2) Через що посварилися й образили одна одну мати й Рина? 

3) Назвіть повне ім’я Рини, дочки Мини Мазайла. 

4) Яке завдання дала Рина подрузі Улі?                                         5) Вірш якого поета Уля знайшла для Мокія? 

6) Чому Мина Мазайло вирішив змінити прізвище? 

7) Під яким прізвищем він відрекомендувався своїй майбутній дружині? 

8) Що хотів додати до свого прізвища Мокій? 

9) Кого запросив Мазайло для вивчення правильної вимови? 

10) Якої думки був про українізацію дядько Тарас? 

11) Які варіанти прізвища пропонував дядько Тарас, з якими прізвищами вони в нього асоціювалися?

12) За що Мину Мазайла звільнили з посади? 

   Народилася письменниця 26 липня 1958 року в с. Залокоть Дрогобицького району на Львівщині, пізніше родина переїхала в Уріж. Згодом це село стане місцем дії багатьох її творів. Зараз Галина Пагутяк живе у Львові. Вона закінчила українську філологію Київського державного університету ім. Т. Шевченка (зараз – Київський національний університет ім. Т. Шевченка). Працювала у школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, приватній школі, Львівській картинній галереї. Є членом Національного союзу письменників України, працює у правозахисній організації.

   Галина Пагутяк увійшла в літературу двадцятитрирічною дівчиною, “зовсім не одними і тими ж дверима, якими входили всі інші українські письменники радянського часу. Вона ввійшла, не постукавши і не попросивши дозволу ввійти, вона влетіла через димар і змусила рахуватися з нею. Їй вдалося обійтися без творів, яких вимагала епоха, а разом з тим подарувати твори, яких вимагала душа”, – так пише про неї Юрій Винничук.

Пропоную уривки з поетичного інтерв`ю з письменницею.

Ведуча: Галина Пагутяк пише історичну, химерну прозу, має особливу містичну манеру письма і справляє враження письменника, якого вигаданий світ цікавить більше, ніж реальний. Вона насправді створює інші світи… і не тільки для себе, а й для кожного, кому незатишно й тісно в одновимірному світі. І що надто важливо: це прорив не з реальності, а з буденності, бо «кожен має право на власний куток і власну таємницю».

   Здається, їй підвладні такі тонкі матерії, як простір і час, і тільки вона одна знає, як підступитися до них — «якщо не можна зайти в двері, намалюй їх на стіні».

   Її твори навіяні снами, і важко сказати, чого в них більше — містики чи дійсності. Хоча сама письменниця стверджує: світи ці цілком реальні. У нас немає іншого виходу, як повірити їй і її героям. «Я мандрую на схід. Із заходу на схід, супроти сонця, — стверджує один з них. — Але кажуть, що земля кругла. Ця країна, вона не є ні цілком західна, ні цілком східна, і через те в ній ніби зупинився час. А де спиняюсь, там відбуваються дивні речі…» Чи ж цей безпорадний подив душі, заблукалої між світами, не співзвучний з нашим подивом?

«Я завжди була сама й почувала себе незатишно. Коли була ще дуже молодою, вже встигла багато пережити, вже знала такі речі, про які мої колеги, котрі пересіли одразу зі шкільної лави на студентську, навіть не здогадувалися. Тому питання успіху мене й не хвилювало, як і досі не хвилює. Мені треба було вижити у чужому світі, який теж не сприймав мене. То був не мій світ, а я - не його. Без досвіду чи з досвідом, я не могла бути іншою. Стартом для написання роману стали враження від несправедливості життя, від того, що «так є, але так не повинно бути». Не вступивши одразу по закінченні школи до столичного університету, я пішла за порадою батьків працювати в колгосп — для стажу. Уже тоді душа прагнула сповіді, і я почала писати свою першу повість. Надіслала її до Спілки письменників й отримала запрошення на всеукраїнську нараду молодих авторів. Після свого дебюту на семінарі я вже не хотіла вступати — понад усе воліла свободи. Немов дідько вселився в мене — у 18 років втекла з дому до Одеси. Там вчилася на штукатура-плиточника. За півроку пізнала життя до таких глибин, що й казати!.. А потім був Бориславський фарфоровий завод, тяжка праця, часом у три зміни. Борислав здавався тоді мені містом жахів. Щоб не здеградувати в тому житті, я в перервах між роботою працювала над повістю «Діти», яка, можна сказати, була навіяна снами…. Дивно, стільки минуло років, а я тільки тепер зрозуміла слова Григора Тютюнника, які в ті далекі часи так часто цитували: «Немає загадки таланту, є тільки загадка Любові». Знання і силу дає любов. Вона потребує вияву. Вона не знає меж і кордонів. І не потребує схвалення чи осуду.»

«Я була третьою — наймолодшою — донькою в родині… «Й не такою, як усі». Вже змалку, здавалося, була приречена на ізоляцію й самотність. Ще й вдалася рудою, хоча в нашій родині ніколи не було рудих. Це теж вирізняло мене. Моє раннє дитинство минало в мальовничому селі Заколоті, що вгорі по течії Бистриці. Неймовірна краса гірської місцевості глибоко врізалася в мою першу пам’ять. А потім родина переїхала до Урожа. Пам’ятаю цей переїзд до найдрібніших деталей. Мої батьки були сільськими вчителями, завжди мали вдосталь клопоту. Тож я була віддана сама собі, що, мабуть, сприяло відчуттю своєї самодостатності. Мені ніхто не заважав розвиватись як особистості, бо я ніколи не піддавалася дресируванню. Батьки відчували, що я внутрішньо незалежна, а оскільки вони мене любили, то можна сказати: мене сформували любов і невтручання. Та по-іншому й бути не могло. Я вибрала своїх батьків на небесах. Пам’ятаю, мені подобалося блукати селом, понад річкою. Кожною клітиною відчувала: на всьому лежить печать таємничості. Там, в Урожі, з острахом прислухалася до демонічних оповідок, що їх розповідали односельчани. Згодом страх минув, а цікавість залишилася на все життя. Я завжди дуже серйозно ставлюся до таких речей. Я сама носій усної традиції Бойківщини. На щастя, в нас була сила-силенна книжок, надто — історичних. І це був мій світ. Я вихована на книжках. Так, я походжу з роду молдавських господарів Басарабів, династії, що правила вісім століть. Рід мого діда по маминій лінії, Григорія Басараба, — із села Стара Сіль, що біля Добромиля. Схоже, це ті Басараби, що їхня династія правила Молдовою з Х століття, і граф Дракула насправді писався Влад Басараб. Я дізналася про це несподівано для самої себе, коли працювала над «Слугою з Добромиля». Влад Цепеш був опирем, або стригоєм. Його не можна трактувати однозначно — реалістично чи містично. Для румунів Дракула — не лише національний бренд, яким заманюють туристів, а й знакова постать. Румунська література, філософія, пройняті духом стригоїв з їхньою глибинною інтуїцією й особливим баченням світу».

«Рудий колір волосся – це родинне. Влад Цепеш був рудий. Я у дитинстві була неймовірно рудою. Мене стригли майже наголо до дев`ятого класу, поки я трохи не потемніла. Граф Дракула – родич, але особливо тут нема чим пишатися».

«Коли я сідаю писати, твір вже знаходиться у мене в голові, мені лише треба його записати. Починаєш писати – і приходить натхнення. Тоді серце включається у процес».

Ведуча: Дякуємо Вам за цікаве інтерв`ю.

Роман «Тигролови» написаний І. Багряним протягом 1943-1944 рр. На літературному конкурсі у Львові ця книга під назвою «Звіролови» (скорочений варіант «Тигроловів») розділила перше місце з повістю Тодося Осьмачки «Старший Боярин». Роман зразу було перекладено англійською, німецькою та голландською мовами, що свідчить про його популярність за рубежем і увагу іноземного читача до тогочасної радянської дійсності.

Ще у Львові І. Багряний якось розповідав друзям про життя українців на Далекому Сході, яке він пізнав, перебуваючи там на засланні. Висловлював неодноразово жаль, що жоден вид мистецтва художньо не досліджував, не сказав правди про долю закинутих на Зелений Клин українців, їх боротьбу за виживання в умовах суворої природи, про національні проблеми. «Мені не треба нічого вигадувати. Життя товпилося в моїй душі і виривалося, як Ніагара. Країну, про яку я писав, я любив, як свою другу батьківщину, хоч потрапив до неї невільником... Усі ці люди були тими, з ким я міг переживати втіху розмов на материній мові в далекій чужині та ще й невільником. Ті люди ніколи не випадуть з моєї пам'яті...».

Для пригодницького роману характерні мотиви викрадення й переслідування, атмосфера таємничості й загадковості, ситуації припущення й розгадування.

       У своїх спогадах він писав : « Я не тому письменник українського народу, що вмію писати. Я тому письменник, що відчуваю обов’язок перед народом. Бог вложив у мої руки перо. Хай буде дозволено мені використовувати його для доброго, для потрібного».  Недаремно   Степан  Гінчук  назвав його «українським Гомером ХХ століття».