Ім’я: Пантелеймон Олександрович Куліш

Роки життя: 7 августа 1819 г.- 14 февраля 1897 г. (прожив 77,5 років)

Освіта: закінчив п’ять класів Новгород-Сіверської гімназії (1836 р.), навчався на філософському (історико-філологічне відділення) та юридичному факультетах Київського університету (1839-1840 рр.)

Книги:історичний роман «Чорна рада», роман «Михайло Чарнишенко, або Малоросія 80 літ назад», гумористичні оповідання«Циган», «ПанМурло», «Малоросійськінекдоти», твори«До кобзи», «Заспів», «Маруся Богуславка», «Рідне слово», «Святиня» та інші.

Заснованна організація: Кіріло-Мефодіївське братство

Походження: Пантелеймон Олександрович Куліш народився на хуторі поблизу містечка Вороніж (тепер Шосткинського району Сумської області) в сім’ї заможного козака-хлібороба (батьки походили з давніх козацько-старшинських родів).

Релігія: православний християн.

Основна діяльність: П. Куліш грунтовно вивчав нову західноєвропейську філософію, особливо німецьку XVIII—XIX ст. Насамперед при всіх змінах поглядів на релігію Куліш завжди залишався релігійною людиною, тому ставлення до релігії у нього було типово романтичним. Так, зазначаючи, що релігія була глибинним двигуном українських діячів 40-х років, по відношення до себе він писав: "А я був дуже релігійним. Без фанатизму і нетерпимості... я був ентузіастом біблійного слова. Воно подібно гарячому вугіллю запалило серце моє і любов, дружбу і свого роду патріотизм — патріотизм українського слова". Визнаючи ідею творення світу Богом, Куліш ототожнював Бога і природу, розглядаючи Бога як "душу душі вселенської". Звідси його вимога узгоджувати дії людини Із законами природи, наслідувати їх.

 

Свою діяльність розпочав вчителем у Луцьку (1842) та Києві (1843—1845), де згодом почав працювати як археограф під керівництвом М.Максимовича. Разом з М.Гулаком, М.Костомаровим і В.Білозерським, до яких незабаром приєднався Т.Шевченко, створили на межі 1845—1846 рр. Кирило-Мефодіївське братство. Разом із друзями Куліш засуджував кріпосницький деспотичний лад Російської імперії, сповідував ідеали волі, громадянських прав, братерства слов'янських народів і майбутньої федерації, ґрунтованої на демократичних принципах. 

У 1845 р. Куліша, який здобув досить велику популярність завдяки своїй літературній творчості й широкій філологічній ерудиції, було запрошено до Петербурзького університету на посаду викладача російської мови для іноземних студентів. Переїхавши до північної столиці, він бере шлюб з Олександрою Білозерською, сестрою свого київського товариша, одного з провідних кирило-мефодіївців, Василя Білозерського. Пізніше вона стала відомою українською письменницею, яка публікувалася під псевдонімом Ганна Барвінок.

Займаючись слов'янознавчими дослідженнями, за рекомендацією професора П.Плетньова, він одержав відрядження до Польщі для вивчення мов, побуту, історії та культури західних слов'ян. Алє через кілька місяців після приїзду до Варшави, вже 1847 р., його було заарештовано у справі Кирило-Мефодіївського братства й відправлено на слідство до Петербурга.
 У вироку йшлося про чотири місяці ув'язнення (в Петропавловській фортеці) й заслання до В'ятки. Завдяки клопотанню друзів покарання замінили поселенням (під наглядом поліції) в Тулі та забороною друкуватися. Оскільки ніяких конкретних злочинів йому інкриміновано не було, вже 1850 р. Куліш одержав дозвіл на повернення до Петербурга. Він цілком віддався літературній і науковій роботі, розгорнув широку суспільну й публіцистичну діяльність, хоча друкуватися йому дозволили тільки після смерті Миколи І.

 У 1856—1857 рр. Куліш видає "Записки о Южной Руси" у двох томах, потім — перший історичний роман українською мовою "Чорна Рада" (1859). Цей твір ознаменував його перехід від романтичного сприймання національного минулого до історико-етнографічного реалізму. Куліш дивиться на козацтво критично, описуючи його не як однорідну людську масу, а як складний конгломерат осіб різного соціального походження і стану з несхожими прагненнями та політичними переконаннями.

 

Поїздивши по Європі та розчарувавшись у громадській діяльності, Пантелеймон Олександрович на схилі літ повертається до рідних країв і оселяється на своєму хуторі Мотронівка на Чернігівщині, цілком віддаючись творчій роботі: пише драму "Байда, князь Вишневенький" і поему "Маруся Богуславка", видає в Женеві третю збірку віршів "Дзвін". Будучи поліглотом, він робить численні переклади українською мовою з Біблії, В.Шекспіра, Дж.Байрона, Й.В.Ґете, Ф.Шіллера, Г.Гейне. Куліш П. скінчив свій вік "у сільському схимництві" на хуторі Мотронівка  2 лютого 1897 р., на 78-му році життя. 

 

1. Куліш П. - видатний український письменник, автор першого україномовного історичного роману «Чорна рада» про  події, що відбулися після Переяславської угоди 1654 року — боротьба за гетьманування після смерті Богдана Хмельницького.

 

2. В кінці 1850-их років Куліш П. уклав першу фонетичну абетку для української мови, в якій не було церковнослов'янських літер ѣ та ы, з'явилася літера g (на позначення ґ). Загалом саме правопис Куліша лежить в основі сучасної української абетки, хоча для цього первинна кулішівка пережила значну трансформацію.

 

3. Куліш П. здійснив перший повний переклад Біблії українською мовою.

 

4. Переклав  українською мовою майже всього Шекспіра, Ґете, Дж. Байрона, Ф.Шіллера, Г.Гейне,А. Міцкевича , твори Пушкіна, Фета, Кольцова, Некрасова.

                        

 

З другої половини 1824 року здійснив мандрівку по європейській частині країни. 3 жовтня прибув до Вятської губернії, відвідав село Дебьоси. Побував на Іжевському заводі, де на пам'ять отримав 2 мисливських рушниці та пару пістолетів. Того ж дня відвідав Арсенал. Заводу та командуванню дав високу оцінку. Зворотній шлях лежав маршрутом Зура-Балезіно-Полом-Глазов-Слободський-В'ятка.

В останні роки життя нерідко казав про намір зректися престолу і «віддалитися від світу», що після його несподіваної смерті в Таганрозі породило легенду про «старця Федора Кузьмича». Згідно з цією легендою, в Таганрозі помер і був потім похований не Олександр, а його двійник, у той час як імператор іще довго жив старцем-відлюдником у Сибіру і помер у Томську у 1864 році.

У зовнішній політиці він лавірував між Англією і Францією, програв Наполеону під Аустерліцем у 1805 році, уклав Тільзитський мир у 1807 році. Протягом 1805-07 років брав участь у 3-й і 4-й коаліціях проти наполеонівської Франції, зазнав поразки в битві під Аустерліцем (1805 рік) і Фрідландом (1807 рік. У роки його правління російський народ переміг у російсько-французькій війні 1812 року. Протягом 1813—1814 років Олександр І був учасником закордонних походів російської армії, одним з керівників Віденського конгресу 1814—1815 років і організаторів Священного союзу 1815 року. Олександр І вів успішні війни з Туреччиною (1806—1812 роки), Швецією (1808—1809 роки). У роки правління Олександра І до складу Російської імперії увійшли Грузія (1801 рік), Фінляндія (1809 рік), Бессарабія (1812 рік), Азербайджан (1813 рік), колишнє Варшавське герцогство (1815 рік). Уряд Олександра І проводив імперську політику щодо неросійських народів. Для зміцнення колоніальної адміністрації в Україні скасував виборність судових і адміністративних посад, посилив русифікацію шкільництва, придушував українську культуру.

19 квітня 1819 року іменним наказом імператора Олександра І був створений Азійський департамент — один із трьох департаментів міністерства закордонних справ Російської імперії, який займався справами східних держав, а також Туреччини і Греції.

Правління Олександра I також знаменувалося початком тісних зв'язків між Російською імперією та Сполученими Штатами. Росія ввозила з Америки бавовну, каву, рис, тютюн, цукор; США імпортували залізо, пеньку, смоли. За Олександра I до США прибули перші російські дипломати — Пален, Дашков.

17 квітня 1824 року була підписана Російсько-Американська конвенція щодо дружніх зв'язків, торгівлі, мореплавства та рибного лову.
Помер імператор у Таганрозі 19 листопада 1825 року від гострої хвороби, яка перебігала з гарячкою та ураженням мозку. В подальшому виникла підозра, що це був черевний тиф, на який Олександр заразився під час попередньої поїздки у жовтні 1825 року до Криму. Під час проведеного розтину, який зробив одразу після смерті імператора лейб-медик Я. Вілліє, знайшли гнійне запалення мозкових оболон (гнійний менінгіт), випіт до шлуночків, що показує тяжкість хвороби. Таке ускладнення можливе і при черевному тифі. На той час за відсутності антибіотиків такий гнійний менінгіт був безумовно смертельним. Швидкість перебігу хвороби, приховування достовірної інформації про розтин в купі з висловлюваннями про «втому» імператора від тягарю корони призвели до появи версії, що Олександр не помер, а кинув царювати та пішов жити у Сибір відлюдником.

Член-редактор Петербурзької археологічної комісії (1860—1885), член Історичного товариства імені Нестора-Літописця, член Московського археологічного товариства, член-кореспондент Петербурзької АН (1876).


1840 року Костомаров склав магістерські іспити і приступив до підготовки дисертації, присвяченої Берестейській унії 1596 року. Але робота («Про причини і характер унії в Західній Росії») не була захищена через урядову заборону. Дисертація побачила світ у 1841 році окремою книгою і набула широкої відомості. Але це об'єктивне дослідження викликало люті протести з боку церковної влади, яка побачила в ньому відхід від офіційного трактування актуальної для України проблеми.[5][6]

Друга дисертація Миколи Костомарова, підготовлена через півтора року, називалася «Про історичне значення руської народної поезії», ідеологічних нарікань не викликала і була успішно захищена 1844 року. Костомаров здобув звання магістра й мав змогу зосередитися на науковій і педагогічній праці.

Темою його нового дослідження стала історія Богдана Хмельницького. Бажаючи бути ближче до місць відповідних подій, Костомаров влаштувався вчителем гімназії містечка Рівне на Волині. Але вже 1845 року він переїхав до Києва, де став працювати старшим учителем у гімназії, познайомився з найавторитетнішим на той час ученим Михайлом Максимовичем.

Навесні 1847 року вчена рада Київського університету обрала Костомарова викладачем російської історії, а з 1 серпня — ад'юнкт-професором. З осені він почав читати лекції, викликаючи жвавий інтерес у студентів. З цього часу Костомаров заглибився в масштабну роботу з вивчення історії України. Тоді ж Костомаров зблизився з видатним київським релігійним філософом Петром Авсеньєвим, який читав лекції з філософії і психології в Київській духовній академії і Київському університеті. Його філософсько-психологічні праці (зокрема, в галузі етнопсихології) справили величезне враження на Костомарова.

У 1864 році отримав вчений ступінь доктора російської історії.

Роль Костомарова в розвитку української і російської історіографії величезна. Репутація Костомарова, як історика, і за життя, і після смерті його неодноразово піддавалася сильним нападкам. Його дорікали в поверхневому користуванні джерелами та виникаючими звідси помилками, в однобічності поглядів, у партійності. У цих закидах існувала частка істини, вельми, втім, невелика. Неминучі у всякого вченого дрібні промахи і помилки, можливо, дещо частіше зустрічаються у творах Костомарова, але це легко пояснюється незвичайною різноманітністю його занять і звичкою покладатися на свою багату пам'ять. У тих небагатьох випадках, коли партійність справді виявлялася у Костомарова — а саме в деяких його працях із української історії, — це було лише природною реакцією проти ще більш партійних поглядів, які висловлювались в літературі з іншого боку. Не завжди, далі, сам матеріал, над яким працював Костомаров, давав йому можливість дотримуватися своїх поглядів на завдання історика. Історик внутрішнього життя народу за своїми науковими поглядам і симпатіями, він саме у своїх роботах, присвячених Україні, змушений був з'явитися зображувачем зовнішньої історії.

У всякому разі, загальне значення Костомарова в розвитку російської та української історіографії можна, без жодного перебільшення, назвати величезним. Ним була внесена і наполегливо проводилася у всіх його працях ідея народної історії. Сам Костомаров розумів і здійснював її головним чином у вигляді вивчення духовного життя народу. Пізніші дослідники розсунули зміст цієї ідеї, але заслуга Костомарова цим не зменшується. У зв'язку з цією основною думкою робіт Костомарова стояла у нього інша — про необхідність вивчення племінних особливостей кожної частини народу і створення обласної історії. Якщо в сучасній науці встановився дещо інший погляд на народний характер, який заперечує ту нерухомість, яку приписував йому Костомаров, то саме роботи останнього послужили поштовхом, залежно від якого стало розвиватися вивчення історії областей.

Вносячи нові й плідні ідеї в розробку російської історії, досліджуючи самостійно цілу низку питань у цій галузі, Костомаров, завдяки особливостям свого таланту, пробуджував, разом з тим, живий інтерес до історичних знань і в масі публіки. Глибоко вдумуючись, майже вживаючись у досліджувану ним старовину, він відтворював її у своїх роботах такими яскравими барвами, в таких опуклих образах, що вона приваблювала читача і незгладимими рисами вросла в його світогляд. В особі Костомарова вдало поєднувалися історик-мислитель і художник — і це забезпечило йому не тільки одне з перших місць серед російських істориків, але і найбільшу популярність серед читацької аудиторії.

«Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди», — повторював Микола Іванович. Цим принципом він керувався все життя.

Заснував український журнал «Основа».

Належить до української школи письменників-романтиків. Засновник народницького напряму в українській історіографії. Почесний член Сербського ученого дружества (1869), член Південно-Слов'янської академії (1870).