Однією з  визначальних рис прози поч. ХХ ст. була жага експериментувань. Вона проявилася, зокрема, у збірці новел М. Хвильового «Сині етюди» (1923), котра заворожила багатьох талановитих сучасників імпресіоністичною манерою письма, що випливала з традиції М. Коцюбинського і водночас видавалася надзвичайно свіжою. Тому не дивно, що значна частина молодих прозаїків О. Копиленко, А. Головко, навіть Г. Косинка) зазнали впливу емоційно розхристаної стилістики             М. Хвильового, який швидко еволюціонував до жорсткого неореалізму «Санаторійної зони», «Івана Івановича» та «Вальдшнепів».
Поряд із романами та повістями продовжувала розвиватися новелістика, яскравим представником якої був
Г. Косинка. Його твори поступово набували реалістичної виразності, хоч і не втрачали ознак імпресіоністичної стилістики. Основний мотив новел, осмислюваний письменником,—драма українського села, зумовлена громадянською війною, складність людських стосунків, протистояння романтики й прагматизму.
        В. Підмогильний  шукав свого шляху в мистецтві, орієнтувався на європейські літера­тури, передовсім французьку, перекладав твори А. Франса, Гі де Мопассана та ін., що не могло не позначитися й на його доробку. Письменник сміливо застосував метод психоаналізу, аби якнайповніше розкрити внутрішню драму свого героя на зламі цивілізації. Зображує  образ людини-маргінала, яка втратила свої духовні цінності, бо, відірвавшись від берегів батьківської традиції, так і не пристала до берегів іншої культури. 
        У 20-х рр. з'явився новий жанр—кіноповість, зумовлений потребами кінематографу, зокрема ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління), що вимагало нових сценаріїв, залучало до їх створення письменників (М. Йогансен, Ю. Яновський, М. Бажан та ін.). Йшлося про складне художнє явище, базоване на низці «монтованих» подій, в якому досягається епічна широта зображення, необхідна для фільмування. На той час визначились два можливі шляхи в цьому напрямі: камерно-психологічний". (Кавалерідзе) та монументально-епічний з яскравим ліричним забарвленням (О. Довженка). Довженківська лінія виявилася перспективнішою. Розвиваючись на межі прози та фільму, вона віднайшла свою нішу і в літературі, і в кінематографії, починаючи із «Звенигори», завершеної 
О. Довженком 1928 р.

Значною подією стала літературна дискусія 1925-1928 років, яку розпочав і продовжив М. Хвильовий памфлетами «Камо грядеш?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму» та «Україна чи Малоросія?» Письменник виступив проти примітивізму та епігонства радянської літератури і закликав митців орієнтуватися на кращі зразки світової літератури. Від обговорення шляхів розвитку української літератури дискусія поступово перейшла з мистецької в політичну, особливо після проголошеного Хвильовим гасла «Геть від Москви!», котрий мав на увазі, що не можна брати за зразок популярні в той час російські «виробничі романи», частівки, агітки як «високу поезію».
У дискусію втрутилася партія. Сталін особисто надіслав листа Кагановичу з критикою поглядів комуніста М. Хвильового. Цим було дано старт репресіям. Під політичним та моральним тиском Хвильовий змушений визнати свої «помилки», розпустити очолювану ним ВАПЛіте і, врешті-решт, покінчити життя самогубством у 1933 році.

засновник ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) — літературне об'єднання в Україні. Виникло в Харкові, існувало з січня 1926 по 28 січня 1928 року);

Започаткував літературну дискусію 1925–1928 рр. Гасла: «Геть від Москви! Дайош психологічну Європу!».

Творчість прозаїка, поета, критика, публіциста Миколи Хвильового — яскравий приклад самовідданого служіння ідеї «загірної комуни», яка стала причиною трагедії життя. 

Жанр: психологічна новела.

Присвята: «Цвітові яблуні».
Літературний напрям: імпресіонізм.
Композиція: ліричний заспів, 3 частини.

Тема: зображення трагічної роздвоєності особистості.

Ідея: засудження фанатизму.
Характерні особливості:

Мати. «Вона пiдводить мене до свiчi й дивиться на моє зморене обличчя. Потiм становиться бiля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марiї. Я знаю: моя мати i завтра пiде в монастир: їй незноснi нашi тривоги й хиже навколо».

«…моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного « я », якому я даю волю ».

«Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам’ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом».

Доктор Тагабат. Дегенерат. «Доктор Тагабат розвалився на широкiй канапi вдалi вiд канделябра, i я бачу тiльки бiлу лисину й надто високий лоб. За ним iще далi в тьму ― вiрний вартовий iз дегенеративною будовою черепа. Менi видно лише його трохи безумнi очi, але я знаю: ― у дегенерата ―низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий нiс. Менi вiн завжди нагадує каторжника, i я думаю, що вiн не раз мусiв стояти у вiддiлi кримiнальної хронiки».

«Цей доктор iз широким лобом i бiлою лисиною, з холодним розумом i з каменем замiсть серця, ― це ж вiн i мiй безвихiдний хазяїн, мiй звiрячий iнстинкт. Коли доктор ― злий генiй, зла моя воля, тодi дегенерат є палач iз гiльйотини. Так, це був незамiнимий вартовий: не тiльки Андрюша ― i ми грiшили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстрiли. Але вiн, цей дегенерат, завше був солдатом революцiї, i тiльки тодi йшов з поля, коли танули димки й закопували розстрiляних».

Андрюша. «Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і зрідка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа. Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в «чека», проти його кволої волі».

«Женщина в траурі, мужчина в пенсне» - звинувачення в належності до товариства теософів .

Добро                              Зло
Матір                   Чорний
                      трибунал                              

                         

Дегенерат: "палач із гільйотини"; "незмінний вартовий"; має кримінальне минуле; тупий, жорстокий, має тваринну вдачу; "низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс", "трохи безумні очі", "нагадує каторжника".

Андрюша: комунар, який став таким проти своєї волі, юний, м'якосердний, вміє співчувати.

Мати: ще "один кінець душі" головного героя; втілення всеохоплюючої доброти й милосердя Богоматері; "наївність, тиха жура і добрість безмежна"; "мій неможливий біль".

Будда — засновник буддизму Сідхатха Гаутама (632–544 рр. до н. е.).

Версальці — тут у значенні контрреволюціонери, за аналогією до зосереджених у Версалі контрреволюційних військ на чолі з А. Тьєром і М. Мак-Магоном для боротьби проти Паризької комуни 1871 р.

Конфуцій — давньокитайський філософ, педагог і політичний діяч.

Лаотсе (Лао-цзи) Лі Ер (VІ–V ст. до н. е.) — китайський мислитель.

Магомет (Мухаммед) — засновник ісламу.

Месія — у релігійному вченні посланець Бога, який здійснить спасіння людства.

Синедріон — рада старійшин, вищий державний орган із політичними й судовими функціями в древній Іудеї. Тут — рада, вищий орган.

Теософи — прихильники теософії, релігійно-філософського вчення про можливість «безпосереднього осягнення бога» за допомогою містичної інтуїції та одкровення, безпосередніх контактів із потойбічними силами.

Хетейський ієрогліф — письмена хетських племен у Малій Азії, які утворили в першій половині ІІ тисячоліття до н. е. державу з високою культурою.

Штаб Духоніна — мається на увазі начальник штабу й головнокомандувач  російської армії, який не визнав Жовтневої революції та на початку грудня 1917 р. за наказом М. Кириленка був розстріляний у Могилеві. «Відправити в штаб Духоніна» — евфемізм, що означає «розстріляти».

Перша сторона: безіменний чекіст, революціонер, голова "чорного трибуналу", фанатик з роздвоєною душею, підміна справжніх істин фальшивими, повсякчас готовий до злочину, вміє заглушити голос своєї совісті, брутальний, цинічний, жорстокий.

Друга сторона: романтик, здатний любити, мрійливий, поважає минуле, обожнює матір, розуміє Андрюшу, намагається врятувати людину в собі ("чекіст, але… і людина").

    Знаменно, що мати героя йде в монастир. Чому? Пояснення перше – шукає спокою, ховається там від жорстокості реальності. Але є ще й інше пояснення: ченці – це воїни духу, борці  проти злої сили, диявола, який  є носієм зла. І знову простежується антитеза: мати ,  воїн духу, яка проходить свій шлях гідно до кінця, залишається незламною навіть перед лицем смерті,  - і син, теж воїн, але на стороні зла. Обоє вірять: мати у реальні загальнолюдські цінності,  а син – фанатично в ідеали революції. Мати здатна на  всепрощення. Вона жаліє свого сина навіть тоді, коли дізнається про його злочинну діяльність. Жаліє його, називаючи із гіркотою  « мій м’ятежний сину», тому  що усвідомлює: людина , народжена і виплекана нею для добра і любові, втрачена, летить у прірву фанатизму, зла, садизму, що є прямою дорогою до безумства. Недарма з уст матері ми чуємо тільки одну фразу:       « Сину! Мій м’ятежний сину!». Недарма, бо вона заніміла від горя, адже усвідомлює, що втратила свою дитину. Він ще живий, але вже втрачений для творення добра. ЇЇ улюблена і, напевно, єдина дитина стала носієм зла.  Через те з уст матері не чути прохань про помилування: для неї немає вже майбутнього, бо її син став носієм  отого « хижого » світу. 

Герой поки  щ е здатен страждати через муки совісті, яка йому говорить , що є правильним, а що протирічить Божому і людському закону. Згадуючи, скільки розстрілів було вчинено, приходить до висновку, що « тьма», бо кожне життя  людське неповторне. Отже, образ матері - це три грані: Україна, Богоматір, матері головного героя.