Батько Бетховена забрав його зі школи, коли хлопчикові було всього 10 років. Він сподівався, що винятковий талант сина принесе родині заробіток, що похитнувся після смерті діда. У підлітковому віці Людвіг взяв на себе повну відповідальність за свою сім'ю.

липня 1795 року в театрі Сант-

Агостіно, рідного міста. На виручені від

концерту кошти, 12-річний Нікколо

зміг поїхати в Парму, щоб продовжити

навчання у Алессандро Ролла.

Коли Антоніо Паганіні разом з сином

приїхали до Алессандро Ролла, той не

зміг їх прийняти через погане

самопочуття. Поруч з кімнатою

музиканта лежав його інструмент і

ноти вигаданого їм же твори.

Маленький Нікколо взяв цю скрипку і

виконав те, що було записано на

нотному папері. Почувши його гру,

Алессандро Ролла вийшов до гостей і

повідомив, що не може нічого

більшого навчити цього виконавця,

так як він і так вже все знає.

Далекі предки Антоніо були шанованими людьми у Брешії, де у 1655 році народився і батько композитора, Джованні Баттіста (1655—1736). У десятирічному віці Джованні перебрався з матір'ю до Венеції, де навчався перукарському ремеслу. В ті часи в італійських цирульнях для заняття вільного часу клієнтів, зазвичай тримали різноманітні музичні інструменти. Джованні час від часу музикував на скрипці а згодом, повністю присвятив себе музиці.

У 1677 році Джованні оженився на Каміллі Калікчіо (1655—1728) і рік по тому у них народжується син — Антоніо. Згідно з церковними записами, у Антоніо було три сестри — Маргарита Габріела, Сесілія Марія та Жанетта Анна, і два брати — Бонавентура Томасо та Франческо Гаетано, котрі продовжили справу батька й стали невдовзі цирульниками.

У 1685 році ім'я Джованні Баттісти значилось у списку засновників музичного співтовариства «Sovvegno dei musicisti de Santa Cecilia», директором якого був відомий композитор, автор низки опер Джованні Легренці. Згодом Джованні став головним скрипалем в капелі собору Святого Марка. Примітно, що в ті роки повне ім'я Джованні Вівальді значилося як Джованні Баттіста Россі. У 1689 році було зроблено постановку опери під назвою «La Fedeltà sfortunata», що була написана Джованні Баттіста Россі, з чого можна допускати, що батько Вівальді також був композитором.

Прогресивний оперний стиль Вівальді завдавав йому деяких проблем у відносинах з консервативнішими музикантами, наприклад, такими як Бенедетто Марчелло — композитором і музичним критиком. Його стаття під назвою «Il Teatro Alla Moda» (1720) засуджує Вівальді та його опери, хоча не згадує його безпосередньо у тексті. Але в оформленні статті було зображено човен («Сант-Анджело»), на краю якого стоїть маленький ангел у головному уборі священика та грає на скрипці.

У листі, написаному Вівальді у 1737 році до свого покровителя маркіза Бентівольо, він згадує те, що написав «94 опери». Однак дослідниками його творчості було виявлено лише близько 50 опер й жодного документального свідчення про інші опери немає. Не зважаючи на те, що Вівальді написав багато опер у свій час, тим не менше, він не досягнув слави таких великих композиторів-сучасників як Алессандро Скарлатті, Йоган Адольф Гассе, Леонардо Лео та Бальдассаре Галуппі.

Його найуспішнішими операми є «La Costanza trionfante» («Постійність, що торжествує над любов'ю і ненавистю») та «Farnace» («Фарначе»), кожна з яких відроджувалась на сцені по шість разів.

У цілому, період з 1713 до 1718 року вважається багатьма дослідниками найпродуктивнішим етапом у творчості композитора: за ці п'ять років він написав вісім опер

 | … ознайомлення з духом народного життя було головним імпульсом музичних імпровізацій до початку ознайомлення ще із самими елементарними правилами гри на фортепіано. | 

Модест (праворуч) і його брат Філарет (ліворуч) у 1858 році

У 1849 році поступив у Петропавловську школу в Петербурзі, протягом 1852—1856 років вчився у Школі гвардійських підпрапорщиків. Одночасно брав уроки музики в піаніста Антона Герке. У 1852 році виданий перший твір Мусоргського — полька для фортепіано «Підпрапорщик». У 1856—1857 роках він познайомився з Олександром Даргомижським, Володимиром Стасовим і Мілієм Балакиревим, які вплинули на його загальний і музичний розвиток. Під керівництвом Балакирева Мусоргський почав серйозно займатися композицією; вирішивши присвятити себе музиці, в 1858 пішов з військової служби. Наприкінці 1850 — початку 1860-х років Мусоргський написав ряд романсів й інструментальних творів, у яких уже виявилися своєрідні риси його творчої індивідуальності. Протягом 1863—1866 років працював над оперою «Саламбо» за однойменним романом Гюстава Флобера (не завершена), що відзначається драматизмом народно-масових сцен. До середини 1860-х років сформувався світогляд Мусоргського як митця-реаліста, близького ідеям революційних демократів.