Давня українська абетка успадкувала всі літери стародавньої кирилиці, але в зв'язку з розвитком фонетичної системи української мови (занепад зредукованих і зумовлені цим фонетичні процеси, перехід ѣ в і тощо) зростала невідповідність між традиційно вживаними літерами й новоутвореними звуками, що в староукраїнській писемності спричинювалося до змішування літер на письмі (и ~ і ~ ы; ѣ ~ е ~ и ~ і, ъ ~ ь тощо) й руйнування правописних традицій.

Цей неусталений правопис протягом XIII — поч. XVIII ст. стихійно змінювався в напрямі його узгодження із звуковою системою та граматичною будовою української мови, хоч за відсутності декретованого регулювання графіки та єдиних правописних норм цього досягти не вдалося. На розвиток української писемності та впорядкування української абетки мала вплив російська реформа письма 1708–1710, за якою з алфавіту усунуто як непотрібні літери ω («от», омега), ψ («псі»), ξ («ксі»), ѕ («зело»), v («іжиця»), остаточно вилучено Ѫ («юс великий») і Ѧ («юс малий»), впроваджено літеру Е замість ıє, узаконено спорадично вживану раніше літеру я замість ıа, ıа тощо. Проте в алфавіті ще залишалися літери ѳ («фіта»), ѣ («ять»). Спрощено також друкований шрифт, що дістав назву «гражданська азбука» (гражданський шрифт). У XVIII ст. цей шрифт поширився в Східній Україні, де його пристосовували до звукового складу української літературної мови.