Радіють люди, що одпочинуть,

А я дивлюся... І серцем лину

В темний садочок на Україну;

Лину я, лину, думу гадаю,

І ніби серце одпочиває.

Нa панщині пшеницю жала;

Втомилася; не спочивать

Пішла в снопи, − пошкандибала

Івана сина годувать.

Воно сповитеє кричало

У холодочку за снопом;

Росповила, нагодувала,

Попестила, і ніби сном,

Над сином сидя, задрімала.

І сниться їй: той син Іван

І уродливий, і багатий,

Уже засватаний, жонатий,

На вольній бачиться, − бо й сам

Уже не панський, а на волі;

І на своїм веселім полі

Удвох собі пшеницю жнуть,

А діточки обід несуть...

І усміхнулася, небога.

Прокинулась − нема нічого!..

На Йвася глянула; взяла

Його, гарненько сповила,

І копу дожинать пішла,

Поки не чути ланового.

Село на нашій Україні –

Неначе писанка: село

Зеленим гаєм поросло;

Цвітуть сади, біліють хати,

А на горі стоять палати

Неначе диво, а кругом

Широколистиї тополі;

А там і ліс – і ліс, і поле,

І сині гори за Дніпром:

Сам Бог вітає над селом!..

З-за хмари тихо виступає.

І ніби гори оживають.

Дуби з діброви, мов дива,

У поле тихо одхожають.

І пугач пуга, і сова

З-під стріхи в поле вилітає,

А жаби крякають, гудуть.

Червоні поли розстилає

І сонце спатоньки зове

У синє море: покриває

Рожевою пеленою,

Мов мати дитину.

Очам любо. Годиночку,

Малую годину

Ніби серце одпочине,

З Богом заговорить...

А туман, неначе ворог,

Закриває море

І хмароньку рожевую,

І тьму за собою

Розстилає туман сивий,

І тьмою німою

Оповиє тобі душу,

Й не знаєш, де дітись,

І ждеш його, того світу,

Мов матері діти.