"Як же ви хочете, щоб я вас не любив: ви перша, що з'явилася здалеку, зігріти серце,  що знемагало по любові!.."

"Моя прекрасна Єва, ти - моє щастя, моє життя, мої надії ..."

 
І хто знає, якби не ці такі зворушливі, сповнені ніжності і кохання  листи, історія Оноре де Бальзака і Єви Ганської ніколи б не відбулася ... 

                                       Юрій Пацан

"Я українець — і цим пишаюся".                      Серж Лифар                                                                                                                                                     

15 квітня 1904 року у передмісті Києва  народився один
з найвидатніших танцівників ХХ століття, «добрий геній балету» та «Бог танцю» Серж Лифар (Сергі́й Михайлович Лифар).
Походив він з української дворянської родини, яка мала козацьке коріння.
У 18 років  Серж Лифар переїхав до Парижа, де заснував Академію танцю при "Гранд-Опера", а у 24 – очолив її балетну трупу.
Серед його друзів — уся тогочасна мистецька еліта: Федір Шаляпін, Чарлі Чаплін, Грета Гарбо, Марк Шагал, Анна Павлова, Марлен Дітрих, Жан Кокто. 

Як згадував про свого друга і земляка Олександр Вертинський: "Як хореограф Лифар поставив понад 200 балетів і сцен в оперних спектаклях. Одного разу він відмовився танцювати, тому що не були поставлені необхідні декорації. А на спектаклі були присутні президент Франції і весь дипломатичний корпус. Наступного дня після скандалу його викликали до президента. На його запитання Лифар відповів: "Я занадто люблю і ціную своє мистецтво, щоб принижувати його такими халтурними виступами" і простягнув прохання про відставку. "Що ж ви збираєтесь робити, якщо я прийму ваше прохання?" — запитав президент. "Я буду працювати шофером таксі", — відповів танцівник. У відповідь — усмішка президента, відмова у відставці і догана директору "Гранд Опера".

   
Всесвітньо відомий український балетний танцівник та хореограф Серж Лифар став основоположником нового напрямку в балеті —  неокласицизму. Геній, що поставив понад 200 балетів
у «Гранд-Опера», кавалер ордена Почесного легіону та ордена Літератури і мистецтва, володар найвищої відзнаки балету — «Золотого черевичка» та премії «Оскар»,  ніколи не забував про свою батьківщину. Він добре знав своє коріння, цікавився історією. І навіть на прохання Шарля де Голля змінити громадянство на французьке Серж Лифар відмовився, зазначивши, що назавжди залишиться українцем.

Україна і Київ до кінця життя залишалися світлою мрією Лифаря. «Навіть прекрасний блискучий Париж не зміг примусити мене, киянина, забути мій широкий і величний Дніпро», – говорив він.
За заповітом, на його надгробку вигравійовано всього чотири слова "Serg Lifar de Kiev" – "Серж Лифар із Києва".

Після смерті Лифаря його дружина передала в дар Україні найцінніші скарби з його особистої колекції – Орден Почесного Легіону, Золоту Туфельку прикрашену діамантами, сценічні костюми, скульптурні портрети Сержа.

(1910 р. цитата з однієї ювілейної статті,  присвяченої 25-річчю творчої й педагогічної діяльності живописця).

                                                                                                                    Микола Корнилович Пимоненко (1862-1912) - видатний український художник-живописець, академік живопису Петербурзької Академії мистецтв, член Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури, автор багатьох картин на сільську та міську тематику, визнаний майстер побутового жанру, один із найкращих психологів в українському реалістичному живописі.

Микола Пимоненко був особливою людиною – він не був вигадником, він зображував тільки те, що бачив на власні очі. І не дивно, адже ще змалку він завжди носив з собою альбом з олівцями і нотував все побачене, як чорновий варіант.

У 1890-их Микола Корнилович брав участь у розписах Володимирського собору в Києві, виконав образи Святої Анни і Миколая  Мірлікійського та деякі образи на фронтоні, за що був нагороджений орденом Святої Анни ІІІ ступеня.

У 1894 р. українського маляра визнали офіційним членом Товариства пересувних художніх виставок, що стало визнанням таланту національного митця, засвідчило його творчу причетність до плеяди передових живописців Імперії.

Ілля Рєпін називав Пимоненка «Живим зображувачем України», а дослідники його творчості стверджують, що найкраще йому вдавалося передавати на полотні дві речі: воду та місячне сяйво.

Картини М.К. Пимоненка мали неабиякий попит, і колекціонери охоче скуповували до своїх зібрань праці українського художника. 

Художник брав участь у міжнародних виставках
в Парижі, Лондоні, Мюнхені, Берліні.  Зокрема, на виставці 1906 р. у м. Мюнхені його картині "Страсний четвер" відвели одне з найбільш почесних місць,
а автора полотна прийняли дійсним членом Мюнхенського товариства художників.

В 1909-му за картину "Гопак" його нагородили золотою медаллю Салона де Парі Товариства французьких художників,  а згодом полотно придбала дирекція музею Лувра, а митець став дійсним членом французького товариства «Інтернаціональна спілка митців і литератури».  Диплом про це підписали кілька видатних митців, з-посеред яких – скульптор Оґюст Роден.

Художник створював ліричний образ України з її чарівними пейзажами й життєрадісним народом. Більшість картин М. Пимоненка присвячено змалюванню життя сучасного йому села, в яких правдиво й поетично відтворено побут і звичаї українського селянства, яскраві образи людей із народу.

Спадщина Миколи Пимоненка загалом налічує понад 1000 робіт. Микола Корнилович входить до “золотої десятки” українських художників ХХ століття. Його роботам властивий глибокий гуманізм і народність, які показують любов до українського народу, його уміння не тільки бачити, а й передавати красу побаченого, відтворювати поезію душі фарбами. 

Давні греки називали Актовський каньйон словом «Ексампей» – дослівно це «мертва вода».

Актовський каньйон - природне явище, аналогів якому немає ніде у Європі. За своїми геолого-ландшафтним показниками Актовський каньйон в мініатюрі з величезною точністю в часі утворення нагадує знамениті каньйони Північної Америки. 

                         Микола Пимоненко

Ще одним феноменом Чорного озера є так звані плаваючі острови: окремі ділянки суші, які постійно "мігрують" поверхнею. Тож стоячи на березі, можна несподівано опинитись посеред озера.

Озеро Берестувате, що розкинулось на площу близько
16 га, насправді більше схоже на болото. Офіційно це гідрологічна пам’ятка природи — "Болото Чорний ліс".

Розташоване серед боліт та наділене незвичайними особливостями озеро породжує масу легенд та міфів. Подейкують, що у ньому живуть русалки, а поряд не варто гуляти самому - щоб не "напав блуд". А вже осліплені ним люди ніби забрідають на глибину та зникають під темними водами.

Недалеко від озера були виявлені залишки городища чорноліської культури і 265 курганів III століття до н.е.

Озеро Берестувате  є гідрологічною пам’яткою природи з 1975 року. 

Але ж є в цьому  озері і щось чудове: влітку його поверхня заростає ліліями, а на берегах подекуди цвітуть рідкісні орхідеї. 

Приїхати сюди варто хоча б для того, щоб насолодитися величчю і красою незайманої природи, а також мелодичним співом птахів.

Грот Прийма – друге поселення неандертальців, яке було знайдено на території України. Він має три рівні. Найнижчий рівень не має жодних печер. Зате має колони, на яких, здається, 
й тримається весь скельний комплекс. За однією з версій, це підземні ходи або нори древніх ракоподібних. На двох верхніх рівнях розташовані маленькі печери.

Третій рівень висотою у три метри зверху  має  «дах» у вигляді купола, засипаний товстим шаром ґрунту. З верхнього рівня добре видно каньйон і скелі. Навколо – незаймана природа.

Саме у печерах гроту у 2004 році
і були знайдені рештки праісторичних істот. Це перша знахідка неандертальця на теренах Галичини. Вона доводить те, що і ці краї були населені людьми. Вони жили 
у печерах, харчувалися м'ясом звірів і робили списи 
з кам'яними наконечниками. 

На думку багатьох дослідників, мисливці того часу використовували печеру для проживання взимку, а коли теплішало, то вели мандрівний спосіб життя.

Знайти це місце досить складно, так як воно знаходиться серед лісу і заховане в пагорбі. Але відшукати його таки варто. 

Водоспад Шипіт згадується на сторінках літературних творів. Щорічний фестиваль субкультур, що відбувається біля привітних вод ріки Пилипець, став головним мотивом роману “Трохи пітьми” Любка Дереша.

Літні святкування біля Шипоту починаються з першим днем липня і завершуються на Івана Купала, що проводиться за всіма закарпатськими традиціями.

Водоспад Шипіт полонить 
з першого погляду і залишає незабутні відчуття та емоції 
у всіх, хто його відвідує. 

Природа Дністровського каньйону своєрідна та неповторна. На його території близько 100 пам’яток живої і неживої природи світового значення, також тут збереглися унікальні еталони відслонень гірських порід.

Кожен,  хто відвідав Дністровський каньйон, потім розповідає про те, що бачив частинку раю.

Бакота — затоплене село на Поділлі, поблизу Кам’янця-Подільського.  Давніше місто, столиця Пониззя княжих часів. Було розташоване за 55 км від залізничної станції Кам'янець-Подільський, недалеко від смт Стара Ушиця і с. Колодіївка.

Це місце називають українською Атлантидою. Його неймовірна краса та містичність з кожним роком приваблює все більш мандрівників та паломників. Теплий клімат, подібний до кримського, круті схили, що ніби торкаються своїми верхівками неба, тепле озеро, яке змусить скупатися всіх, приголомшлива панорама, дивлячись на яку розумієш – час зупинився.

Тут збереглось кілька печер та ніші від поховань ченців. Поруч є три джерела з цілющою водою – Північне, Південне та Найпівденніше (кажуть, що воно лікує хвороби очей).

Сьогодні Бакота — це територія Національного природного парку "Подільські Товтри", місце паломництва і справжній рай для закоханих у природну красу мандрівників.