Майк Йогансен +

Досвітній +

Юрій Бедзик,

дружина Остапа Вишні, Варвара Губенко-Маслюченко,

Юрій Смолич,

дружина Миколи Куліша Антоніна та дружина Володимира Сосюри Марія.

ь. За найпоширенішою версією, у Хвильового зібралися гості і це нібито були Олесь Досвітній, Остап Вишня, Григорій Епік, Іван Дніпровський, Майк Йогансен, Аркадій Любченко, Микола Куліш. Атмосфера була пречудовою. Хвильовий грав на гітарі, читав уривки з поеми Пушкіна «Бєси». Потім зник за дверима свого кабінету. Невдовзі пролунав постріл. Гості вбігли до кабінету і побачили мертвого письменника з револьвером у руці [3, с. 239–240]. Справа-формуляр показує, що все було не зовсім так. З неї дізнаємось: «Сьогодні об 11 годині ранку були: КУЛІШ, ДОСВІТНІЙ, він і я. Листа він не встиг би заготувати, напевно він заготував його до розмови» [1, арк. 99]. Отже, гостей насправді було всього двоє. «Я» – це дружина Хвильового Юлія Уманцева. А протокол за підписом обласного прокурора Михайла Брона було складено вже о 13 годині 40 хвилин.

– Головну роль у формуванні майбутнього письменника взагалі відіграє природа – всіляка там картопля, коноплі, бур’яни… На мене також вплинула особлива «система освіти» на селі. Там завжди багато роботи, і до неї привчають змалечку. Перша моя наука – це гуси. Випасанням гусей займалися наймолодші. Після цього йде вищий курс – свині. Цю справу доручали громадянинові від шести років. Потім йшли такі «курси»: телята, вівці, корови, коні. Саме тоді, сидячи в болоті й випасаючи худобу, я зрозумів, що мені треба писати.

бачимо: то не черв’яки, то ми макарони насиляємо... Звечора взяли зі собою дві банки. В одній були черв’яки, в іншій — макарони на вечерю. Так оце ми, виходить, черв’яками повечеряли, а макарони залишилися...».

Письменник захоплювався мисливством та рибальством. Мисливство було дл поета можливістю розслабитися та втекти у ліс від постійного контролю влади. У дитинстві він захоплювався теслярством та столярством, вивчав садівництво, проектував машини для літання. Та найбільше він любив читати.

На дверях їх зустрічає дружина Вишні й перевіряє на наявність міцних напоїв. Не знаходить. Коли проходять у кімнату, Рильський дістає з чобота пляшечку.

Під час розмови у квартирі нагорі їх просять розповісти якусь байку з полювання або риболовлі - історія про те, як переплутили макарони з черв'яками (розповідає Рильський).

У 1922 року Лесь Курбас започатковує свій найбільш амбітний проєкт — мистецьке об'єднання "Березіль", що означає "березень" староукраїнською мовою. Кульмінація здобутків Курбаса пов'язана з його другом, драматургом Миколою Кулішем: у ньому режисер і трупа "Березолю" знайшли свого драматурга, п'єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам.

"Я особисто вважаю п'єсу «Мина Мазайло» за виключну річ, як і взагалі Куліша я вважаю за геніальну людину", — говорив Курбас.

Лесь Курбас казав: "Актор повинен бути не тільки талановитим, але й висококультурним". Трупа "Березоля", окрім театральних дисциплін, слухала також лекції з античної філософії, історії світового театру й живопису, займалася танцями, рисунком, фехтуванням, постановою дикції, гімнастикою та акробатикою.

Будинок авіаторів стояв поруч з будинком письменників "СЛОВО", там було багато знайомих, і приятелів, і добрих товаришів. Друзі й товариші дарували книги й за звичкою підписували їх, даруючи. Будинок "Слово" давно перетворився у "Крематорій" — так його прозвали за нещадні й систематичні арешти письменників, мистців та науковців, — мешканці його здебільшого "вимандрували" на той світ або на північ, але багато ще лишилося й живих і цілих. І от в цій купі книг багато власноручних написів (присвят) тих живих і цілих, крім написів тих, кого вже немає, хто сидить, а чи пиляє ліс ("грає на баяні" десь під полярним колом), а чи лежить в землі. Багато написів — документальних стверджень про приязнь і дружбу з усіма тими мертвими й живими. І от від цього останнього по серцю йде холодок.

— Іван Багряний, Сад Гетсиманський, частина 4, розділ 1^[11].

Урешті 12 травня 1933 протистояння інтелектуалів, творчої інтелігенції та влади перейшло в нову фазу. До "Слова" завітали непрохані нічні візитери, після тривалого обшуку заарештували колишнього президента угруповання ВАПЛІТЕ (Вільної Академії Пролетарської Літератури) Михайла Ялового.

Микола Хвильовий, який був неформальним лідером не тільки організації, а й усього літературного покоління, вирішив, очевидно, не чекати неминучого.

Він любив число 13. Часто згадував про це у своїх текстах. І народився 13 грудня. А тепер от 13 травня, сонячного недільного ранку, вирішив зіграти останній акт життєвої драми за власним, а не за енкаведистським, сценарієм.

Запросив у гості друзів, зокрема Миколу Куліша, Олеся Досвітнього. Чаювали, господар співав, узявши в руки гітару. Хвалився, що написав новий твір, пішов у кабінет узяти рукопис і прочитати.

Почувся глухий постріл, першим кинувся до зачинених дверей Куліш. Хвильовий сидів у кріслі з простреленою скронею. Друзі ще встигли прочитати його передсмертні записки - невдовзі, з появою міліції, вони зникли.

Хвильовий писав, що вважає себе відповідальним за долю цілої своєї мистецької ґенерації. Називав арешт Ялового непорозумінням. Окрему записку адресував своїй прийомній доньці Любочці, яку по-батьківськи любив.

А будинок "Слово" харків'яни невдовзі почали називати крематорієм. Ніч у ніч сюди приїздили машини, названі в народі "воронками", і забирали все нових жертв. Вина не мала значення.

Сконфіскована "Україна чи Малоросія?" пролежала в архіві більш як шість десятиліть, аби з'явитися друком 1991.

Детективний сюжет із пошуком другої частини "Вальдшнепів" розгортається і розгортається, доповнюючись неймовірними деталями.

Навіть могилу Хвильового зарівняли і, як водилося, влаштували "парк культури й відпочинку".

Немає могили, немає пам'ятника, немає текстів… Здавалося б, усе збезвістилося безповоротно.

Наприкінці вісімдесятих виявилося, що в кількох харківських родинах збереглися, передані з покоління у покоління, плани, карти місцезнаходження поховання письменника.

Це були найближчі друзі Миколи Хвильового. Їхнього сусіда письменника Михайла Ялового напередодні забрав “чорний воронок”. Письменники були схвильовані. 

Дружина Хвильового Юлія Уманцева закип’ятила воду на примусі, розставила горнятка, склянки для горілки й тарілки та вибачилася, що не має цукру.

Під час застілля Микола бере в руки двострунне банджо, яке змайстрував із дерев’яного держака й
кухонного сита. Бренькаючи на струнах, він наспівує:

Хоть убей, следа не видно;
Сбились мы. Что делать нам!
В поле бес нас водит, видно,
Да кружит по сторонам.

В останні тижні Микола постійно бурмоче ці рядки собі під носа.

Микола безперестанку пахкає цигаркою, метушиться коло столу й раз по раз підхоплюється, наливає чарку за чаркою і заспокоює друзів, що все буде добре. Потім знову мимрить рядки пушкінського вірша. У кімнаті гамірно.

Пес Хвильового Пом, що лежав коло шафи з книжками гавкає. Микола підбігає до нього і тріпає за вуха. «Ех, Пом, і ти тут?». Пес скавчить, стрибає на задні лапи й передніми обхоплює господаря. Микола гладить Пома по голові та говорить: «Ну, годі. Поїдем, поїдем!». Товариство сміється. Микола бентежиться. «Це так завжди перед полюванням», – пояснює він.

Микола напередодні повернувся з поїздки по селах і бачив спричинене голодом спустошення. Тепер він п’є. Йосип веде його додому.

А коли Микола та Іван Дніпровський ідуть у місто – Микола хоче випити пива й поголитися – Іван каже йому, що він «мажорний алкоголік». Микола бере Івана за ліву руку й тягне її до себе. Іван перекладає книжки в праву руку, і Микола притискає її до бравнінґа у задній кишені штанів.

Це втретє Микола так робить, і Іван знає, що це значить. 

«Це добре, – каже він. – Але коли ти вирішиш покласти всьому край і обереш день, збери своїх друзів, випий щось, роззирнися довкола, попрощайся і вийди в іншу кімнату».

Микола напередодні повернувся з поїздки по селах і бачив спричинене голодом спустошення. Тепер він п’є. Йосип веде його додому.

А коли Микола та Іван Дніпровський ідуть у місто – Микола хоче випити пива й поголитися – Іван каже йому, що він «мажорний алкоголік». Микола бере Івана за ліву руку й тягне її до себе. Іван перекладає книжки в праву руку, і Микола притискає її до бравнінґа у задній кишені штанів.

Це втретє Микола так робить, і Іван знає, що це значить. 

«Це добре, – каже він. – Але коли ти вирішиш покласти всьому край і обереш день, збери своїх друзів, випий щось, роззирнися довкола, попрощайся і вийди в іншу кімнату».

Документи справи-формуляра показують, що над тілом вже мертвого Хвильового спалахнув конфлікт представників двох впливових відомств — прокуратури і ГПУ. Вони посварилися, як засвідчує протокол, що зберігся у справі, за вкрай важливі документи — посмертні записки М. Хвильового. 

Згадують якісь матеріали Олександра Шумського та інших боротьбістів, з якими контактував М. Хвильовий. Та все це забрав Григорій Железногорський, на той момент прокурор у спецсправах ГПУ УСРР. Документи зникли. Відтак маємо копії двох посмертних записок М. Хвильового. Де оригінали і що в них насправді було — ніхто не знає. Ще одна таємниця Хвильового, пам’ять про якого таки намагалися стерти навіки. Справа-формуляр це підтверджує.

У день похорону письменника доноси не припинилися. У документах зі справи-формуляра збереглася записка, написана на частині аркушу, ймовірно, з блокноту. У ній йшлося про підслуханий зміст телеграми, якою запрошували на панахиду за письменником. Записка була адресована Володимиру Затонському — українському партійному діячу, виконавцю Голодомору (1932-1933), керівнику демонтажу мозаїк і фресок Михайлівського собору.

«На громадянській панахиді, де були присутніми багато представників учбових закладів, літературних і художніх кіл і у повному складі «Березіль», кидалася в очі тенденційна виставка творів Хвильового, серед яких не було жодного нарису за 1930–1933 рр».

Деякі молоді письменники не по-чоловічому ридали. Усіх фіксували… Щира тризна дала привід енкаведистам кожного зі співчуваючих загиблому – заарештовувати.

Під час самого поховання Остап Вишня не втримався, а пообіцяв:

«Микольцю, ми за тебе помстимося!».

є символічну могилу Хвильового, що знаходиться у Молодіжному парку.

Микола Куліш погано переносить втрату свого друга. Повертаючись до будинку «Слово», Юрій Смолич і Юрій Яновський ідуть цвинтарем. Куліш лежить долілиць на могилі Хвильового й обіймає її. Він ущент п’яний. Смолич і Яновський підводять його і ведуть геть. Коли вони виходять на вулицю, Куліш виривається з їхніх обіймів і з піднятими руками кидається на дорогу. Він знає, що його заарештують. «Я здаюся!» – кричить він. Смоличеві та Яновському ледве вдається дотягнути його додому.

Михайло Яловий — поет, прозаїк, драматург, громадський діяч. Був членом організацій "Гарт", президентом ВАПЛІТЕ, жив у харківському будинку "Слово", де став першим заарештованим після початку сталінських репресій.

У 1923 році Яловий видав свою єдину футуристичну збірку "Верхи".

"Не чіпайте,

Не чіпайте мене сьогодні.

В моїй душі вогонь,

В моїй душі –

Відблиски

Тисячолітніх змагань,

Загадані

Міліонними поколіннями…

Коли червонокрилі натовпи

Захльобують виямки вулиць, —

Плачуть розколисані, наелектрені струни,

Кудляться розбуджені омайданені звірі.

Рвуться заклялкі болі.

З аговним посвистом

Змітаються віки космічною мітлою, —

Висмикнутий з нетрів минулого,

Я — засліплено голий.

Не чіпайте мене,

Оголеного".

Найвідоміший твір — "перший український формалістичний роман"

У 1929 році Михайло Яловий під псевдонімом Юліан Шпол видає роман "Золоті лисенята". 

Згодом у Харкові відбувся судовий процес над так званими членами СВУ (Спілки визволення України), наслідком якого стала велика кількість вироків українській інтелігенції. Цей процес фактично розпочав хвилю репресій.

У 1933 році Михайла Ялового заарештували за звинуваченням у шпигунстві й організації замаху на другого секретаря КП(б)У Павла Постишева.

«І, хоч опускалось коріння мого генеалогічного дерева в сиву запорізьку старину, все ж перші вірші свої я, Майк Йогансен, вирізав на дверях льоху німецькою мовою,– пише Йогансен у «Автобіографії», опублікованій 1929-го у альманасі «Літературний ярмарок». – Мавши вже 9 літ з дня народження, дуже розумно філософствував там про старість і смерть. Року 1918-го спробував писати вірші українською мовою і знайшов, що вони виходять природніше». Вільно володів англійською, німецькою, французькою, італійською, іспанською, скандинавськими, майже усіма слов’янськими мовами, знав старогрецьку та латину. 

Яке ще сонце глибоке, 
Як виють собаки на мiсто 
Гей кликом тисяч i тисяч! 

Я знаю: загину високий, 
В повiтрi чистiм i синiм. 
Мене над мiстом повiсять: 
Зорi досвiтнiй в око, 
В холодне око дивитись.

Про це повідомили на офіційному сайті Нацбанку.

Ці монети започатковують новий тематичний напрям, присвячений Розстріляному відродженню та його митцям.

"Ми вшановуємо пам'ять про митців Розстріляного відродження, щоб повертати сучасності знання про визначних українців. І це не просто імена. Це — совість української інтелігенції, серце тієї епохи, коли слово було зброєю, а ідея, на жаль, вироком", — зазначив на презентації монет голова Нацбанку Андрій Пишний.

Пам'ятні монети "Розстріляне відродження. Микола Хвильовий" та "Розстріляне відродження. Юліан Шпол" мають номінал 5 гривень.

Автори монет: Володимир Таран, Олександр та Сергій Харуки. Скульптори: Анатолій Демяненко, Володимир Атаманчук.

Аверс обох момент однаковий — там розміщено слово "СЛОВО". Це нава будинку, де в Харкові жили письменники у 30-х роках ХХ століття. Образ молодих митців, яких знищили під час сталінських репресій, відображає парость озимої пшениці. А з літери "О" ніби стікає кров, нагадуючи про "болючу рану в історії України та нездійснені мрії талановитих митців".

На реверсі розміщені портрети письменників, їхні справжні імена та псевдоніми: Микола Фітільов / Микола Хвильовий, Михайло Яловий / Юліан Шпол. А також роки життя — 1893 / 1933 та 1895 / 1937.

На реверсі монети "Розстріляне відродження. Микола Хвильовий" на дзеркальному тлі зображено стилізований портрет Миколи Хвильового.

Ну чё те не хватает?

Повітря, чистого повітря

Тілом хай в землі, ім′ям не знищеним

Вийти би живим, вийти би живим

Відлунюю тобі голосом глухим

Вийти би живим, вийти би живим

verse

Спочатку було Слово, і Слово було Бог

Потім було декілька славетних перемог

Що було жовто-блакитним, у червоне окропилось

Бога відмінили — Слово залишилось

Сначала было слово, и слово было (Ленин)

Лєнін затискав народ, як надійний ремінь

Тільки пояс або шию — хай кожен обирає

Когось кладуть в вагони — хтось у них сідає

Спочатку було слово, потім був будинок

Майже ритуальний за кількістю поминок

Майже ми не зникнули, майже ми живі

Але на суді історії крісла всі пусті

chorus

Тілом хай в землі, ім'ям не знищеним

Вийти би живим, вийти би живим

Чи над націєй моєю вже розтанув дим?

Вийти би живим, вийти би живим!

verse

Спочатку було слово, один короткий підпис

Байдужо-металевий чорнильной ручки відблиск

Потім були люди, заковані у шкіру

Люди, що накази не піддають сумніву

Вони розрізають ніч ножами світла фар

І жертиме усіх радянський цей дракар

Спочатку було слово, потім стук у двері

Розірвані обійми і знайдені папери

Потім у дракона розігрався апетит

Їжа ще смачніша, коли замість блюда щит

Той дракон, він не жує — він заглотить і ковтне

Ми зустрінемось з тобою там, де 20 тисяч льє

Там, де Плужник і да Вінчі; там, де зло нас не знайде

Там, де Ратушний і Курбас, — там ніхто не нападе

Там, де буде Примаченко малювати Семенка

Там, де цілі всі будинки і не знищені міста

Там, де уряд УНР святкуватиме сто років

Там, де голоду нема і сади замість окопів

Там, де сонячний Тичина; там, де друзі всі живі

Ми зустрінемось з тобою десь у твоїй голові

chorus

Тілом хай в землі, ім′ям не знищеним

Вийти би живим, вийти би живим

Чи над націєй моєю вже розтанув дим?

Вийти би живим, вийти би живим!

outro

(Ватуля, де вібрації?) Расстрелять

Театр має бути, яким суспільство має бути завтра

Расстрелять (струнко!)

Ти що, не почув її? (Комих, Комих)

Расстрелять (Лесику, це так поетично)

Расстрелять (какая у вас фамилия?)

Расстрелять

Я на смерті боюся, мені віршів своїх шкода

Расстрелять!

Writer(s): віктор ткаченко, олександр хоменко

«Микольцю, ми за тебе помстимося!».

На фото ще один мешканець будинку “Слово” Остап Вишня. Він був превентивно звинувачений у контрреволюційній діяльності й тероризмі. Запроторений до таборів ГУЛАГу. Звільнений і повернувся до літературної праці 1943 року.

Російська імперія боялася його. Бо його зброєю була думка. Бо був вільним. Його усунули з посади за «надто незалежне мислення».

А потім — арешт. Допити. Табори. Але навіть на Соловках він ставив вистави. Його акторами стали політв'язні — інтелігенти, актори, музиканти. Камери — сценою. Свобода — тим, що не забрати.

У листі до дружини писав: «Головне — залишитися людиною. Навіть коли забрали все».