Тарас Григорович  Шевченко – видатний український  письменник, поет, художник, син  українського народу.

Народився  9 березня 1814  року  в селі  Моринці, яке раніше  входило до складу Київської губернії, тепер  Черкаська область Звенигородського району в  родині  селян – кріпаків.

Перші свої дитячі роки  провів  в Керелівці. У 1822 році  – навчається грамоти  в дяківській школі.  Втратив  батька  і матір, залишився сиротою,  змушений  був  наймитувати  в прибулого  зі столиці  дяка Богорського.  Наміри Богорського  щодо  Шевченка  були  жорсткими, а тому не витримавши  таких знущань  йде  в навколишні села, шукаючи  собі роботу.  Став  вчителем – маляром. У 1828 році  –  в селі Вільшане  був козачком  при панському дворі.   Восени 1828 – 1831 років  – перебуває з паном Енгельгардтом у місті  Вільно.

З  Вільна  переїздить до Санкт – Петербургу, де  чотири роки навчався  в школі живопису Василя Ширяєва.  У 1836 році  знайомиться  з  українським  художником Сошенком,  Гребінкою та іншими.  У 1838 році  – визволений з кріпацтва  Карлом Брюлловим та Василем Жуковським.  Тарас  вступив  навчатися в Академію мистецтв.  У 1840 році пише  та  видає свій славнозвісний «Кобзар».  Навесні  1843 року переїздить  з Санкт-Петербургу  на рідну батьківщину.  1844 року  виїжджає з України  через  Москву  до  Петербурга. У цьому ж  році  пише  поему «Сон» адресуючи її  сучасним українцям, в якій  чинить спротив   Російській імперії.

Академією  мистецтв був виданий  квиток , що надавав право проїзду  на Україну.

Восени  1845 року  академією мистецтв  було затверджено рішення  щодо  надання Шевченку  звання  художника некласного  типу.   Навесні  1845 року –  виїздить з  Санкт-Петербургу  в Київ.

Прибувши 1846  року, оселяється  в одному із будинків столиці.  Входить  до членства  братства святих  Кирила і Мефодія.  У квітні 1847 року  був  арештований,   відправлений  у  петербурзький  каземат. Потім був засланий  в солдати і  перебував в ув’язненні Оренбурзької фортеці.  Входив  до складу членів Аральської експедиції 1848 року.

Був  вдруге  заарештований  у квітні  1850  року, ув’язнений   в  Новопетровському береговому форті.   Із заслання  звільнений  1857 року.  Через рік  прибуває у  Петербург.

Не бачивши  рідної  України   цілих  дванадцять  років,   1859  року  повертається до неї.  Пише  цілу низку  поем:  «Катерина», «Назар Стодоля», «Розрита могила», «Чигирине, Чигирине»,  «Сон»,  поему –містерію «Великий льох», «Кавказ», «І  мертвим, і живим…», вірш  «Холодний Яр»,  два цикли «Давидові псалми» та  «Три літа», вірші «Садок вишневий  коло хати», «Мені  однаково»,  поеми «Сова», «Наймичка», цикл «В казематі», а також  поема «Неофіти».

До кінця  життя, Тарас   Шевченко перебував  під чітким контролем    та наглядом  таємної поліції.  Тюремні  заслання остаточно  підірвали  здоров’я  письменника  і 10 березня  1861 року  його не стало.  Спочатку тіло поховано  на  Смоленському кладовищі, а пізніше  – перепоховано   на  Чернечій  горі  в  місті Чигирин.  Перед  похованням генія  і великого  сина  народу  України  і Кобзаря,  гріб  з  його тілом  везли в гору,  зодягнені  в традиційний  одяг  українські  дівчата, які  були запряжені  у віз.

 

  |  Тарас ШевченкоІ ВАМ СЛАВА, СИНІ ГОРИ...І вам слава, сині гори,
Кригою окуті!
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся — поборете!
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!(1845, Переяслав)
(Уривок  з поеми "Кавказ") * * * Мій Боже милий, знову лихо!..
Було так любо, було тихо;
Ми заходились розкувать
Своїм невольникам кайдани.
Аж гульк!.. Ізнову потекла
Мужицька кров! Кати вінчані,
Мов пси голодні за маслак,
Гризуться знову. * * * МЕНІ ОДНАКОВО, ЧИ БУДУ...Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.В неволі виріс між чужими
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру.
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі.І не пом’яне батько з сином,
Не скаже синові: — Молись,
Молися, сину, за Вкраїну
Його замучили колись. —
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені. * * * РЕВЕ ТА СТОГНЕ ДНІПР ШИРОКИЙ
Реве та стогне Дніпр широкий
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав, −
Неначе човен в синім морю,
То виринав, то потопав.Ще треті півні не співали,
Ніхто ніде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясень раз-у-раз скрипів.  * * *  САДОК ВИШНЕВИЙ КОЛО ХАТИ

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають, ідучи, дівчата,
А матері вечерять ждуть.

Сім’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.З циклу віршів "В казематі".Датовано 30 травня 1847 року. |  

 

 

 

 

 

  |  ІДУ Я ТИХОЮ ХОДОЮ(уривок з поезії "Сон" - "Гори мої високії")​Іду я тихою ходою,
Дивлюсь — аж он передо мною
Неначе ди́ва виринають,
Із хмари тихо виступають
Обрив високий, гай, байрак;
Хатки біленькі виглядають,
Мов діти в білих сорочках
У піжмурки в яру гуляють,
А долі сивий наш козак
Дніпро з лугами виграває.
А онде, онде за Дніпром
На при́горі, ніби капличка,
Козацька церква невеличка
Стоїть з похиленим хрестом.
Давно стоїть, виглядає
Запорожця з Лугу... * * * ДИВЛЮСЯ, АЖ СВІТАЄ(уривок з поеми "Сон")Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все то те, вся країна,
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце зустрічає...
І нема тому почину,
І краю немає!
Ніхто його не додбає
І не розруйнує...
І все то те... Душе моя,
Чого ти сумуєш?