Щовечора по вулиці прогулювався губернатор Іван Фундуклей. Не дивлячись на погоду, він завжди розкривав парасолю, намагаючись сховатись. Адже він був досить відомою особистістю, і якби не парасоля, довелося б вітатися з усіма перехожими. Не пізнати губернатора було важко, але містяни, щоб не заважати його відпочинку, робили вигляд, що не впізнали Фундуклея. Іван прогулювався в компанії своєї левретки, яку вигулював на повідку. 

Будинки садиби використовувались як прибуткові. На той час в центрі Києва з’являлося немало будинків, які зводились виключно під здачу квартир в оренду. Прибутковий будинок Рахілі Майкапар займав далеко не останнє місце серед інших таких споруд, як за ціною, так і за престижністю. Від тодішніх інтер’єрів нині нічого не збереглося, але приміщення шостого будинку по Лютеранській є одними з найдорожчих у Києві. у 1944 від пожежі, яка сталася через підрив радянськими диверсантами. Згодом, будинок було відбудовано. Це дійсно архітектурна цінність столиці. 

Двоповерховий «Будинок вдови, що плаче» розташований у центрі міста, на розі вулиць Банкової та Лютеранської. Полтавський купець Олександр Аршавський придбав тут ділянку і дав доручення київському міському архітектору німецького походження Едуарду Брадтману (1856-1926) спроектувати житловий будинок. Будівництво почалося у 1907 році, і за якийсь час у Києві з’явився напрочуд красивий двоповерховий дім у стилі модерн.

Достеменно не відомо, чому будинок отримав таку поетичну назву, але на фасаді видніється жіноча маска. Коли у столиці дощить, з кам'яних очей жінки течуть сльози.

l

Пройшов місяць. Одного ранку взимку Груня прокинулась с посмішкою і світилася від щастя. В цей день їй прийшла посилка, в якій було 2 книги і капелюх. Прислуга помітила, що хазяйка з кожним днем веде себе дедалі дивніше. Одного разу вони вирішили дізнатись причину такого дивацтва і прослідкували за Грунею. 

Опівночі прислуга побачила, що господиня стоїть на балконі, дивакувато розмахуючи руками. На ній було темне плаття і темно-зелений капелюх. В світлі місяця фігура дуже чітко була видна. 

Так тривало деякий час. Одного разу дворецький не втримався і запитав у господині прямо, що ж це відбувається. Груня ж нічого не приховувала. Сказала, що уві сні до неї приходив чоловік і велів кожного повного місяця виходити на балкон і чекати його. Все та і було. Пройшло ще трохи часу і господиня дому сама померла у власному ліжку.

Але цікавість в тому, що за декілька днів до своєї кончини Груня сказала синам поставити кам’яний лик її обличчя. А перед смертю вона ніби провела рукою по ньому і “передала свою душу”. В заповіті вона вказала замурувати своє серце у флакон. А потім сховати за камінь.

Саме з того часу споруду і називають будинком “Плачущої вдови”.

Він був збудований німецькими колоністами, але на жаль, вона загинула у вогні подільської пожежі у 1811 році. А вже у 1812 році було закладено початок будівництва нового храму, вірянам та служителям церкви довелося закласти свої будинки аби звести храм. Теперішня будівля відрізняється від тогочасної, її проект було створено архітектором, Іваном Штромом. За радянської влади у 1937 році лютеранські пастори були заарештовані, громаду розпустили, а Катерининську кірху закрили. Незабаром в ній розмістився клуб войовничих атеїстів, потім склад.

У 1970-х тут розташували дирекцію Музею народної архітектури та побуту України. За ці роки інтер’єри кірхи повністю змінилися, також був втрачений орган, виготовлений у середині XIX cтоліття у німецькому Кельні.

Церква мала дивовижну акустику і, навіть, орган. Згодом там було створено “Товариство співу”, завдяки якому зʼявився і хор і оркестр при церкві. З приходом радянської влади почалися гоніння, а згодом церкву було закрито. В ній розташовувався склад, а потім і дирекція музею архітектури та побуту. За 60 років весь інтерʼєр було знищено. І лише після отримання незалежності Україною, церкви почали повертати вірянам. 

Будинок неодноразово добудовувався і перебудовувався. На жаль, Акім Сулима так і не побачив свій особняк повністю готовим - у 1840 році він трагічно загинув. За однією з версій, вбили чиновника, з іншого – це був нещасний випадок.У 1866 році до лівої частини будинку прибудовано церкву Олександра Невського (не збереглося) – наслідування російською церков XVII століття.

Богадільню закрили в 1919 році. Тоді ж Лютеранську перейменували у вулицю імені Фрідріха Енгельса, а церква Св. Олександра Невського розібрали. Лише в 1928 році про пережив кілька пожеж та реконструкцій будівлі знову згадали. З "Сулимовки" зробили комуналку.

Кажуть, що раніше на місці особняка знаходилася садиба Мойсея Когена – рідного брата Соломона Когена, власника великого тютюнового бізнесу. У 1879 році Мойсей придбав собі будинок на Лютеранській, 6. Збудовані поблизу двоповерхові будинки брати планували використовувати в якості тютюнової фабрики. Однак санітарна комісія заборонила відкривати шкідливе виробництво в самому центрі Києва.Підприємливі брати все ж домоглися свого і навіть збудували ще два корпуси під тютюнове справу. Як результат, до початку 1930-х років тютюнове виробництво і склади Когенів перебували поруч з центральною вулицею міста. Також в будинку на Лютеранській, 6 проживав український скульптор Олександр Ковальов (1915-1991) – автор пам'ятників Олександру Пушкіну та Миколі Лисенку (біля оперного театру на Володимирській) в Києві.

Незвичайний арт-об'єкт створили власники майстерні, де шиють одяг із домотканої тканини.

Арт-об'єкт припав до душі киянам і гостям столиці. З килимовою доріжкою вже встигли зв'язати кілька традицій. Приміром, якщо пройтися по ній та в кінці свого шляху три рази підстрибнути, то всі бажання збудуться.