То ж при тобі, мій друже давній, вірний,
Пройшло життя дитячеє моє.
Як сяду при тобі я в час вечірній,
Багато спогадів тоді встає!
Картина повстає: зібравсь гурточок,
Провадить речі, і співа, й гука,
Нa клавішах твоїх швидкий, гучний таночок
Чиясь весела виграва рука.
Та хто се плаче там, в другій хатині?
Чиє ридання стримане, тяжке?..
Несила тугу крить такій малій дитині,
Здавило серце почуття гірке.
Чого я плакала тоді, чого ридала?
Тоді ж кругом так весело було...
Ох, певне, лихо серцем почувала,
Що на мене, мов хмара грізна, йшло!
Коли я смуток свій на струни клала,
З'являлась ціла зграя красних мрій,
Веселкою моя надія грала,
Далеко линув думок легкий рій.
Розстаємось надовго ми з тобою!
Зостанешся ти в самоті німій,
А я не матиму де дітися з журбою...
Прощай же, давній, любий друже мій!

 Упаду собі на лихо, 

 То хоч в серце біль доходив, 

 Я собі вставала тихо. 

 «Що, болить?» – мене питали, 

 Але я не признавалась – 

 Я була малою горда, – 

 Щоб не плакать, я сміялась. 

 А тепер, коли для мене 

 Жартом злим кінчиться драма 

 І от-от зірватись має 

 Гостра, злобна епіграма, – 

 Безпощадній зброї сміху 

 Я боюся піддаватись, 

 І, забувши давню гордість, 

 Плачу я, щоб не сміятись. 

 Вічно зелена сосна. 

 Там я ходила і все вислухала, 

 Що говорила вона. 

 Ой, не «зеленого шума» співала 

 Вічно смутная сосна… 

 Ні, не «зеленого шума»! 

 Чулася в гомоні тяжка зимовая дума. 

 Ранком зимовим діброва мовчала, 

 Наче замерла сумна, 

 Тільки рясним верховіттям шептала 

 Вічно зелена сосна; 

 Там я ходила і все вислухала, 

 Що говорила вона, – 

 Та не веселая дума 

 Чулася в гомоні того «зеленого шума»! 

 У вишневому садочку, 

 Притулилася хатинка, 

 Мов маленькая дитинка 

 Стиха вийшла виглядати, 

 Чи не вийде її мати. 

 І до білої хатинки, 

 Немов мати до дитинки, 

 Вийшло сонце, засвітило 

 І хатинку звеселило. 

 Та в нас дороги різно розійшлись. 

 Ні, не кажи, що зійдуться колись! 

 Не зійдуться, мій друже, я те знаю. 

 Моє кохання – то для тебе згуба: 

 Ти наче дуб високий та міцний, 

 Я ж наче плющ похилий та смутний, – 

 Плюща обійми гублять силу дуба. 

 Та без притулку плющ зелений в’яне, 

 Я не зав’яну, я знайду руїни, 

 Я одягну обдерті, вбогі стіни, 

 Зелений плющ оздобою їм стане. 

 В країну смутку вітерець прилине 

 І принесе мені луну розмови 

 Від мого дуба любого з діброви, – 

 І спогад любих літ повік не згине. 

 Розстатися надовго… Жаль мені! 

 З тобою звикла я ділитися журбою, 

 Вповідувать думки веселі і сумні. 

 наче рани палкі, восени, 

 так жалібно тремтять і палають – 

 прагнуть щастя чи смерті вони? 

 Не осиплються тихо ті квіти, 

 не настане життя в них нове, 

 ні, ударить мороз до схід сонця 

 і приб’є поривання живе. 

 І зчорніють червоні троянди, 

 наче в ранах запечена кров… 

 Ох, нехай же хоч сонця нап’ються, 

 поки ще їх мороз не зборов! 

 У тихому морі темніє; 

 Прозора, глибока вода, 

 Немов оксамит, зеленіє. 

 На хвилях зелених тремтять 

 Червонії іскри блискучі 

 І ясним огнем миготять, 

 Мов блискавка з темної тучі. 

 А де корабель ваш пробіг, 

 Дорога там довга й широка 

 Біліє, як мармур, як сніг, 

 І ледве примітно для ока 

 Рожевіє пінистий край; 

 То іскра заблисне, то згасне… 

 Ось промінь остатній! Прощай, 

 Веселеє сонечко ясне! 

 У тихому морі темніє; 

 Прозора, глибока вода, 

 Немов оксамит, зеленіє. 

 На хвилях зелених тремтять 

 Червонії іскри блискучі 

 І ясним огнем миготять, 

 Мов блискавка з темної тучі. 

 А де корабель ваш пробіг, 

 Дорога там довга й широка 

 Біліє, як мармур, як сніг, 

 І ледве примітно для ока 

 Рожевіє пінистий край; 

 То іскра заблисне, то згасне… 

 Ось промінь остатній! Прощай, 

 Веселеє сонечко ясне! 

 У тихому морі темніє; 

 Прозора, глибока вода, 

 Немов оксамит, зеленіє. 

 На хвилях зелених тремтять 

 Червонії іскри блискучі 

 І ясним огнем миготять, 

 Мов блискавка з темної тучі. 

 А де корабель ваш пробіг, 

 Дорога там довга й широка 

 Біліє, як мармур, як сніг, 

 І ледве примітно для ока 

 Рожевіє пінистий край; 

 То іскра заблисне, то згасне… 

 Ось промінь остатній! Прощай, 

 Веселеє сонечко ясне! 

 У тихому морі темніє; 

 Прозора, глибока вода, 

 Немов оксамит, зеленіє. 

 На хвилях зелених тремтять 

 Червонії іскри блискучі 

 І ясним огнем миготять, 

 Мов блискавка з темної тучі. 

 А де корабель ваш пробіг, 

 Дорога там довга й широка 

 Біліє, як мармур, як сніг, 

 І ледве примітно для ока 

 Рожевіє пінистий край; 

 То іскра заблисне, то згасне… 

 Ось промінь остатній! Прощай, 

 Веселеє сонечко ясне! 

 У тихому морі темніє; 

 Прозора, глибока вода, 

 Немов оксамит, зеленіє. 

 На хвилях зелених тремтять 

 Червонії іскри блискучі 

 І ясним огнем миготять, 

 Мов блискавка з темної тучі. 

 А де корабель ваш пробіг, 

 Дорога там довга й широка 

 Біліє, як мармур, як сніг, 

 І ледве примітно для ока 

 Рожевіє пінистий край; 

 То іскра заблисне, то згасне… 

 Ось промінь остатній! Прощай, 

 Веселеє сонечко ясне! 

 У тихому морі темніє; 

 Прозора, глибока вода, 

 Немов оксамит, зеленіє. 

 На хвилях зелених тремтять 

 Червонії іскри блискучі 

 І ясним огнем миготять, 

 Мов блискавка з темної тучі. 

 А де корабель ваш пробіг, 

 Дорога там довга й широка 

 Біліє, як мармур, як сніг, 

 І ледве примітно для ока 

 Рожевіє пінистий край; 

 То іскра заблисне, то згасне… 

 Ось промінь остатній! Прощай, 

 Веселеє сонечко ясне! 

 У тихому морі темніє; 

 Прозора, глибока вода, 

 Немов оксамит, зеленіє. 

 На хвилях зелених тремтять 

 Червонії іскри блискучі 

 І ясним огнем миготять, 

 Мов блискавка з темної тучі. 

 А де корабель ваш пробіг, 

 Дорога там довга й широка 

 Біліє, як мармур, як сніг, 

 І ледве примітно для ока 

 Рожевіє пінистий край; 

 То іскра заблисне, то згасне… 

 Ось промінь остатній! Прощай, 

 Веселеє сонечко ясне! 

 У тихому морі темніє; 

 Прозора, глибока вода, 

 Немов оксамит, зеленіє. 

 На хвилях зелених тремтять 

 Червонії іскри блискучі 

 І ясним огнем миготять, 

 Мов блискавка з темної тучі. 

 А де корабель ваш пробіг, 

 Дорога там довга й широка 

 Біліє, як мармур, як сніг, 

 І ледве примітно для ока 

 Рожевіє пінистий край; 

 То іскра заблисне, то згасне… 

 Ось промінь остатній! Прощай, 

 Веселеє сонечко ясне! 

 То ж тепера весна золота! 

 Чи то так у жалю, в голосінні 

 Проминуть молодії літа? 

 Ні, я хочу крізь сльози сміятись, 

 Серед лиха співати пісні, 

 Без надії таки сподіватись, 

 Жити хочу! Геть думи сумні! 

 Я на вбогім сумнім перелозі 

 Буду сіять барвисті квітки, 

 Буду сіять квітки на морозі, 

 Буду лить на них сльози гіркі. 

 І від сліз тих гарячих розтане 

 Та кора льодовая, міцна, 

 Може, квіти зійдуть – і настане 

 Ще й для мене весела весна. 

 Я на гору круту крем’яную 

 Буду камінь важкий підіймать 

 І, несучи вагу ту страшную, 

 Буду пісню веселу співать. 

 В довгу, темную нічку невидну 

 Не стулю ні на хвильку очей, 

 Все шукатиму зірку провідну, 

 Ясну владарку темних ночей. 

 Так! я буду крізь сльози сміятись, 

 Серед лиха співати пісні, 

 Без надії таки сподіватись, 

 Буду жити! Геть думи сумні! 

 Зосталася тільки надія одна: 

 Надія вернутись ще раз на Вкраїну, 

 Поглянути ще раз на рідну країну, 

 Поглянути ще раз на синій Дніпро, – 

 Там жити чи вмерти, мені все одно; 

 Поглянути ще раз на степ, могилки, 

 Востаннє згадати палкії гадки… 

 Ні долі, ні волі у мене нема, 

 Зосталася тільки надія одна. 

«Що, болить?» — мене питали
 Але я не признавалась —
 Я була малою горда,—
 Щоб не плакать, я сміялась.
А тепер, коли для мене
 Жартом злим кінчиться драма
 І от-от зірватись має
 Гостра, злобна епіграма,—

Безпощадній зброї сміху
 Я боюся піддаватись,
 І, забувши давню гордість,
 Плачу я, щоб не сміятись.

«Що, болить?» — мене питали
 Але я не признавалась —
 Я була малою горда,—
 Щоб не плакать, я сміялась.
А тепер, коли для мене
 Жартом злим кінчиться драма
 І от-от зірватись має
 Гостра, злобна епіграма,—

Безпощадній зброї сміху
 Я боюся піддаватись,
 І, забувши давню гордість,
 Плачу я, щоб не сміятись.

 

 Упаду собі на лихо, 

 То хоч в серце біль доходив, 

 Я собі вставала тихо. 

 «Що, болить?» – мене питали, 

 Але я не признавалась – 

 Я була малою горда, – 

 Щоб не плакать, я сміялась. 

 А тепер, коли для мене 

 Жартом злим кінчиться драма 

 І от-от зірватись має 

 Гостра, злобна епіграма, – 

 Безпощадній зброї сміху 

 Я боюся піддаватись, 

 І, забувши давню гордість, 

 Плачу я, щоб не сміятись. 

 Упаду собі на лихо, 

 То хоч в серце біль доходив, 

 Я собі вставала тихо. 

 «Що, болить?» – мене питали, 

 Але я не признавалась – 

 Я була малою горда, – 

 Щоб не плакать, я сміялась. 

 А тепер, коли для мене 

 Жартом злим кінчиться драма 

 І от-от зірватись має 

 Гостра, злобна епіграма, – 

 Безпощадній зброї сміху 

 Я боюся піддаватись, 

 І, забувши давню гордість, 

 Плачу я, щоб не сміятись. 

 У вишневому садочку, 

 Притулилася хатинка, 

 Мов маленькая дитинка 

 Стиха вийшла виглядати, 

 Чи не вийде її мати. 

 І до білої хатинки, 

 Немов мати до дитинки, 

 Вийшло сонце, засвітило 

 І хатинку звеселило. 

 Хороша дівчина сидить, 

 В лавровім вінку вона сяє, 

 Співецькую ліру держить. 

 До пісні своєї сумної 

 На лірі вона приграє. 

 І з піснею тою у серці 

 Велика їй туга встає. 

 В тій пісні згадала і славу 

 Величну свою, красний світ, 

 Лукавих людей, і кохання, 

 І зраду, печаль своїх літ, 

 Надії і розпач… Дівчина 

 Зірвала лавровий вінець 

 І в хвилях шумливого моря 

 Знайшла своїй пісні кінець. 

 У вишневому садочку, 

 Притулилася хатинка, 

 Мов маленькая дитинка 

 Стиха вийшла виглядати, 

 Чи не вийде її мати. 

 І до білої хатинки, 

 Немов мати до дитинки, 

 Вийшло сонце, засвітило 

 І хатинку звеселило. 

 Снігом травицю вкриває, 

 В гаю пташок вже нема… 

 Мамо, чи кожна пташина 

 В вирій на зиму літає?» – 

 В неньки спитала дитина. 

 «Ні, не кожна, – одказує мати, – 

 Онде, бачиш, пташина сивенька 

 Скаче швидко отам біля хати, – 

 Ще зосталась пташина маленька». 

 «Чом же вона не втіка? 

 Нащо морозу чека?» 

 «Не боїться морозу вона, 

 Не покине країни рідної, 

 Не боїться зими навісної. 

 Жде, що знову прилине весна». 

 «Мамо, ті сиві пташки 

 Сміливі, певно, ще й дуже, 

 Чи то безпечні такі, – 

 Чуєш, цвірінькають так, 

 Мов їм про зиму байдуже! 

 Бач – розспівалися як !» 

 «Не байдуже тій пташці, мій синку, 

 Мусить пташка малесенька дбати, 

 Де б водиці дістати краплинку, 

 Де під снігом поживку шукати». 

 «Нащо ж співає? Чудна! 

 Краще шукала б зерна!» 

 «Спів пташині потіха одна, – 

 Хоч голодна, співа веселенько, 

 Розважає пташине серденько, 

 Жде, що знову прилине весна». 

 У вишневому садочку, 

 Притулилася хатинка, 

 Мов маленькая дитинка 

 Стиха вийшла виглядати, 

 Чи не вийде її мати. 

 І до білої хатинки, 

 Немов мати до дитинки, 

 Вийшло сонце, засвітило 

 І хатинку звеселило. 

 У вишневому садочку, 

 Притулилася хатинка, 

 Мов маленькая дитинка 

 Стиха вийшла виглядати, 

 Чи не вийде її мати. 

 І до білої хатинки, 

 Немов мати до дитинки, 

 Вийшло сонце, засвітило 

 І хатинку звеселило. 

 Промінням грала, сипала квітки, 

 Вона летіла хутко, мов стокрила, 

 За нею вслід співучії пташки! 

 Все ожило, усе загомоніло – 

 Зелений шум, веселая луна! 

 Співало все, сміялось і бриніло, 

 А я лежала хвора й самотна. 

 Я думала: «Весна для всіх настала, 

 Дарунки всім несе вона, ясна, 

 Для мене тільки дару не придбала, 

 Мене забула радісна весна». 

 Ні, не забула! У вікно до мене 

 Заглянули від яблуні гілки, 

 Замиготіло листячко зелене, 

 Посипались білесенькі квітки. 

 Прилинув вітер, і в тісній хатині 

 Він про весняну волю заспівав, 

 А з ним прилинули пісні пташині, 

 І любий гай свій відгук з ним прислав. 

 Моя душа ніколи не забуде 

 Того дарунку, що весна дала; 

 Весни такої не було й не буде, 

 Як та була, що за вікном цвіла. 

 У вишневому садочку, 

 Притулилася хатинка, 

 Мов маленькая дитинка 

 Стиха вийшла виглядати, 

 Чи не вийде її мати. 

 І до білої хатинки, 

 Немов мати до дитинки, 

 Вийшло сонце, засвітило 

 І хатинку звеселило. 

 Весна мені багато говорила, 

 Співала пісню дзвінку, голосну 

 То знов таємно-тихо шепотіла. 

 Вона мені співала про любов, 

 Про молодощі, радощі, надії, 

 Вона мені переспівала знов 

 Те, що давно мені співали мрії. 

 Упаду собі на лихо, 

 То хоч в серце біль доходив, 

 Я собі вставала тихо. 

 «Що, болить?» – мене питали, 

 Але я не признавалась – 

 Я була малою горда, – 

 Щоб не плакать, я сміялась. 

 А тепер, коли для мене 

 Жартом злим кінчиться драма 

 І от-от зірватись має 

 Гостра, злобна епіграма, – 

 Безпощадній зброї сміху 

 Я боюся піддаватись, 

 І, забувши давню гордість, 

 Плачу я, щоб не сміятись. 

 У вишневому садочку, 

 Притулилася хатинка, 

 Мов маленькая дитинка 

 Стиха вийшла виглядати, 

 Чи не вийде її мати. 

 І до білої хатинки, 

 Немов мати до дитинки, 

 Вийшло сонце, засвітило 

 І хатинку звеселило. 

 Упаду собі на лихо, 

 То хоч в серце біль доходив, 

 Я собі вставала тихо. 

 «Що, болить?» – мене питали, 

 Але я не признавалась – 

 Я була малою горда, – 

 Щоб не плакать, я сміялась. 

 А тепер, коли для мене 

 Жартом злим кінчиться драма 

 І от-от зірватись має 

 Гостра, злобна епіграма, – 

 Безпощадній зброї сміху 

 Я боюся піддаватись, 

 І, забувши давню гордість, 

 Плачу я, щоб не сміятись. 

 Сніг лежить на полі; 

 Діти з хати виглядають 

 В вікна… шкода волі! 

 Діти нудяться в хатині, 

 Нудять, нарікають: 

 «І нащо зима та люта? – 

 Все вони питають. – 

 Он все поле сніг завіяв, 

 Хоч не йди із хати! 

 У замкнуті дивись вікна, 

 Ніде й погуляти! 

 Сніг з морозом поморозив 

 Всі на полі квіти… 

 Десь зима та не скінчиться!» 

 Нарікають діти. 

 Ждіте, ждіте, любі діти! 

 Літо знов прилине, 

 Прийде мила годинонька, 

 Як зима та згине; 

 І заквітне наше поле, 

 І зазеленіє, – 

 Знов його весна прекрасна 

 Квіточками вкриє. 

 віддавна Україну 

 поети славили в піснях, 

 немов «красу-дівчину». 

 Від неї переймали сміх, 

 і жарти, і таночки, 

 її байки, немов квітки, 

 сплітали у віночки. 

 Той в ній давнину покохав, 

 той мрію молоденьку. 

 Він перший полюбив її, 

 як син кохає неньку. 

 Хоч би була вона стара, 

 сумна, змарніла, бідна, 

 для сина вірного вона 

 єдина, люба, рідна; 

 хоч би була вона сліпа, 

 каліка-недоріка, – 

 мов рана ятриться в ньому, 

 любов його велика. 

 Вкраїна бачила не раз, 

 як тії закоханці 

 надвечір забували все, 

 про що співали вранці, 

 і, взявши дар від неї, йшли 

 до іншої в гостину; 

 вони не знали, що то є 

 любити до загину. 

 Він перший за свою любов 

 тяжкі дістав кайдани, 

 але до скону їй служив 

 без зради, без омани. 

 Усе знесла й перемогла 

 його любові сила. 

 Того великого вогню 

 і смерть не погасила.