Формат: Здобувачі освіти об'єднуються в групи. Кожна група отримує завдання дослідити історію одного Героя.

Результат: створення стіннівки про життя та подвиг Героя. Прикріплені стіннівки до дошки Падлет.

Короткий життєпис

Царьок Олександр був мешканцем села Калинівка Васильківського району Київської області.

Оборонець Майдану. У першій лаві відтісняв «Беркут» від барикад. Загинув від вогнепальних поранень на вулиці Інститутській біля «Жовтневого палацу». Тіло ідентифіковане в готелі Україна.

У Олександра залишилось п’ятеро дітей.

Життєпис

Закінчив Серебрійську початкову школу в 1970 році. Згодом навчався у Серединській середній школі^. Закінчив Білоцерківський будівельний технікум. Мешкав у місті Васильків Київської області. Деякий час працював у Васильківській друкарні, після звільнення зайнявся ландшафтним дизайном, озелененням ділянок, створенням декоративних басейнів та водоспадів. Дуже любив квіти. Його хобі — садівництво, постійно вдома садив саджанці, прищеплював дерева, обрізав, доглядав. Також займався бджільництвом. Разом із дружиною Валентиною виховали п’ятеро дітей: трьох синів і двох дочок

На Майдані

На носилках побратими виносять із передової Олександра Царька

З перших днів і до загибелі перебував на Майдані.

Належав до захисників першої сотні.

Олександр йшов у першій шерензі активістів, відтісняючи беркутівців від барикад.

Загинув біля Жовтневого палацу. Зламані ноги, рука, ребра, три кульових поранення — два в живіт і одне в груди. Без батька залишилося 5 дітей. Тіло ідентифіковане в готелі «Україна». Тіло перебувало на вул. Петра Запорожця, 26.

Вшанування пам'яті

Панахида відбулася на центральній площі Василькова 22 лютого 2014 о 14 год.

Нагороди

• Звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (21 листопада 2014, посмертно) — за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності

• Медаль «За жертовність і любов до України» (УПЦ КП, червень 2015) (посмертно)

Коротко про життя

Народився у родині інженера та економістки. Після закінчення школи працював будівельником, зокрема в Москві. У грудні 2013 року отримав травму через займання проводки й повернувся додому на лікування.

Майдан

На початку 2014 року приєднався до протестів у Києві. Чергував на барикадах біля Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. 20 лютого 2014 року загинув від вогнепального поранення, намагаючись допомогти пораненому товаришу на вулиці Інститутській.

Вшанування пам'яті

Похований у рідному селі Пилиповичі. Указом Президента України від 21 листопада 2014 року йому посмертно присвоєно звання Героя України із врученням ордена «Золота Зірка».

(Зайцева Даша група 11.1)

Короткий життєвий опис

Народився в Івано-Франківську в родині Ірини та Ігоря Гуриків. Був старшим сином, мав двох сестер — Христину та Йордану. Навчався на філософському факультеті Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Загинув 20 лютого 2014 року під час Революції Гідності від кулі снайпера на вулиці Інститутській у Києві.

Життєпис

Роман зростав у патріотичній родині, де з дитинства виховували любов до України та її історії. Дідусь і бабуся часто брали його в походи, навчали англійської мови та розповідали про національні традиції. Після закінчення школи №23 в Івано-Франківську вступив до Прикарпатського національного університету на філософський факультет. Був активним, життєрадісним юнаком, захоплювався спортом та громадською діяльністю.

На Майдані

З початком Євромайдану Роман не залишився осторонь. Він активно долучився до протестних акцій, вважаючи своїм обов’язком боротися за майбутнє країни. 20 лютого 2014 року, під час найзапекліших протистоянь на вулиці Інститутській, Роман отримав смертельне поранення від кулі снайпера. Йому було лише 19 років.

Вшанування пам’яті

Пам’ять про Романа Гурика увічнена в його рідному місті та університеті. 2 жовтня 2014 року на подвір’ї Прикарпатського національного університету відкрили меморіальну стелу на його честь. 20 лютого 2015 року на будівлі школи №23, де він навчався, встановили меморіальну дошку. 14 жовтня 2015 року в Меморіальному сквері Івано-Франківська, на місці його поховання, відкрили пам’ятник Роману — бронзову фігуру юнака зі щитом. Щороку в день його народження та загибелі проводяться заходи на вшанування його пам’яті. 2 жовтня 2024 року університетська спільнота відзначила його 30-річчя біля пам’ятного обеліску студентам і викладачам, які загинули у боротьбі за незалежність України.

Нагороди

Указом Президента України №890/2014 від 21 листопада 2014 року Роману Гурику посмертно присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Його жертовність та відвага стали символом боротьби українського народу за свободу та гідність.

Пам’ять про Романа Гурика живе в серцях українців, надихаючи на подальшу боротьбу за справедливість та незалежність.

(Кітченко Анастасія 11.6)

Короткий життєпис

Антоніна Дворянець народилася в селі Старосілля Чорнобильського району Київської області. Працювала гідротехніком, брала участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Активна учасниця Революції Гідності. Загинула 18 лютого 2014 року на вулиці Інститутській у Києві від побиття силовиками.

Життєпис

Навчалася в місцевій школі, після чого отримала технічну освіту. Проживала в місті Бровари Київської області.

Активно долучалася до громадських протестів: брала участь в акціях «Україна без Кучми» (2000–2001), Помаранчевій революції (2004).

На Майдані допомагала протестувальникам: готувала їжу, роздавала теплі речі, підтримувала дух активістів.

На Майдані

До останнього дня залишалася на барикадах. Загинула 18 лютого 2014 року на вулиці Інститутській. Отримала смертельні травми від побиття кийками спецпризначенців.

Вшанування пам’яті

Похована в селі Старосілля Київської області.

Нагороди

Звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (21 листопада 2014, посмертно)

Медаль «За жертовність і любов до України» (УПЦ КП, червень 2015, посмертно)

(Устенко Анна, группа 10.5)

Сергі́й Га́гікович Нігоя́н (вірм. Սերգեյ Նիգոյան; 2 серпня 1993, Березнуватівка, Солонянський район, Дніпропетровська область, Україна^[2] — 22 січня 2014, Київ, Україна) — учасник, активіст і один із бійців 3-ї сотні Самооборони Майдану^[3], вбитий під час протистояння на вулиці Грушевського в Києві. Один із перших загиблих на Майдані^[4]. Громадянин України вірменського походження. Герой України (2014, посмертно).

Життєпис

Народився та проживав у селі Березнуватівці. Батько та мати — вірмени, був єдиною дитиною в сім'ї. Родина Сергія Нігояна переїхала жити в Дніпропетровську область з прикордонного з Азербайджаном села Навур^[5], рятуючись від війни в Нагірному Карабасі (Арцасі)^[6]. Родина вважалася благополучною, Сергій у селі користувався повагою^[7], вважався спокійним, працьовитим і справедливим^[8]. Проживав на вулиці Тараса Шевченка, односельці розповідали, що він дуже цьому радів.^[9]

У 2011 році вступив до Дніпродзержинського коледжу фізичного виховання, навчався за фахом «вчитель фізкультури»^[8], але був відрахований 2013 року^[10]. Активно займався карате, в 2012 році посів третє місце на чемпіонаті Дніпродзержинська з кіокушинкай карате^[11]. Захоплювався радіотехнікою^[12]. Мріяв вступити до Дніпропетровського театрально-художнього коледжу та вчитися на актора^[13].

Україномовний. Патріот України і Вірменії^[13]. Був ідейним, мав активну життєву позицію та переконання, що Україна мусить бути демократичною^[14].

Дмитро Гончаренко, волонтер ГО "ВС

'Відсіч"", загинув 10 липня 2014 року в м. Сєвєродонецьк під час виконання гуманітарної місії. Його разом із Михайлом Гаврилюком захопили проросійські бойовики. У полоні Дмитра жорстоко

катували, а згодом стратили.

У 2018 році за результатами ДНК-експертизи встановлено, що знайдені

рештки належать Дмитру. Перепохова-

ний у м. Васильків Київської області 20

жовтня 2018 року.

Залишилися батьки, дружина та двоє дітей. Його імʼя увічнене на "Стіни памʼяті полеглих за Україну" в Києві.

Досягнення:

Громадська діяльність і

волонтерство

• Був активним учасником Революції
  Гідності, допомагав постраждалим на Майдані.

• Брав участь у волонтерському русі, допомагаючи постачати гуманітарну допомогу та спорядження для бійців, які захищали Україну в зоні АТО.

• Разом із ГО "Відсіч" організовував доставку гуманітарної допомоги на передові позиції українських військових.

  Гуманітарна місія в зоні АТО

• 10 липня 2014 року, під час поїздки до Сєвєродонецька, де він із товаришами доправляв гуманітарну допомогу, був захоплений у полон проросійськими
  бойовиками.

• Навіть у критичних умовах проявив стійкість і мужність, до останнього не розкриваючи важливої інформації про
  волонтерську мережу.

  Вшанування памʼяті

• Дмитро Гончаренко визнаний Героєм, який віддав життя за Україну.

• Його імʼя увічнене на "Стіни памʼяті полеглих за Україну" в Києві.

• Перепохований із військовими почестями в рідному Василькові
  Київської області.

  Дмитро залишив по собі спадщину мужності, самопожертви та патріотизму,

  ставши символом волонтерського руху

  та боротьби за незалежність України

  
  

  
  

  (10.4 Жовтяк Софія)

Навчання

Закінчив Травненську ЗОШ І-ІІ ступенів. Навчався на третьому курсі відділення дизайну Тернопільського кооперативного торговельно-економічного коледжу, був єдиною дитиною в сім'ї.

На Майдані

Назар Войтович поїхав до Києва вночі 19 лютого, а вже наступного дня під час протистоянь на Майдані хлопця вбили з вогнепальної зброї.

З друзями до Києва прибув о 7:30 ранку, а за дві години на дзвінок від мами замість сина відповіла волонтер Юлія Вотчер із Михайлівського собору, яка повідомила, що Назара вбито пострілом у голову.^[1]Снайперська куля влучила хлопцеві в обличчя і вийшла через хребет. Зі слів одногрупників ще в середу, 19 лютого, Назар був на парах, а ввечері мав тільки віднести до автобуса, який їхав на Київ, речі для столичного майдану. В останню хвилину чомусь вирішив, що й сам поїде. Це рішення коштувало йому життя.

Вшанування пам’яті

У Тернопільському кооперативному торговельно-економічному коледжі студенти й викладачі облаштували Куток пам'яті Назарія Войтовича, де відтворили символьні елементи Майдану: шини, ялинку, бруківку, на стендах розмістили світлини Назара під час навчання, а також графічні роботи його авторства.

Нагороди

• Звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (21 листопада2014, посмертно) — за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності^[10]

• Медаль «За жертовність і любов до України» (УПЦ КП, червень 2015) (посмертно)^[11]

(Моргун Карини 10.5)

Життєпис

Михайло ріс у селищі Стяг Праці у Гомельському районі. Навчався в гомельській школі № 15 у військовому класі. Після десятого класу пішов до училища вчитися на газозварника. Виготовляв середньовічні лати в лицарському клубі, займався карате та ходив до православної церкви. Планував відслужити в армії, а потім піти в Жировицький монастир. В сімнадцятирічному віці переїхав в Україну через політичне переслідування білоруським КДБ.

Захоплювався історією, міфологією, лицарським рухом, військовою справою, займався страйкболом. Був у душі бійцем, але не застосовував силу без потреби, мав загострене почуття справедливості. Його характеризували як «особистість сміливу і яскраву». Вважав, що в Україні йому легше жити та працювати, ніж у Білорусі.

Євромайдан

У Євромайдані брав участь із перших днів на заклик організації УНА-УНСО. Входив до Самооборони Майдану, брав участь в охороні об'єктів Майдану, чергував у наметах, допомагав у роботі УНА-УНСО. Вважався одним з найактивніших членів організації на Євромайдані. Протягом останніх двох тижнів життя збирав інформацію для газети «Соборна Київщина», за програмою ротації повертаючись додому. Загинув 22 січня 2014 року близько 9-ї години ранку від пострілу мисливською кулею в серце біля стадіону «Динамо» на Грушевського.

Вшанування пам'яті

Панахида за загиблим відбулася у Михайлівському золотоверхому соборі в Києві 26 січня, в День народження Михайла, коли йому мало б виповнитися 26 років. Після панахиди тіло Михайла пронесли під крики «Герой!» та «Живе Білорусь!».

Нагороди

• Звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (13 червня 2017, посмертно) — за особисту мужність та героїчне відстоювання засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції Гідності.

• Орден Героїв Небесної Сотні (27 листопада 2014, посмертно) — за громадянську мужність, патріотизм, відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, виявлені під час Революції гідності (посмертно).

• Медаль «За жертовність і любов до України» (УПЦ КП, червень 2015, посмертно)

(Струк Ярослав група 10.6)

Короткий жттєпис

народився в місті Смілі Черкаської області. Був наймолодшою дитиною в сім’ї. Окрім нього, були ще два сини – Станіслав і Валентин та дві доньки – Світлана й Вікторія.

Життєпис

Упродовж 1990–1997 років Олександр навчався у Смілянській загальноосвітній школі № 11, а у 1997–1999 – у Харківському вищому обласному училищі (раніше воно мало назву "Школа олімпійських резервів"), займався важкою атлетикою. Іще у шкільні роки відвідував гурток бальних танців, був лауреатом численних конкурсів. Однак через проблеми зі здоров’ям був змушений припинити спортивну кар’єру.

Щоб підтримати велику родину, Юрій у 16 років став різноробом на будівництві в Києві. Згодом працював на виробництві металопластикових вікон, вантажником і комірником та остаточно переїхав до столиці.

На майдані

Разом з колегами по роботі ходив на Майдан.

18 лютого вдень був на Майдані, а потім повернувся додому. Почувши по телевізору, що Майдан намагаються розігнати силою, а проти людей масово застосували вогнепальну зброю — знову вирушив на барикади.

Розстріляний автоматною чергою в спину 19 лютого — отримав три вогнепальні і пневматичне поранення. Пораненого Юрія занесли до пункту медичної допомоги, обладнаного на першому поверсі Будинку профспілок на Майдані Незалежності, проте будівлю підпалили. Поранених майданівці намагалися евакуювати, серед тих, кого встигли винести з палаючої будівлі, був і Юрій — «швидка» перевезла його до 18-ї Київської лікарні та врятувати не вдалося.

Похований у рідному селі. На похоронах було декілька сотень людей. Після прощального слова священика і друзів загиблого прозвучала сальва на його честь — залп із двох мисливських рушниць та ґвинтівки й пістолета, які зазвичай застосовуються історичними реконструкторами під час імітації відтворення справжнього бою.

Залишилась мати, четверо братів і сестер, дружина і 7-річний син.

Вшанування пам'яті

4 квітня 2014 року в загальноосвітній школі № 11, де навчався Юрій, встановили пам'ятну дошку на його честь. На заході була присутня мати загиблого. Під час заходу з промовою до зібрання виступили секретар міської ради Ярослав Березань, заступник міського голови Головченко Олександр, представник Народної ради Віктор Пересунько та інші.

З 2016 року в Дарницькому районі міста Києва існує вулиця Юрія Пасхаліна.

19 лютого 2016 року пам'ятну дошку на честь Юрія Пасхаліна встановили на будинку, де він проживав у Смілі, по вулиці Рєпіна, 43.

Нагороди

• Звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (21 листопада 2014, посмертно) — за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності.

• Медаль «За жертовність і любов до України» (УПЦ КП, червень 2015) (посмертно)

❗Виконала Рожок Анастасія

група 11.6❗

Швець Віктор був мешканцем села Гатне Києво-Святошинського району Київської області. Був колишнім військовим, мав звання старшого мічмана у відставці. Перебував на пенсії.

18 лютого надвечір пішов на Майдан, як сам казав, захищати молодь. О 23:00 подзвонив сім’ї та сказав, що з ним усе добре, а вже о 4 годині ранку його дружині телефоном повідомили, що він загинув. Його пораненого, але ще живого везли у Лікарню швидкої допомоги з Михайлівської площі. Потім забрали у райвідділ Шевченківського району, звідки відправили в морг на Оранжерейну. У моргу смерть зафіксували як приблизно перша година ночі. Коли хоронили Віктора Миколайовича, то бачили у нього вогнепальні поранення в грудну клітину. Всього поранень було 7, із яких 2 поранення кулями, випущеними із помпової рушниці.

Нагороди

Звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (21 листопада 2014, посмертно) — за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності[1]

Медаль «За жертовність і любов до України» (УПЦ КП, червень 2015) (посмертно)[2]

Строкач Ангеліна, група 11.6

Короткий життєпис

Народився в місті Старий Самбір Львівської області. З дитинства Богдан виявляв глибокий інтерес до історії, що підтверджується перемогою у Всеукраїнській олімпіаді з історії під час навчання у школі. У 2002 році закінчив Старосамбірську загальноосвітню школу №1 та вступив на історичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, де здобув ступінь бакалавра історії у 2006 році. Продовжив навчання, отримавши ступінь магістра соціології у 2008 році. Працював викладачем на кафедрі нової та новітньої історії України Українського католицького університету у Львові. Був активним учасником громадської організації "Чорна Пора" та Громадянської мережі "ОПОРА". Готував до захисту дисертацію на тему "Виборчі практики в малому західноукраїнському місті. 1965–2006 роки".

На Майдані

З перших днів протестів на Майдані Незалежності в Києві Богдан активно долучився до Революції Гідності. 20 лютого 2014 року він загинув від кулі снайпера під час протистоянь на вулиці Інститутській.

Вшанування пам'яті

У рідному місті Старий Самбір проводяться заходи на його честь, зокрема покладання квітів до могили. 25 липня 2020 року, у день його 35-річчя, місцева громада вшанувала його пам'ять. 20 лютого 2024 року академічна спільнота Львівського національного університету імені Івана Франка вшанувала Героїв Небесної Сотні, зокрема Богдана Сольчаника, покладанням квітів та спільною молитвою. У 2023 році у Львівській міській раді відбулася церемонія нагородження відзнакою «Почесний знак Святого Юрія» (посмертно), яку вручили рідним Героїв Небесної Сотні.

Нагороди:

• Звання Героя України з орденом «Золота Зірка» (21 листопада 2014, посмертно) — за громадянську мужність, патріотизм та героїчне відстоювання демократичних цінностей під час Революції Гідності.

• Медаль «За жертовність і любов до України» (червень 2015, посмертно) — нагороджений Українською Православною Церквою Київського Патріархату.

Борозенець Владислава група 11.6

Участь у Революції Гідності. Після того як 30 листопада 2013 року в середмісті столиці силовики жорстоко розігнали мирних мітингарів, Роман Сеник приїхав на Майдан із прапором, на якому було написано назву міста, де він жив. Саме тому побратими з 29-ї Бойківської сотні Самооборони назвали його "Турківським прапороносцем". Разом із сотнею Роман ходив на всі акції, чергував у наметовому містечку, допомагав укріплювати барикади на вулиці Михайла Грушевського.
У грудні 2013-го – січні 2014 року він лише кілька разів навідався додому. А перебуваючи у Києві, нерідко вранці телефонував сестрі, щоб вона послухала, як співають гімн на майдані Незалежності.
Уранці 22 січня 2014 року, в День Соборності України, бійці МВС почали наступ на мітингувальників, які були на вулиці Михайла Грушевського. Саме ця вулиця стала епіцентром протистоянь після прийняття "диктаторських законів" 16 січня. Напередодні Роман Сеник чергував на барикаді всю ніч, і його зміна закінчувалася. Невдовзі він планував повернутися додому й навіть уже мав квиток. Але наступ силовиків змінив його плани, й Роман залишився з побратимами. Тримаючи прапор, допомагав обороняти барикаду. Поруч розірвалася світлошумова граната, яка травмувала ногу прапороносця. Однак уже за кілька годин, отримавши медичну допомогу, він знову був із прапором на барикаді біля колонади стадіону "Динамо". У часовому проміжку між 13:45 та 14:00 у Романа Сеника влучила куля, яка пройшла через праве плече, суглоб і застрягла в легенях. Пораненого доправили до лікарні. Дорогою в нього тричі зупинялося серце. Лікарі боролися за життя Романа, ветерани-"афганці" чергували в лікарні, щоб силовики не викрали активіста, а кілька сотень киян прийшли, щоб здати кров і тим допомогти врятувати життя майданівця, який утратив понад 3,5 літра крові. Однак, попри зусилля медиків, які провели три операції та були змушені ампутувати Романові руку, 25 січня 2014 року о 10:47 він помер у Київській міській клінічній лікарні № 17.
Романові Сенику було 45 років.

Пошанування. Романа Сеника поховано в його рідному селі Наконечне Друге. За громадянську мужність, патріотизм, героїчне обстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння українському народу, виявлені під час Революції Гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Романові Сенику було присвоєно звання "Герой України" з удостоєнням ордена "Золота Зірка" (посмертно). Почесний патріарх УПЦ Філарет 4 липня 2015 року нагородив його медаллю "За жертовність і любов до України", а верховний архиєпископ Києво-Галицький УГКЦ Святослав 8 травня 2016 року відзначив почесною грамотою (посмертно). Романа Сеника нагороджено нагрудним знаком "За видатний внесок у справу визволення України від антинародної влади під час подій Майдану 2013–2014 років" (посмертно). Ім’я та портрет героя викарбувано на тимчасовому меморіалі Героїв Небесної Сотні у Києві та на Меморіалі Героїв Небесної Сотні у Львові. На честь Романа Сеника встановлено знак на алеї пам’яті Героїв Небесної Сотні Львівщини у місті Ходорові Жидачівського району. Він також має звання почесного громадянина Яворівського району. 27 липня 2017 року в місті Турка на фасаді будинку по вулиці Міцкевича відкрито меморіальну дошку на честь Романа Сеника. Його Ім’я має Наконечнянська загальноосвітня школа І–II ступенів. Тут у межах проєкту "Герої поміж нас. Небесна Сотня" ініційовано районний турнір із шашок пам’яті Романа Сеника. Також у його рідному селі організовано волейбольний турнір на вшанування пам’яті героя.

Група 10.2 Русецький Руслан

Активіст Євромайдану. Убитий пострілом снайпера на вулиці Інститутській у Києві. Загинув від кулі снайпера, що потрапила у ключицю, пройшла легені та застрягла у печінці . Убитий близько 11 години 20 лютого 2014р. Смерть настала миттєво.

Похований 23 лютого 2014 року у м. Рівне, на кладовищі “Нове” поряд з іншими загиблими героями Небесної сотні.

Загинув 20 лютого 2014 року на першій барикаді, що по вул. Інститутській

20 лютого, зранку, коли бої начебто вщухли, Герой Небесної Сотні Олександр Храпаченко заліг з товаришами на першій барикаді на Інститутській. Хтось кинув коктейль Молотова, Сашко підняв голову подивитись. Саме в цей момент снайперська куля пройшла через його ключицю та легені і потрапила просто в печінку. Смерть настала миттєво.

Йому було 26-ть. Народився та проживав у Рівному. Там закінчив школу й університет. Однокласники його пам’ятають як активного учасника всіх шкільних заходів, президента учнівського самоврядування, зірку КВК та молодіжних вистав. Його команда часто виборювала призові місця в області.

Обставини вбивства

Загинув від кулі снайпера, що потрапила в ключицю, пройшла легені та застрягла в печінці. Убитий близько 11-ої години. Смерть настала миттєво.

За повідомленням Володимира Пастушка (члена сотні «Волинська Січ», до якої також належав Олександр Храпаченко), його було вбито пострілом з готелю «Україна», на останній барикаді по Інститутській вулиці. З цієї ж сотні всього загинуло шість чоловік та десять було поранено.

( Сівовна Каріна 10.4)