ж неправду можна говорити?

– Правда іноді буває гірша за неправду, – каже мати.

А Сергійко тепер думає: як же це так?