Павло Тичина народився 23 січня 1891 року в маленькому селі Піски на Чернігівщині. Його батько був сільським дяком, тому з дитинства Павло виростав у атмосфері пісень, молитв і народної мудрості. Хлопець мав гарний голос, грав на кларнеті й любив малювати — він був не просто поетом, а справжнім митцем у багатьох сенсах.

Ще у юності він потрапив до хору в Києві, навчався у духовній семінарії, а згодом — у Київському комерційному інституті. У ці роки Павло відкриває себе як поет. Його перша відома збірка — «Сонячні кларнети» (1918) — справила фурор: у ній звучала музика, світло, весна, надія. Тичина поєднав українську традицію з модернізмом, символізмом і власним неповторним стилем.

Але країна змінювалась. Почалися революції, війни, встановлення радянської влади. І разом із цим змінився й Тичина. Його поезія стала іншою: більш ідеологічною, пристосованою до нової влади. Дехто звинувачував його у зраді ідеалів, але інші бачили, як болісно йому давався цей вибір.

Він став академіком, міністром освіти, головою Верховної Ради УРСР. Його поважали як офіційного поета, але найбільше люди пам’ятають його молодого — світлого, сонячного, мелодійного.

Павло Тичина прожив довге життя і помер у 1967 році в Києві. Його поезія — це справжня музика українського слова, яка й досі звучить, якщо лише прислухатися.

1918 рік став зоряним моментом: збірка «Сонячні кларнети» вразила всіх. У цих віршах — гармонія душі, рідної природи й музики, яку поет вловлював у всьому.

«Арфами, арфами —
Золотими, голосними...»

Це був Тичина-символіст, поет-візіонер, вільний, натхненний, майже дитинно-чистий.

Збірки «Плуг» (1920), «Вітер з України» (1924) — ще тримаються за поетичність, та вже чутно — поет вагається, сумнівається, шукає рівновагу між совістю і безпекою.

Він не хоче зректися мистецтва, але світ навколо змушує співати в унісон із владою. І ця внутрішня боротьба — одна з найтрагічніших у його житті.

Але справжнього Тичину — того, що творив «Сонячні кларнети» — ніби й не видно. Вірші стають шаблонними, гаслоподібними. Поет ніби ховається за маскою героя.

«Партія веде!» — не строфа, а командний рядок.
Та чи вірив у ці слова він сам — залишилось загадкою.

«Я єсть народ, якого правди сила
Ніким звойована ще не була...»

Ці слова — його заповіт. У них — віра, що душу не знищити навіть тоді, коли вона мовчить.

2.У нього був звичай записувати свої думки у вигляді коротких віршованих нотаток. Іноді це були особисті переживання, а іноді — роздуми про політику, смерть, Бога.

3.Він вільно володів українською, російською, німецькою, трохи знав грецьку й латину. Декілька віршів написав іншими мовами — зокрема латинською, як експеримент.

4.У компаніях Тичина часто мовчав і просто слухав. Його друзі казали: «Він усе бачить і запам’ятовує, але говорить лише тоді, коли в цьому є сенс». Водночас у віршах — вибух емоцій

5.Він мешкав у невеликій квартирі в Києві, не мав розкоші, не любив гучності.Він сам казав: «Мені не потрібно багато — лиш би думати вільно».