принаймні треба ввійти в таїну

 її думок, її нещастя, її хвилювань…

 О. Бальзак

Замітка - коротке повідомлення про якусь подію, що може зацікавити читачів. 

Мета допису: поінформувати, тобто повідомити про те, що відбулося , коли відбулося, де відбулося, з ким відбулося.

ДИСКУСІЙНА ЗАМІТКА повідомляє про подію, подає пряму або приховану оцінку того, що відбулося, і спонукає висловити власну позицію, взяти участь в обговоренні порушеної проблеми. 

Дружба – це найцінніший душевний стан. Не уявляю свого життя без друзів. Справжня дружба буває не з кожною людиною, тому що справжнього друга знайти дуже важко.
     Для мене справжній друг – це моя мама. Я завжди можу поділитися з нею своїми секретами, яких не розповідаю навіть однокласницям, можу поділитися переживаннями та спогадами.
    Я вдячна Богові, що вона в мене є…

Чого, на вашу думку, в цій замітці не вистачає? 
(Що? Де? Коли?) 

До речі, це формула  бачення  чи  сприйняття навколишнього  світу .

То ж розпочнімо!!!  
Всім цікавої гри і гарного настрою...


Уважно розгляньте малюнок до найменших подробиць. У ньому приховано  безліч підказок. А вже потім починаємо відповідати на запропоновані  питання.

2. Яким маршрутом діти скористалися, щоб добратися до цього місця?

3. Чи  це перший день їхнього відпочинку?

4. Чи далеко від населеного пункту розмістили свій табір?

5. Чи вітряно зараз? Який напрямок вітру?

6. Котра година?

7. Чим захоплюється Женя?

8. Як звати хлопчика, який чергував учора?

9. Назвіть  точну дату  календарного дня, зображеного на малюнку!

Бажаю успіхів і очікую на відповіді...

А тепер створіть цікаву історію, наприклад,  "Наші пригоди", не забувайте про композицію твору (експозиція, зав'язка, розвиток дії, кульмінація, розв'язка). Обсяг - довільний   ( можна невеличкий).

Олена Іванівна Теліга (Шовгенова або Шовгеніва) – українська поетеса, літературний критик, діяч української культури.

Народилась 21 липня 1906 в Іллінському під Москвою в інтелігентній, напівбілоруській-напівукраїнській родині: мати – дочка православного священика; батько Іван Опанасович Шовгенів – знаний фахівець, гідротехнік-практик. Коли дівчинці було п’ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга.

3 1918 року родина мешкає в Києві. У Києві Олена вчиться в жіночій гімназії Дучинської; вивчає українську мову поряд з російською, німецькою, французькою. Вивчає і такі дисципліни як Закон Божий, російська граматика, історія, арифметика, географія, чистопис, малювання та креслення; проте на основі віднайдених оцінок юної Олени тих років, можна сказати, що вчилася посередньо. Зі згортанням приватної освіти та вказівкою, що, всі діти повинні навчатися в єдиних трудових звичайних школах, Олена потрапляє до саме такої.

Батько, урядовець УНР, разом зі старшим сином у 1920 році опинилися в еміграції в Чехословаччині. Навесні 1922 року матері Олени разом дочкою та сином Сергієм вдається вибратися з радянської України спочатку в Польщу, а в липні 1922 року оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині, де на той час ректором Української господарської академії був її чоловік. Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» – атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона знайомиться зі своїм вірним другом Михайлом Телігою, одружується з ним – з ним згодом і піде на розстріл. Саме в Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця.

З вибухом Другої світової війни Олена Теліга перебувала в Польщі – ще з 1929 року жила тут, коли у Варшаві померла її мати. Тоді ж настали злигодні та нестатки: іноді їй доводилося працювати з музичними номерами в нічних кабаре – і навіть манекенницею, але потім вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів. Проте тяжіння до Києва жило в її душі постійно: «трагічний» Київ чекав її – і вона не сподіваючися, що на неї чатує небезпека, вирушила разом із Уласом Самчуком і кількома друзями до міста юності.

У грудні 1939 року в Кракові Олена Теліга запізналася з Олегом Ольжичем (Кандибою): тоді ж вступила в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), де тісно співпрацювала з ним у культурно-освітній референтурі. 22 жовтня 1941 р. на автомашині через Святошин та Брест-Литовське шосе вона мчить Києвом і щемить її серце поблизу КПІ і тих місць, які вона колись залишила.

У Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією «Українського слова» Івана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявській вулиці, видає тижневик літератури і мистецтва «Літаври».

В останньому листі з міста Києва вона напише: «…Ми йшли вчора ввечері коло засніженого університету, самі білі і замерзли так, що устами не можна було поворухнути, з холодного приміщення Спілки до холодного дому… Але за цим снігом і вітрами відчувається вже яскраве сонце і зелена весна».

Зi слів очевидців дізнаємося, що жила О. Теліга в Києві «в якомусь провулку, в старому двоповерховому будинку, її помешкання було на першому поверсі. Вікна з усіх кімнат виходили на подвір’я. Господинею була похилого віку бабуся… На двох стінах – суцільні картини, портрети й ікони. Дуже багато словників – українських, російських, чеських…»

У київський період серед найближчих співробітників О. Ольжича та О. Теліги були Іван Рогач, Орест і Анна Чемеринські, Іван Кошик, Михайло Теліга.

Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 р. почалися арешти. Друзі її попереджали, що гестапо готує засідку на вул. Трьохсвятительській, де розміщувалася Спілка; проте знала, на що йде, тікати не збиралася. У приватній розмові з М. Михалевичем уперто підкреслила: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу…»

Це був її свідомий вибір, це був її шлях, який вона гідно пройшла до останнього подиху. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.

В київському гестапо Олена Теліга перебувала у камері №34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою вона обмовилася кількома фразами. На сірому гестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис – «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».

За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками.

За своє досить коротке життя Олена Теліга не встигла видати жодної власної збірки, всі вони вийшли після), «На чужині» (1947), збірка «Олена Теліга» (1977), «Дороговказ. Поезії О. Теліги та О. Ольжича» (1994), збірник «О краю мій» (1999), а більша частина її віршів, на жаль, загубилася.