1. Мій дивний світ неможливий без бою,

Не засліплений життям, а тільки тобою.

Твій ніжний сміх і голос твій -

Це ніжності злива у моїй душі.

Краса твоя - мій океан,

Солодкі губи,омріяні в снах.

Та в мріях тих мені нічого не треба,

Лиш бути з тобою і жити для тебе.

Приспів:

Я бачу світло у твоїй красі,

Я бачу сонце у твоїй душі.

І хоч живу я не так, як усі,

Та ти найдорожча у моєму житті.

2. Ти та весна,яку я чекав,

   Для якої я жив і все долав.

   І пісня твоя не скінчиться ніколи,

   У серці моїм буде звучати струною!

"Людина,яка бачила серцем"

Найяскравішим прикладом такої особистості для мене був мій брат Богданчик. Це була незряча людина, яка мала рідкісний дар- відчувати чужий біль, вміла щиро радіти успіхам інших.

Попри фізичні обмеження, його внутрішній світ залишався безмежним. Він не дозволив темряві поглинути його талант і жагу до життя. Найголовніше - Богданчик зберіг здатність щиро мріяти.

"Я бачу мрію". Ця пісня - не просто музичний твір, а справжня сповідь душі, яка попри темряву навколо випромінює надію на найсвітліші почуття.

Брат присвятив ці слова дівчині, яку щиро кохав. Кохав усім серцем. Але так і не наважився, так і не встиг їй зізнатися. Голос, тепло, красу та енергію коханої передано через слова.

Останні рядочки "І пісня твоя не скінчиться ніколи, у серці моїм буде звучати струною" вказують на надзвичайну чутливість.

Його земний шлях завершився, але ота "пісня"( пам'ять про нього, його слова, музика, вчинки) продовжують жити через тих, хто його любив понад усе!

Чому це мовний скарб? Бо нагадує, що мова - не лише спосіб передати інформацію, а й можливість подарувати людині тепло.

Для мене ці рядки - про силу слова, здатного захищати, пробуджувати й надихати. Особливо сьогодні, коли українське слово є також символом нашої стійкості.

У кожного з нас є особливі слова. Деякі зігрівають душу, бо нагадують про щасливі миті, рідну домівку, найдорожчих людей. Інші залишають у серці тихий біль, повертають до подій, про які важко згадувати, але неможливо забути. Для мене таким словом є «маторжаник» — слово, яке прийшло до мене з дитинства, із розповідей моєї бабусі.

Я родом із Черкащини, а моя бабуся походила з Київщини. Коли я була малою, вона розповідала мені про своє життя та страшні випробування, які довелося пережити її поколінню під час Голодомору 1932–1933 років. Тоді ця тема здебільшого замовчувалася. Але моя бабуся розповідала. Вона не приховувала страшної правди, хоча я, дитина, ще не могла до кінця збагнути глибини її слів.

Одне з них назавжди залишилося в моїй пам’яті — «маторжаник». Так бабуся називала коржики, які люди робили з перетертого листя лободи, замішуючи його на воді та випікаючи. У ті страшні роки люди шукали будь-яку можливість урятуватися від голодної смерті.

Нещодавно я натрапила в інтернеті на схоже слово — «макорженик», яким називають корж із маку. І мимоволі замислилася: можливо, бабусине слово «маторжаник» було місцевим варіантом назви, а можливо, вона називала так коржики з лободи через їхню форму чи схожість звучання. Точного пояснення я не знаю. Та для мене найважливіше не походження цього слова, а те, що воно збереглося в моїй пам’яті саме таким, яким я почула його від бабусі.

Особливі слова не завжди бувають красивими чи милозвучними. Іноді вони несуть у собі біль, від якого стискається серце. Але саме такі слова можуть виявитися найціннішими, бо зберігають пам’ять про тих, хто пережив страшні випробування, і допомагають нам зрозуміти ціну людського життя.

Я хочу, щоб мої учні не просто знали історичні дати та факти, а й усвідомлювали, що за ними стоять людські долі, страждання, зруйновані родини та мільйони невинних жертв. Хочу, щоб вони розуміли ціну хліба, людського життя, свободи й правди. Щоб навчилися співчувати, цінувати власне коріння та з повагою ставитися до пам’яті попередніх поколінь.

У традиційній культурі калина супроводжує українця від народження до самої смерті, відображаючи ключові етапи людського буття:

• Уособлення дівочої вроди та чистоти: Яскраві червоні ягоди традиційно символізували жіночу красу, здоров'я, вірність та кохання. Калиновим цвітом та плодами здавна прикрашали весільне гільце, коровай та вплітали її у вінки наречених.

• Символ рідного дому та Батьківщини: Калина біля хати — класичний образ українського села. Вона уособлює затишок, материнську любов та зв'язок із предками. Своєю здатністю рости після найсуворіших зим вона демонструє незламність українського народу.

• Пам'ять про захисників: Червоний сік калини в народній свідомості асоціюється з кров'ю, пролитою за свободу. Тому кущі калини традиційно садили на могилах козаків, січових стрільців та борців за незалежність України.

Важливість калини яскраво віддзеркалена в мовній скарбниці нашого народу. Вона стала одним із найуживаніших образів-метафор у народній творчості.

Сьогодні, у часи випробувань та боротьби за незалежність, калина переживає нове культурне відродження. Вона перетворилася на знак військової доблесті, єднання та відродження. Доки червоніє калина, доти живе українська мова, культура та сам український народ.

          1. Блискуче кружальце, яким прикрашають одяг.  

          2. Назва квітки (діал.).

          Милозвучне та багатогранне, воно яскраво підкреслює самобутність української мови.

Імовірно, що воно утворилося від діалектного слова тарапата. Це колоритне, але сьогодні рідковживане слово, яке означає клопіт, халепу, скрутне становище. Найчастіше його використовують як фразеологізм: потрапити в тарапати - це опинитися в скрутному становищі, мати неприємності.

Це слово- нагадування про моє коріння, про мій рід.

Використання слова "тарапати" в мовленні додає експресії, іронії та живого народного забарвлення.

На студентській практиці в Глинянах, на квартирі в старенької жінки, хлопець дізнався, що у стайні переховують заборонене видання Шевченка.

Він викупив "Кобзар" та подарував своєму Татові, колишньому підпільнику й патріотові.

Маленькою, я завжди бачила на комоді коло ліжка Дідуся цю Книгу розгорненою...

Під шкурою монстра СРСР жевріло наше багаття!..

То були страшні роки Другої світової війни. Німці забирали молодих людей з українських сіл і вивозили до Німеччини на примусові роботи. Така доля загрожувала й моїй бабусі , яка тоді була ще зовсім юною, але найстаршою з 5 дітей. ЇЇ молодший брат Петро сказав, що піде замість неї, " бо ти дівчина...". Він обрав невідомість і небезпеку, аби сестра могла залишитися вдома. Що тоді переживали Петро і Євка, їхні батьки?

Петро опинився в Німеччині, де пережив важкі випробування та працював у неволі. Згодом йому вдалося втекти. Доля привела його до Польщі, де він створив сім’ю. Там минуло його життя, там він і помер. На жаль, до рідного села, до своєї землі та близьких людей він більше не повернувся.

Особливого значення ця історія набуває, коли замислююся над його іменем. Петро походить від грецького слова, що означає «камінь», «скеля». І як символічно, що саме він став для сестри опорою в найтяжчу мить! Звичайний сільський парубок здійснив справжній подвиг любові — пожертвував власною долею заради рідної людини.

Мені боляче усвідомлювати, що Петро так і не повернувся додому. Зі сльозами на очах цю історію розповідала бабуся. Можливо, він усе життя згадував рідне село й мріяв знову побачити близьких.

Петро не повернувся до рідного дому, але назавжди залишився в нашій родинній пам’яті. Для мене він — символ мужності, братерської любові й самопожертви. Він став скелею для своєї сестри, а його історія нагадує нам, що справжня любов виявляється не в словах, а у вчинках, які не забуваються навіть через багато років.

Навіть тоді , коли у моїх руках мінісумочка або просто гаманець,я можу завжди мати при собі збірочку поезій улюбленого автора !.

Розмір не має значення - значення має зміст!

У моїй пам’яті є особлива історія, тепла й дорога серцю, — історія про мій перший байбарак. Ще в дитинстві Святий Миколай приніс мені справжнє диво — розкішний байбарак, розшитий пацьорками та блискітками. Для маленької дівчинки це було щось неймовірне! Він виблискував, переливався, немов зберігав у собі цілу жменьку зірочок. Я милувалася ним, розглядала кожну прикрасу, кожну дрібненьку деталь. Здавалося, що разом із ним у моє дитинство завітала казка. І, мабуть, саме тоді в моєму серці оселилася особлива любов до цієї дивовижної частинки нашої народної культури. А саме слово звучало якось по-особливому таємниче.. Ще його називають камізелькою, горсиком, лейбиком, горсетом.

Минали роки, але пам’ять про те дитяче диво залишилася. І сьогодні ця історія отримала своє прекрасне продовження. Сьогодні байбараки вишиває моя мама. І в цьому є щось особливо зворушливе, майже сакральне. Її руки, сповнені досвіду, терпіння й любові, відтворюють красу, яку колись так захоплено розглядала маленька дівчинка. Тільки тепер це вже не просто вбрання — це мамина любов, утілена в нитках, пацьорках і блискітках, це родинна пам’ять, яку вона дбайливо передає своїм донькам та онукам.

Для кожної з нас мама вишила свій байбарак — неповторний, ошатний, сповнений тепла. На темному тлі тканини розквітають вишиті квіти, золотяться пшеничні колоски, червоніє калина, ніжно виглядають братки, …а між ними, мов маленькі дзвіночки, тягнуться ніжні дзвіночки. Вони такі виразні й живі, що здається, ось-ось повіє легенький вітерець — і пшеничні колоски захитаються, дзвіночки задзвенять, а калина заясніє своїми червоними кетягами. У кожному візерунку відчувається мамин тонкий смак, її любов до рідної землі, до краси, до української традиції. Ці квіти — не просто оздоба. У них закладено глибокий зміст. Пшеничні колоски символізують достаток, родючість і працьовитість нашого народу. Калина уособлює Україну, дівочу красу, силу роду й невмирущість пам’яті. Братки додають ніжності, а дзвіночки ніби сповіщають про радість, молодість і щасливу долю. А кожна пацьорка, блискітка-лелітка мають своє місце й гармонійно доповнюють візерунок.

Яке то щастя — мати змогу не просто розповідати дітям про родинні традиції, а й передавати їх у спадок, торкатися до них руками, одягати на себе й відчувати нерозривний зв’язок зі своїм родом. А ще купатися у словесних барвах: пацьорка, лелітка, склярус, лейбик, горсик, байбарак...

Колись і в моїх руках народиться така диво-краса!

Експонат: «Рушник — мова української душі»

Українська мова живе не лише в книжках, словниках і літературних творах. Вона оживає в народних піснях, родинних переказах, прислів’ях, звичаях і символах, які передаються від покоління до покоління. Саме тому моїм експонатом для мовного музею «Територія українського слова» став український рушник.

На перший погляд, рушник — це звичайний предмет побуту. Проте для українців він має значно глибше значення. У вишитих візерунках, кольорах і символах закарбовано історію народу, його світогляд, віру, надії та мрії. Рушник супроводжував людину в найважливіші моменти життя: під час народження, весілля, родинних свят і зустрічей дорогих гостей.

Особливе місце рушник посідає і в українській мові. Недарма існують вислови «стати на рушник», «хліб-сіль на вишитому рушнику», «рушник долі». За кожним із них стоїть певний зміст, традиція та емоція. Через такі мовні образи ми пізнаємо не лише значення слів, а й особливості української культури. Мова стає своєрідним містком між минулим і сучасністю.

Для мене цей експонат важливий ще й тому, що я є вчителем української мови. Щодня я переконуюся: наше завдання — не просто навчити дітей правильно писати, читати й говорити, а допомогти їм відчути красу рідного слова, зрозуміти його силу та усвідомити власну культурну ідентичність. Адже за кожним словом приховано історію, а за кожною традицією — досвід багатьох поколінь.

Я переконана, що українська мова починається не лише з першого прочитаного букваря чи першого написаного речення. Вона починається з колискової, яку співає мама, з народної пісні, яку пам’ятає бабуся, із прислів’я, яке повторюють у родині, та зі слів, що зігрівають у найважливіші моменти життя.

Мій експонат нагадує: українська мова — це не просто засіб спілкування. Це наша пам’ять, наші корені й наша ідентичність. І поки ми зберігаємо свої слова, традиції та історії, доти живе українська культура.

Адже кожен із нас може стати хранителем українського слова — варто лише пам’ятати його, плекати й передавати наступним поколінням.

Усього три літери, а стільки любові, що її вистачає гріти мене крізь роки. Мій експонат для нашого мовного музею — це слово "П’єц".

Воно для мене надзвичайно близьке, адже малу мене виростило українське село. У тій старій хатині цей п’єц був єдиним місцем у всій кімнаті, з якого йшло тепло, бо іншого опалення просто не було. Він був справжнім центром нашого всесвіту й порятунком від зимових холодів.

Наш п’єц завжди дивовижно пах — солодкими бабусиними пиріжками, щойно спеченими в ньому, та гарячою бульбою у мундирах, яка так смачно запікалася у його брадрурі.

Цікаво, що саме слово "п’єц" прийшло до нас із польської мови (piec) та міцно вкоренилося на Галичині, ставши частиною нашої класичної літератури за часів Івана Франка. Проте на інших українських теренах це джерело тепла називали по-своєму: на Сході та в Центрі частіше казали "груба", на Півдні будували літні вуличні печі — "кабиці", а козаки колись називали їх поетичним словом "мечет". Та як би мовно не маркувалася ця територія, її суть завжди залишалася незмінною — дарувати життєдайне тепло.

Я досі пам'ятаю ті вечори: за вікном тріщить мороз, а ми з братом мало не бʼємося за те, хто ж першим займе найтепліше місце на печі поруч із бабусею. Це було наше найулюбленіше місце в домі, адже воно зігрівало нас подвійним теплом — гарячим жаром самого п’єцу та ніжним теплом бабусиних обіймів.

Коли черга нарешті доходила до мене, відбувалася справжня магія. Бабуся сідала поруч, я вкладала голову на її коліна, а вона повільно погладжувала моє волосся й розповідала давні історії та казки.

Моєї бабусі вже давно немає на цьому світі, та й у старій хаті вже ніхто не палить. Але цей спогад і слово й досі гріють мене, попри будь-які життєві холоди.

Я обираю цей експонат, бо він доводить: територія українського слова — це територія нашої пам'яті та любові. Мова живе не лише в словниках, вона живе в ароматах бабусиних пиріжків, у дитячих суперечках за місце на печі, у різноманітті регіональних назв і в голосах тих, кого ми любимо.

          На світлині жінка у весільному вбранні ХХ століття. Це Марія Коваль, мешканка сщ. Запитів.
Фотокартка має характерні ознаки старовини: фігурні (зубчасті) краї, матову структуру та легкі сліди часу.


    Цінність світлини полягає в її історичному, етнографічному та особистому значенні, оскільки вона є унікальним документом своєї епохи.
Для родини- це безцінна пам'ять про предків. Вона дозволяє побачити, якими були наші бабусі чи прабабусі у найважливіший день свого життя. Такі фотографії часто стають головними реліквіями сімейних альбомів, які передаються у спадок.

    На знімку чітко видно особливий весільний головний убір – пишну фату (діалектне «вельон»), прикрашену гілочками самшиту (діалектне «гришпану»), популярну в середині ХХ ст. на заході України, зокрема на Львівщині. Сукня білого кольору з високим коміром-стійкою відображає тогочасну моду та уявлення про святковість, строгість і скромність.

      На грудях видно весільну квітку- гілочку самшиту(«гришпану»), що є важливою обрядовою деталлю.

     Для істориків моди та етнографів такі портрети є джерелом інформації про те, як одягалися наречені в повоєнний період (орієнтовно 1950–1970-ті роки).

      Світлина є безцінною, бо показує побут і культуру конкретного села (Запитів) у певний історичний проміжок.

У цій скрині зібрано перлини галицького мовлення: пʼєц, мешти, канапка, пляцки, бульба, філіжанка, ровер, знимка, баняк та інші. За кожним словом — частинка повсякденного життя, відлуння родинних розмов і неповторний колорит рідного краю.

Діалектизми — живі свідки мовної історії, що відображають особливості місцевої культури, зберігають традиції та увиразнюють багатство української мови. Вони нагадують, що мова живе не лише у словниках, а й у щоденному спілкуванні, пам’яті старших поколінь і звичних словах, які створюють відчуття дому.

Ця скриня — метафора мовної спадщини, яку неможливо оцінити матеріально, але надзвичайно важливо зберегти. Адже поки живе рідне слово, доти живе пам’ять народу.