Де річка Вись тече ярами, 

Родився хлопчик. Привітали. 

До серця ніжно пригортали. 

Матуся все пісні співала, 

Коли Іванка колисала. 

З любов’ю брав і батько сина, 

Й запам’яталася година. 

Як син уперше посміхнувся, 

Промовив слово… 
Й присягнувся 

Тоді Карпо освіту дати, 

Та не забув ще й нагадати, 

Що із дворянського він роду, 

А не з простого, бач, народу…

У Бобринецьку, повітову, - 

Сказав Карпо. Враз сколихнулось 

Івана серце й відгукнулось 

Якоюсь жалістю до себе, 

Та що робить, мабуть, так треба

Були і розпач, і чекання… 

Йти працювати. Чотирнадцять 

Всього років. І кільканадцять Чи днів, чи місяців. Можливо, 

Він міг прожити й так щасливо, 

Коли б не різні ті пригоди…

Із Бобринця в Єлисавет, хоч ніжки 

Хотіли часом відпочити, 

Та він боявсь, щоб не спізнитись. 

Увечері, мов у святиню, 

Ввійшов в театр… - О небо синє! 

Яких акторів посилаєш! 

І Бога в світі прославляєш! 

Зливалася тоді стихія 

З побаченим в спектаклі, й мрія 

Івана охопила: грати, 

Як Олдрідж, а також писати, 

Як і Шекспір. Звернувсь до Бога. 

В душі була якась тривога.

Тут він працює у канцелярії поліційного управління. Чиновником Іван був справедливим. Не ділив людей на бідних і багатих, чужих та рідних, а це ой як не до вподоби було начальству. 

Іван Карпович одружується із Надією Тарковською, донькою панів Тарковських. Народжуються діти. 

У цьому місті Іван займається улюбленою справою – грає в театрі. 

Тут і горе не відступає – помирає дружина, потім старша донька Галя. Згодом І.Тобілевича звільняють із роботи та відправляють у Новочеркаськ під трирічний поліційний нагляд. 

Не все було так, як хотілось. 

В неволі серденько зітлілось. 

У кузні тяжко працювати 

Ще тяжче п’єси посилати, 

Які не раз і повертали. 

Спасибі людям, що навчили 

Стать палітурником. Ходили 

Клієнти різні й замовляли 

І гроші за той труд давали

Та добрим другом, порадником, а згодом і дружиною Івану Тобілевичу стала Софія Віталіївна Дітківська. 

Незважаючи на неволю, Карпенко-Карий пише п’єси: «Бондарівна», «Наймичка», «Мартин Боруля» та ін.. 

«Мартин Боруля» - одна з найкращих українських комедій», - сказав І.Франко. Карпо Адамович, познайомившись із твором, впізнав себе в ролі головного героя, який будь-що хотів довести, що його рід дворянський.

Сюди на канікули поверталися з Єлисаветграда діти і залучалися до хуторського життя та праці. І сталося так, що поступово до степової «Надії» перебирається центр родинного життя Тобілевичів. 

На хуторі «Надія» великий драматург написав ряд своїх кращих п’єс, не раз тут гостював М.Кропивницький, М.Заньковецька, М.Садовський. Там був звичай: кожен із гостей садив дерево чи кілька дерев. Розрослися на хуторі «Маркові дуби» - дуби, що посадив М.Кропивницький.

Вкраїни сина! І відчуйте 

Зв'язок віків і його мрію. 

І світлу віру, і надію… 

Ось тут, у цій селянській хаті, 

На хуторі, у сім «палаці» 

Написані ним кращі твори, 

Що є безсмертними, як зорі. 

Оспівані в них різні люди. 

Йому доводилося всюди 

Їх бачити і розуміти, 

І плакать з ними, і радіти. 

Тому і став у світі знаний 

Великий драматург Карпенко-Карий. 

Могутній голос лине у степах. 

То велетні-брати й сестра Марія, 

Що житимуть безсмертними в віках. 

Славетний драматург Карпенко-Карий 

В «Надію» і сьогодні, і завжди, 

І з року в рік, усім з дитинства знаний – 

Він буде повертатися сюди. 

Шумлять дуби, Карпа старого діти, 

На свято закликають восени, 

На славні «Вересневі самоцвіти» 

Збираються і дочки, і сини 

Великої, святої України, 

Щоб вшанувати велета степів 

Карпенка-Карого, цієї є днини – 

Сестру єдину, також двох братів. 

Шумлять дуби, воркують щохвилини – 

Співають свою пісню так вони, 

А їм підспівують і горобини, 

Берізки, осокори, ясени … 

Співай, земля степів моя прекрасна! 

Гостей на хутір завжди закликай 

На зустріч з корифеями театру. 

І цей куточок в світ прославляй!