Майже 90 % морського вантажообігу переробляється вісьмома головними портами. Найбільший серед них — Бомбей. Північній-схід обслуговує Калькутта. Найважливіші порти Південної Індії — Вашакхапатнам, Мадрас, Кочин. У Гуджарапі створений великий порт Кандла. Розвинутий повітряний транспорт, як на міжнародних, так і на внутрішніх лініях. Мумбаї, Делі, Колката — найбільші міжнародні аеропорти Індії.

Найдавнішою пам'яткою давньоіндійської народної творчості є Веди, індо-іранські тексти, що виникли в XV-V ст. до н. є. і написані ведичним санскритом. Вони складаються з 4 самхіт: "Рігведи", "Самаведи". "Яджурведи", "Атгарваведи" - збірок мантр, які містять найдавніші здобутки індійської філософської думки. До Вед належать також Брахмани - екзегетичні тексти. Араньякн - містичні тексти. Упанішади - тексти, які містять основні концепції індійських філософських систем. Тексти Вед в індуїзмі вважаються священними, переказаними через одкровення.

Починаючи з XIII століття культура північної Індії, що стикнулася з мистецькими традиціями Передньої і Середньої Азії, переживала вплив мусульманського мистецтва. У руслі індійської класичної музики розвинулися два напрямки: північний (хіндустані), що зазнав впливів ззовні, і південний (карнатак), що зберіг споконвічний національний стиль. Розходження їх не були глибинними й виражалися в особливостях виконавської практики й прихильності до певних жанрів. На відміну від музики Південної Індії — головним чином вокальної традиції, на півночі інструментальна музика згодом виділяється в самостійний жанр. В південноіндійській музиці на основі раги народжуються релігійні пісні кіртан і пада, що досягли досконалості в композиціях Пурандарадаси (кінець 15 — 1-а половина 16 століття) і Кшетрайна (17 століття), провідний вокальний жанр карнатскої традиції — криті, ознаменований творчістю найбільших музикантів 2-ї половини 18 — 1-й половини 19 століття Шьяма Шастрі, Муттусвамі Дикшитара, Тьягараджи.

Найважливіша частина кожного храму, його серце — святилище — зазвичай квадратне низьке приміщення без дверей і вікон, за винятком єдиного низького і вузького входу. Зображення божества розміщено в геометричному центрі. Над святилищем розташована храмова вежа.

По-перше, головною особливістю кінофільмів Індії є сюжет. Сценаристи черпають натхнення з літературних джерел індуїзму, буддизму тощо, адаптуючи їх до проблем сьогодення. Це дозволяє створювати нові і незвичайні сюжети, які здатні заворожити будь-яку сучасну людину.
По-друге, індійські кінофільми завжди національні, пов'язані з історією Індії та її народом. Вони захищають людину від розчарувань, які вона відчуває у повсякденному житті, і занурюють в чудовий світ уяви, в легендарну і магічну, іноді трагічну історію своєї країни. Її славне минуле, знайоме кожному індусу з пісень і легенд, але напівзабуте, зараз проходить перед ним живими образами, пробуджуючи почуття національної гордості.
По-третє, в кіномистецтві Індії вважають, що музика і танці — це єдиний інструмент, який допомагає передати глядачам емоційний аспект життя, характерний для ситуацій, до яких потрапляють головні герої фільмів. Склалася традиція включати до кінострічки п'ять-шість танцювально-пісенних сцен. Це частіше естрадні пісні, але можуть бути і кращі взірці класичної музики, і релігійні гімни. Багато пісень стають національними хітами. Музику індійського кіно можна вважати самостійним видом мистецтва. Тому індійські кінострічки в сучасному розумінні можна назвати мюзиклами. Вони завжди насичені танцями і монументальними сценами. Індійські глядачі очікують від кінематографа саме цього — пісень, нарядів, танців, а також історій про кохання, які мають щасливий кінець.