«Колосальне всеобіймаюче око України»

«Великий артист зору»

«Майстер живописання словом»

“Він був добрий стельмах, робив панам і селянам вози, борони, плуги та рала і заробляв добрі гроші, але ніяк не міг вдержати їх у руках. Гроші втікали до шинкаря. Панщина поклала на Кайдашеві свій напечаток…”

“Старий Омелько був дуже богомільний, ходив до церкви щонеділі не тільки на службу, а навіть на вечерню, говів два рази на рік, горнувся до духовенства, любив молитись і постити; він понеділкував і постив дванадцять п’ятниць на рік, перед декотрими празниками…”

"Його голова стала сива, аж біла, тільки брови чорніли на широкому блідому лиці та темні очі блищали, неначе в ямках, глибоко позападавши під бровами".

"В мене свекруха люта змія: ходить по хаті, полум’ям на мене дише, а з носа гонить дим кужелем. На словах, як на цимбалах грає, а де ступить, то під нею лід мерзне, а як гляне, то од її очей молоко кисне."

"Вона любила чепуритись і держала себе дуже чисто. Все на їй було чистеньке, неначе нове."

"Вона дуже церемонилась і була прохана. Пробуваючи на службі в панів, вона набралась од їх чимало пишання."

"По другий бiк тину стояла баба Кайдашиха, висока та суха, неначе циганська голка, в запасцi, в ряснiй бiлiй, як снiг, сорочцi, в здоровiй хустцi на головi. Слiпе око бiлiло нiби наскрiзь, як вушко в голцi, хоч туди нитку затягай."

“Карпо був білявий, але волосся на його голові звершечку було трохи рудувате…”

"Він був чоловік гордий, упертий, не любив нікому кланятись, навіть рідному батькові. В його була тільки пара волів, і як йому треба було спрягаться під плуг, він ніколи не просив волів у батька, а напитував супряжичів між чужими людьми."

"Він ніколи не сміявся гаразд, як сміються люди. Його насуплене жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи осміхались".

"Що за люба дитина, мій Карпо, такий слухняний, хоч у вухо бгай. Такий він був і маленьким: оце, було, покину в колисці, піду на город, вернуся, а він лежить — ані писне" (Кайдашиха про Карпа). "Карпо завсім не слухав її [Кайдашиху], але навіть батька, а покірним він не був навіть малим хлопцем".

"Мотря стояла коло тину висока та здорова, така заввишки, як Карпо, з широким лобом, з загостреним лицем, з блискучими, як жар, чорними маленькими очима. Вона була в однiй сорочцi i в вузькiй запасцi. Хазяйновита, але скупа, вона втинала одежу, як тiльки можна було обтяти. Вузька запаска влипла кругом її стану. В великiй, як макiтра, хустцi на головi Мотря була схожа на довгу швайку з здоровою булавою."

"Але Мотря була не з таківських, щоб комусь покорятись."

«має серце з перцем», «бриклива, як муха у Спасівку»

“Веселому, жартовливому меншому братові хотілось говорити…”

"Мого Лавріна, проше вас, хоч у пазуху сховай, а як іде селом, то дівчата аж перелази ламають" (Кайдашиха про Лавріна).

"Який гарний парубок, хоч і білявий, які в його веселі очі" — подумала дівчина, поглядаючи скоса на Лавріна(Мелашка про Лавріна).

"Мелашка впізнала Лаврінову русяву кучеряву голову, рівний лоб, рівний тонкий ніс".

“Мелашка була з поетичною душею, з ласкавим серцем. Часом вона в своїй розмові несамохіть вкидала слова пісень…”

“Брови чорні, очі карі — любо подивитися; личко, як калина, а як гляне, засміється, в мене серце в’яне…”

“Мелашка була молоденька й невеличка на зріст, але проворна, жвава…”

"За бабою стояла Мелашка в бiлiй сорочцi, в червонiй новiй хустцi, з зеленими та синiми квiтками, в зеленiй ситцевiй ряснiй спiдницi. [...] Мелашка розцвiла i стала повнiша на виду. Її очi, її тонкi брови блищали на сонцi, а лице горiло рум'янцем од вискiв до самого пiдборiддя. [...] Мелашка сяла, як кущ калини, посаджений серед двору."

«Ой, гарна ж дівчина, як рай, мов червона рожа, повита барвінком!» — подумав Лаврін, запрягаючи другого вола."

"З-під квітки виринула з колосків голова з чорними кісьми і неначе поплила понад колосками. Лаврін углядів, що ту чорноволосу голову двічі обвивали жовтогарячі кісники, а за кісники були затикані цілі пучки червоного маку. З жита ніби виплила молода дівчина з сапою в руках."

"Дівчина перейшла через греблю, ступила на місток на лотоках, сперлась на поренчата й задивилась не так на воду, як на свою вроду. До неї з води виглянуло її лице, свіже, як ягода, з чорними бровами. Дівчина милувалась собою та червоним намистом на шиї. "

«Яка прекрасна мова! Читав — наче погожу воду у спеку пив. Яке знання народних звичаїв, народного життя!» (М. Коцюбинський).

«Жодна література світу не має такого правдивого, дотепного, людяного, сонячного, хоч дещо затьмареного тугою за кращим життям, твору…, як «Кайдашева сім’я» Нечуя» (М. Рильський).

«Кайдашева сім’я» — сумний твір, повість-трагікомедія» (С. Процюк).

«Кайдашева сім’я» — це модель всієї України. Автор блискуче розкрив деякі непривабливі риси нашої національної вдачі, які існують поза часом. Україна XXI ст. залишається схожою на «Кайдашеву сім’ю» (В. Панченко).