Перші згадки про Масницю («Попільну середу») в календарях наших предків датуються ІV ст. н. е. (календарі із села Ромашки Київської області та із Лепесівки — сучасної Хмельницької області). Свято активно відзначалося не лише в період язичництва, а й після запровадження християнства князем Володимиром у 988 році. Найбільш активного святкування Масниця набула у ІХ-ХІІІ століттях, в часи і на теренах Київської Русі.

Колодій збігався в часі із Сиропусним тижнем, останнім тижнем М'ясниць. Це останній, напередодні Великого посту, тиждень, коли можна було справляти весілля. Цей тиждень також називали Бабським тижнем або попросту Бабським, а Колодій, відповідно, Бабським святом. Протягом цього тижня чоловікам належало слухатися жінок і витримувати їхні збиткування.

Християнська церква додала Масниці у свій календар, проте свято так і не набуло християнського змісту. Але оскільки православ'я достатній час є панівною релігією в Україні, то, з часом, автентична дата святкування Масниць була забута. Н. Дубровський^[2], зауважує, що багато масничні обряди є чисто зимовими і не можуть відзначатися навесні. Він вважає, що масничні обряди перейшли з Власія, у якого «і борода в маслі». У Білорусі збереглася приказка: «На Аўласа бяри каўшом масла»^[3] (белорус.) — На Власа бери ковшем масла. У Поліссі досі Широкий четвер називають «Власов» або «Волосся»^[4].

В обряді носити Колодку чітко простежується елементи глибинних рудиментів — «законодавцями» були не чоловіки, а жіноцтво. Обряд колодки чи Колодія відзначали напередодні Великого посту — останнього тижня м'ясниць. Це був, власне завершальний термін, коли ще можна було справляти весілля.

Схожі традиції є у наших сусідів. Неодружені словацькі парубки «тягають колодку». Фото до 1940-го року.

Слов'янський обряд передбачав на Масницю дівчатам і неодруженим хлопцям прив'язувати до ноги дерев'яну колоду на знак засудження або покарання за те, що вони не одружилися в належний час. В цей тиждень старші жінки жартома «карають» тих молодих парубків, які протягом року не знайшли собі пари і не одружилися. Таким був звичай наших Предків — усе живе повинно бути в парі. Тих, хто не знаходив собі дівчини, вважали причиною порушення гармонії, ладу в природі.

Неодруженим парубкам чіпляли до ноги колодку, яку виготовляли спеціально для цього обряду, обплітали її стрічками, квітками. Цю відзнаку парубок повинен був волочити за собою, поки не дасть відкупного, тобто не пригостить жінок за таку честь, яку вони влаштували для нього. Такі обряди мали виховне значення, примушували замислитись про продовження роду, сприяли пошукам нареченої.

Заміжні жінки у понеділок зранку збираються в корчмі «колодкувати». Одна з них кладе на стіл невеличке поліно або палицю — Колодку. Інші беруть по черзі і вповивають її шматками полотна, потім знову кладуть на стіл. Це значить, що Колодка «народилася». Купують наливки, сідають за стіл навколо колодки, п'ють і поздоровляють одна одну з «народженням».]Потім ходили по селу і прив'язували Колодку, тобто загорнуте у полотно полінце, до ноги парубкам та дівчатам які не скористалися з весільного сезону і не побралися, а також їхнім батькам, що «досі не пошлюбили» дітей. Особливо ж тим, які відмовили нареченому і сватам. Звісно, що ніхто не бажав ходити з таким собі «ярликом», а тому одразу ж давали жінкам певний відкуп. Ним могли бути кольорові стрічки, намисто або ж наїдки, горілка і солодощі.

Дівчата теж в'яжуть Колодку, але тільки парубкам, і вже не до ноги, а до лівої руки. Дівоча Колодка оздоблена барвистими стрічками та паперовими квітами. Парубки повинні платити дівчатам викуп за Колодку грішми або подарунками: намистом, стрічками, шовковою хусткою.