Відомості про Шумер надходять із археологічних розкопок, а також великої кількості глиняних табличок, написаних шумерською та аккадською мовами. Споріднені до шумерської мови невідомі, тому вона вважається мовним ізолятом. Аккадська мова належить до семітських, це мова племен, що жили на півночі Дворіччя. У пізні періоди історії Шумеру ці дві мови утворили мовний союз, причому шумерська мова залишалася сакральною довго після того, як втратила носіїв.

Нині розташований на території Іраку за 88 км на південь від Багдада й за 8 км на північ від Хілла, побудований переважно із руїн Вавилона.

Висячі сади Семіраміди, одне із семи чудес світу, яке, за легендою, збудував цар Навуходоносор своїй дружині Семіраміді, були споруджені на склепінчастому кам'яному фундаменті, єдиній кам'яній споруді в глинобитному місті. Вони утворювали серію терас і забезпечувалися водою за допомогою гідравлічної системи.

Столицею Ассирії було місто Ашшур, пізніше — Дур-Шаррукін, Кальху (Німруд), Ніневія.

Завдяки вигідному розташуванню та вправній армії, Ассирія була найсильнішою державою Стародавнього Сходу, що змагалась із Вавилонією. Ассирією в стародавні часи називали північну частину Дворіччя. Спочатку Ассирія була невеликою державою, тому її неодноразово підкорювали сильніші сусіди. Це спонукало країну до створення потужної боєздатної армії.

Армія Ассирії складалася з колісничних, кіннотників та піхотинців. Кіннота у взаємодії з бойовими колісницями завдавала блискавичних і несподіваних ударів по ворогу.

Термін Персія використовувався протягом століть і походить від назви регіону на півдні Ірану, відомому як Персіс, інакше Pārs або Parsa, сучасний остан (провінція) Фарс. Використання цієї назви було поступово розповсюджене давніми греками та іншими народами, що мали зв'язки з Іранським плато. Самі мешканці цього регіону традиційно називали свою країну Іраном, «Землею Аріїв».

Назва «Персія» іноді вживається щодо Ірану.В старовину Персія була центром однієї із найвеличніших в історії імперій, яка простяглася від Єгипту до річки Інд. До її складу увійшли всі попередні імперії — єгиптян, вавилонян, ассирійців і хетів. Пізніше імперія Александра Македонського майже не включала територій, які б до цього не належали персам.

З моменту виникнення в VI столітті до н. е. і до завоювання Александром Македонським в IV столітті до н. е. протягом двох з половиною століть Персія посідала панівне становище в Стародавньому світі.

Грецьке панування тривало приблизно сто років, і після його падіння перська держава розрослась при двох місцевих династіях: Аршакідів (Парфянське царство) і Сасанідів (Новоперське царство). Понад сім століть вони були суперниками спочатку Римської імперії, а потім Візантійської імперії.

У VII столітті держава Сасанідів була підкорена ісламськими завойовниками.

При Дарії I панування Персії тяглося від Єгипту до Індії і охоплювало понад 80 народів. Від часу його царювання збереглося багато тисяч клинописних текстів: наскельні написи давньоперсидською мовою з паралельними перекладами еламською та аккадською , багато тисяч господарських, юридичних, адміністративних та релігійних текстів різними мовами з інформацією про економіку, суспільний устрій та культуру Ахеменідів. Час царювання Дарія був періодом найбільшого розширення могутності Ахеменідів , але вже при ньому стала виявлятися слабкість держави.

Камбіс II був сином і наступником Кіра Великого , а його матір'ю була Кассандана , дочка Фарнаспа з династії Ахеменідів . Історія правління Камбіса вкрай заплутана, оскільки Геродот є практично єдиним джерелом часу правління Камбіса (пізніші античні письменники майже нічого не додають до повідомлень Геродота). Що ж до Геродота, то з його опису перебування Камбіса в Єгипті , принаймні після розповіді про похід у Нубію (у тексті вона називається Ефіопією), виникає портрет справжнього царя-божевільного.

Син Камбіса I та царівни Мандани , дочки царя Мідії Астіага .

Біографія Кіра відома в основному з « Історії » Геродота . Певна інформація про Кірі також є у давньогрецького історика Ктесія , який жив при перському дворі в V столітті до н. е.., і в книгах Старого Завіту . Історії, розказані Діноном , Діодором Сицилійським , Страбоном і Юстином , сягають повідомлень Геродота і Ктесія. Оригінальні джерела нечисленні. Крім циліндра , де перераховано список перемог Кіра, його милостивих вчинків, а також предків, збереглися лише короткі написи в Урі , Уруці та Пасаргадах , а також кілька приватних вавилонських документів, які допомагають вести хронологію подій.

1. Шан (або Їнь) — XVI — XI ст. до н. е.

2. Чжоу і Чжаньґо — XI — III ст. до н. е.

3. Цінь — 221 — 207 рр. до н. е.

4. Хань — 206 р. до н. е. — 220 р. н. е.

Найдавніші згадки про Китай відносяться до часів правителя Фу Сі, який жив за 30-40 століть до початку нашої ери. Вважається, що боги надихнули його на написання священної книги Стародавнього Китаю «Їцзін», з якої пішла теорія про те, що фізичний Всесвіт виник і розвивається завдяки чергуванню інь і ян.

Археологія не надає відомостей про правителів Китаю, які передували династії Шан (1766—1122 р. до н. е.). Правителі Шан були скинуті династією Чжоу. Столиця Чжоу розташовувалася поблизу сучасного Сіаню, а пізніше, приблизно 750 р. до н. е., через атаки варварів, володарі були змушені перенести її на місце поруч з нинішнім Лояном. У ранній період правління династії влада була зосереджена в руках хана Чжоу, але пізніше місцеві правителі утворили майже незалежні держави.З 770 р. до н. е. ці правителі вели між собою запеклі війни, і весь період з 476 до 221 р. до н. е. одержав назву «період Воюючих країн». У той же час Китай потерпав від нападів варварів з півночі і північного сходу. Для захисту столиць та державних територій будувалися величезні мури: північна частина кордонних мурів була пізніше об'єднана у Великий китайський мур.

Теракотова армія Цінь Ши Хуан-ді

Зрештою основна влада зосередилася в руках принца Цінь, військо якого скинуло останнього правителя Чжоу. Новий імператор Цінь Ши Хуан-ді став засновником династії Цінь 221 р. до н. е. Як особа, яка вперше об'єднала китайську імперію, він вважається засновником імперського періоду китайської історії (221 до н. е. — 1911).

До 4500 до н. е. осіле життя стале більш широко поширене і в кінцевому підсумку перетворилося в цивілізацію долини Інду, ранню цивілізацію Стародавнього світу, сучасну з Давнім Єгиптом і Месопотамією. Ця цивілізація процвітала між 2500 до н. е. і 1900 до н. е. на території сучасного Пакистану і північно-західній Індії, і була відома своїм міським плануванням, будинками з обпаленої цегли, продуманим дренажем і водопостачанням.

На початку другого тисячоліття до н. е. зміна клімату, яка супроводжувалася постійною посухою, призвела до занепаду міських центрів цивілізації долини Інду. Населення міст розселяється в невеликих селах і на північному заході та змішується з індоарійських племенами, які переселилися в цей район в результаті кількох хвиль міграції, також викликаних наслідками цієї зміни клімату.

Ведичний період був відзначений написанням Вед, великих збірок гімнів деяких арійських племен, чия релігійна культура, завдяки синтезу з існуючими раніше релігійними культурами субконтиненту, породила індуїзм. Кастова система, яка створювала ієрархію священиків («брагманів»), воїнів («кшатріїв») і вільних селян («вайшіїв»), але виключала корінні народи, виникла пізніше в цей період. До кінця періоду, приблизно в шостому столітті до нашої ери, сталася друга урбанізація з консолідацією малих королівств (джанапад) у більші держави (магаджанапади). Ця оновлена ​​урбанізація призвела до появи нових аскетичних рухів, у тому числі джайнізму і буддизму, які кинули виклик ортодоксальності ритуалів і породили нові релігійні концепції.^[3]

Між ІІІ і II тисячоліттями до н. е. хети перебували на стадії розкладу родового ладу. Основним їхнім заняттям було скотарство, значна увага приділялась садівництву та виноробству.

За царя Анітти (близько XVIII ст. до н. е.), який завоював міста Неса і Хаттуса, почалось об'єднання областей Анатолії.

Остаточно держава хетів склалася за Лабарни I (1680–1650 до н. е.), коли їхні володіння досягли узбережжя Чорного моря.

Заснування Хеттського царства зазвичай приписують або Лабарні І, або Хаттусілі І у XVII столітті до н. е., царство проіснувало до 1190 року до н. е., хоча після розпаду царства виникла низка так званих сиро-хеттських держав в Анатолії та північній Сирії.

За правління Мурсілі I (1620–1590 до н. е.) військова могутність досягла найбільшого піднесення. У 1595 до н. е. хети захопили і пограбували Вавилон. Після смерті Мурсілі I протягом 100 років у державі точилася міжусобна боротьба.

• Ізраїльське царство як єдину ізраїльську державу, очолювану спочатку родом Саула і, потім, родом Давидовим (а саме Давидом і, після нього, Соломоном),

• Однойменна держава, утворена десятьма колінами Ізраїлевими, які не визнали владу Ровоама — сина Соломона.