Серед переможців були:

• Володимир Рунчак «Симфонія 2»  ("Con mesto sereno")

• Валентин Бібік Симфонічна поема «Плач і молитва»

• Галина Овчаренко «Сонцем спалені мальви»

Ми маємо активності для дітей різного віку, які розповідають про історію Голодомору цікаво й доступно.

До уваги наших наймолодших відвідувачів, вчителів та батьків:

Інтерактивна екскурсія «Схованка» (для дітей 6–12 років);

Освітнє заняття «Погляд в історію крізь фото» (для 5–8 класів);

Інтерактивний урок для 9–11 класів «Історія одного щоденника»;

Тренінг «У пошуках права» (для підлітків 10–14 років);

Інтерактивний урок «Геноцид — що це?» (для 9–11 класів);

Інтерактивне заняття «Як розрізняти фейки і правду у ЗМІ» (для 10–11 класів);

Майстер-клас «Дерево життя» (від 7 років);

Майтер-клас «Не дамо загасити свічу пам’яті» (від 5 років);

Освітнє заняття «Мистецтво» пропаганди: Плакат vs Історія» (для 8-11 класів).

Заняття й уроки доступні онлайн і офлайн.

А мисливці ходили двором. Ходили зі щупами, протикали ними мерзлу землю, долівку глиняну в хаті, як орли хижі поклювали. Діда до сільради водили на допити, до району возили. Дід лише руками покаліченими розводив. « Не знаю чим живемо, панове комуністи. Самі бачите – немає нічого. Божим духом тримаємось.»

Діда били і відпускали. Він приходив додому, баба просто в дворі коло криниці змивала з нього кров і запирала в холодний воді одежу. А дід ішов до хати, падав перед покутям, хрестився до ікон пучками, переламаними в дверях кабінету слідчого НКВС і шепотів тихо: « Мамо, Христом Богом прошу і молю вас: не віддавайте Богові душу! Бо, як віддасте свою – то і наші за вами підуть…»

А прабаба лежала жовта, як свічка воскова. І душа все хотіла скрапнути з неї і вогника життя загасити.

І прабабі давно вже не до життя було. Ще весною тридцять другого їй і ряст не цвів, і журавлі в осінні засвіти її кликали. І прабабі боліло і пекло в грудях вже від тої свічки життєвої, бо догоряла вона, розливалася воском гарячим попід ребрами, розтікалась і палила всередині все.

А, як лелеки восени летіли над хатою, то баба чорно кричала за ними і просила птахів забрати її з собою до Ирію.

Але дідо брав її висохлу руку, цілував чорну від праці долоню і молився. Не до образів, до матері молився: «Мамо, змилуйтеся! Ще поживіть до весни, до зеленого…»

І прабаба жила. Чіплялась очима невидючими за надію, душею за віру трималась , а серцем за любов. І жила.

Бо під прабабою, там на покуті, жорна оці були сховані. На них дідо з бабою вночі, прицвяхувавши до віконної рами грубу верету, напотемки, без каганця, без посвіту терли по кілька жмень того прихованого зерна.

Прабаба моя дожила до осені тридцять третього. На затірці з того борошна, що в жорнах схованих терлося та на дідових молитвах.

Аж тоді стали в колгоспі видавати окраєць хліба за трудодень. Дідо приніс його додому, розкраяв на всіх порівну і перший шматочок підніс прабабі до губ. Вона цілувала його, вдихала його запах і всміхалась, всміхалась...Так і померла, дихаючи тим гіркуватим духом глевкого казенного хліба.

Дідо їй і домовину з обрізків колгоспних дощок витесав, і перкалем білим оббив всередині. Дідо з бабою самі матір на цвинтар віднесли. Ішли через село, дідо в головах тримав домовину, баба – в ногах. А під труною мій малий тато з сестрами йшли і підтримували знизу.

Голова колгоспу казав, що негоже аби родина покійницю несла та, щоб за труну діти трималися. Бо всі з хати повмирають скоро.

Але дідо вважав, що прабаба смерть їхню в порозі зупинила. І вже нічого злого не станеться.

Дідо вже потім розказав батькові, що не дав нікому нести домовину, бо важка вона була. Там під подушкою, під головою в прабаби жорна були. Дідо їх на цвинтарі вийняв і прикопав у могилі. Як відчував, що сорок сьомому році вони знову закрутяться…

А тоді річка настала. Людська річка… Повінь. О! Як тоді, після Голоду ці води полились! Наче десь греблю прорвало. В кожне село, в кожну спустошену голодом хату, затікала каламуть російської глибинки. Переселенці. Зозулине поріддя.

- Чому ж – зозулине? - спитала Оксана. - Люди, як люди…

- Росія… Як зозуля яйця підкидає свої до чужих гнізд і пташки іноді й гинуть, годуючи її пташенят, так і Росія заселяє відвойовані землі своїми дітками. І наш люд гине. Бо зозулята викидають його з родинного гнізда, замордовують працею і виморюють голодом. Зозулятам багато треба. Все треба. Все, що є і ще більше…Більше… Більше!..

@Дзвінка Торохтушко

Благовіщення

Фото: пам’ятник жертвам Голодомору, що стоїть у селі Вікторівка на Черкащині. Зробив його місцевий мешканець — Олексій Коваленко, аби вшанувати односельців, померлих під час голодомору.

«Задумалося мені зробити невеличкий такий пам’ятничок із п’яти-десяти жорен. Але люди про це як дізналися, як почали мені ті жорна звозити! І з нашого села, і з сусідніх. То вже на подвір’ї не було місця для них. Більш як сотню жорен я використав для пам’ятника, а деякі залишилися, ось і досі лежать«, — розповів автор пам’ятника.