Вони майже непомітно змінили скіфів у причорноморських степах, а також належали до іранської групи індоєвропейського населення. Відомий медик Гіппократ писав про них: “В Європі є скіфський народ, котрий живе навколо озера Меотиди [Азовського моря – Л.В.], відмінний від усіх інших народів, називається він савромати“ (бл.460 – 377/356 рр. до н. е.).

Зазначено, що “на Танаїсі, який служить межою Азії, розділяючи материк на дві частини, першими живуть сармати, займаючи простір у 2000 стадій. За ними, за словами письменника Деметрія, слідує меотійське плем’я, яке називають язаматами, а за Ефором воно називається племенем савроматів”[4].

 Це підтверджує і пізній античний автор Лукіан з Самосати (бл.120/125 – після 180)[8]. З ІІ ст. до н. е. назва Сарматія поступово змінює назву Скіфія у всьому Причорномор’ї, хоча скіфи зберігають своє царство з центром у Неаполі Скіфському в Криму.

Скіфи запам’яталися як етнос, що будував першу державу на теренах Неньки. На початку свого перебування у причорноморському степу скіфи і кіммерійці мирно співіснували і навіть створювали тимчасові військові союзи. Проте під тиском массагетів скіфи, слідом за кіммерійцями, мігрували до Передньої Азії, де завоювали значні території і створили державу Ішкуза. Однак уся військова знать скіфів була знищена за наказом мідійського царя, і народ без лідерів повернувся у причорноморські степи. Освоївшись та підкоривши місцеві племена, скіфи об’єднались у Велику Скіфію, що проіснувала до ІІІ ст. до н.е.

Частина скіфів була осідлою, частина – кочівною. Геродот, відвідавши Велику Скіфію, виділив декілька видів скіфів: скіфи-кочівники, елліно-скіфи, скіфи-землероби, скіфи-орачі та царські скіфи. Останні вважали усі інші категорії своїми рабами та збирали з них та місцевого населення данину. Царські скіфи мали свого царя, проте його влада була досить обмеженою.

На початкуVI ст. до н.е. перський цар Дарій І вторгнувся на територію Скіфії. Для оборони була застосована тактика “випаленої землі” та блискавичних набігів невеликими загонами. Щоб запобігти значним людським втратам, перське військо поспішно ретирувалося, хоча й не зазнало жодної нищівної поразки. З тих пір вони вважалися непереможними і були значущою військовою силою цього регіону. А все через культ воїна та військову структуру суспільства. Розквіт Великої Скіфії – IV ст. до н.е. за царювання Атея.