1.       Покажіть на карті атласу українські землі та назвіть держави, у складі яких вони перебували наприкінці XV ст.

2.       Якою була система управління на українських землях, установлена тут державами, у складі яких вони перебували?

3.       Що таке «становий устрій»? Назвіть його характерні ознаки.

4.       Укажіть особливості станового устрою суспільства на українських землях кінця XV ст.

n  про систему управління українських земель у складі Великого князівства Литовського, Польського королівства, Великого князівства Московського (Московського царства), Османської імперії та інших держав;

n  про становий устрій тогочасного українського суспільства.

На Кримському півострові, Кубані й частині  Північного  Причорномор’я  від  середини XV ст. існувала держава кримськотатарського народу — Кримський ханат, який від 1478 р. перебував у тісних союзницьких відносинах з Османською імперією.

Чернігово-Сіверщина та північна й східна частини майбутньої Слобожанщини в 1503— 1618 рр. перебували у складі Великого князівства Московського (від 1547 р. — Московського царства).

На українських землях у складі Великого князівства Литовського, як вам уже відомо,у 70-х рр. XV ст. влада остаточно ліквідувала удільний устрій, запровадила поділ на воєвод­ ства, якими управляли намісники великого князя литовського.

У складі Польського королівства на українських землях також були утворені воєводства на чолі з воєводами.

Українські землі під зверхністю Молдавського князівства поділялися на Чернівецький, Хотинський і Білгородський повіти, або цинути (землі). Повітом управляв намісник молдав- ського господаря, якого називали «уставичним старостою». Згодом тут з’явилися й османські управителі, гарнізони.

Закарпаття у складі Угорського королівства було поділене на комітати, або жупи, які очолювали ішпани (жупани), призначені королем. Кримський півострів і Північне Причор- номор’я у складі Кримського ханату поділяли- ся на шість наймаканств (намісництв), якими управляли наймакани (намісники) за призначенням хана.

Чернігово-Сіверщиною у складі Великого князівства Московського (Московського царства) управляли спочатку удільні князі, а після ліквідації уділів — «служилі» князі, підпорядковані великому князю московському (царю).

Воєводство — адміністративно- територіальна одиниця на українських землях у складі Великого князівства Литовського

й Корони Польської у XV—XVІІІ ст.

Привілей — законодавчий акт, ухвала, яку надавав правитель держави окремим особам, групам, станам, землям у Короні Польській і Великому князівстві Литовському (після їх об’єднання — Речі Посполитій) на підтвердження їм деяких вольностей (виняткових прав).

Соціальний стан — група осіб, які мають закріплені законом права

й обов’язки; належність до станів була переважно спадковою.

Руська (українська) шляхта — вищий суспільно-політичний привілейований соціальний стан, аристократія на українських землях.

Основу вищого привілейованого стану — руської (української) шляхти становили 20—30 князівських родів. Колишні удільні князі утворювали в її складі замкнену групу. До неї не можна було увійти завдяки заможності або вищим державним посадам. Князів поділяли на «княжат головних» (Острозькі, Заславські, Сангушки, Четвертинські, Чарто- рийські, Корецькі, Гольшанські-Дубровицькі) і «княжат-повітовників». «Княжата головні» не підпорядковувалися місцевій владі, мали право  входити  до  великокнязівської  ради й вирушати у воєнні походи зі своїми загонами. «Княжата-повітовники» таких прав не мали, а їхні збройні загони виступали у складі повітового ополчення, підпорядкованого місцевій владі.

До панів належала заможна шляхта, яка не мала князівських титулів, але вирізнялася давністю походження, спадковим землеволодінням і привілеями.

До середньої і дрібної шляхти належали зем’яни й бояри. Це була залежна від князів і панів верства. Її представники здобували шляхетство та право на володіння землею, відбуваючи військову (боярську) службу зі своїми загонами кіннотників або особисто.

Дрібна шляхта була єдиною групою у складі свого стану, до якої могли потрапити особи незнатного походження за певні заслуги. У 1528 р. влада провела «попис земський» (перепис шляхти). Посилання на нього стало відтоді доказом шляхетства. Щодо князів, па- нів, зем’ян, дрібної шляхти і бояр почали вживати єдину назву «шляхтичі».

Права шляхти у Великому князівстві Литов- ському було визначено й закріплено в Литов­ ських статутах. Перший Литовський статут 1529 р. узаконив поділ шляхетства на шляхту, яка отримувала землі за службу, і магнатів. До магнатів належали князі й пани, що володіли містами, містечками й величезними землями за спадковим правом, були підпорядковані лише великому князю литовському та мали власні військові загони. Другий Литовський статут 1566 р. збільшив обсяг прав служилої шляхти, зрівнявши її в правах із магнатами. Шляхта дістала можливість долучатися до управління державою завдяки участі в роботі повітових сеймиків і Вального (загального) сейму.

Привілейованим станом українського суспільства також було духовенство, що становило майже десяту частину населення. На українських землях на початку ХVІ ст. священники належали до двох конфесій християнства: католицької і православної. Більшість населення сповідувала православ’я. Православне духовенство не підлягало світському суду, воно поділялося на чорне (ченці й черниці) і біле (світські священники). Вищі церковні ієрархи православної церкви (митрополит, єпископи, архієпископи тощо) обіймали посади лише за дозволом польських королів і великих князів литовських. Становище нижчого духовенства значною мірою залежало від шляхти, на землях якої були роз- ташовані його парафії. Католицьке духовенство користувалося цілковитою підтримкою держави. За певних умов духовенство поповнювалося представниками інших станів. Так навіть нижчі верстви могли долучитися до привілейованого

стану суспільства.

Спочатку у Великому князівстві Литовському термін «пан» застосовували лише до членів великокнязівського дорадчого органу («пани-рада») і «княжат головних». Поступово це слово набуло ширшого значення

та перетворилося на шанобливу форму звертання до будь-якої вільної людини — міщанина, козака, шляхтича, представника духовенства.

на основі місцевого литовського й руського (українського

і білоруського) права.

Магнати — аристократи, родовиті великі землевласники в Угорському королівстві, Короні Польській, Великому князівстві Литовському,

на українських і білоруських землях у їхньому складі та в деяких інших країнах Європи.

Сеймики — зібрання місцевої шляхти в Короні Польській.

На українських землях вони з’явилися одночасно з воєводствами.

Сейм — назва вищого законодавчого станово- представницького органу влади в різних державах.

Вальний сейм — вищий законодавчий станово- представницький орган Корони Польської (пізніше — Речі Посполитої). Він складався із сенату та палати послів.

Рента — тут: дохід від землі, який сплачують власникам за право користування нею.

Оренда — тут: тимчасове користування землею за певну плату.

Майже 80 % населення українських земель становило селянство, яке належало до непри­ вілейованого стану. За правовим становищем селян поділяли на королівських (великокнязів- ських) і приватновласницьких. За характером повинностей розрізняли службових (слуг), данників (чиншових) і тяглих, за ступенем особистої свободи — «похожих» і «непохожих» селян. Право переходити від одного господаря до іншого мали лише «похожі», а «непохожі» селяни примусово й безплатно працювали в господарстві землевласника.

Службові селяни були особисто вільними, за службу вони отримували землю та звільнялися від інших повинностей. За особисті заслуги вони могли стати дрібною шляхтою.

Більшість селянства становили данники (чин- шові). Це були вільні селяни, які сплачували власнику землі за користування нею ренту (чинш) продуктами або грошима. Тяглими називали селян, що не мали власної землі й за її оренду відбували повинності на користь держави або землевласників зі своїм тяглом (робочою худобою). Вони були як вільними, так і прикріпленими до своїх наділів.

Із представників різних верств населення в цей час на українських землях формувався міжстановий соціальний прошарок козацтва. На початковому етапі становлення ці люди займалися степовими промислами та відбивали напади кримських татар. Поступово козацтво зросло кількісно та зміцніло, розпочало боротьбу за визнання за собою прав і привілеїв окремого стану.

...Народ жалюгідний і пригнічений тяжким рабством. Бо якщо хто-небудь у супроводі юрби слуг входить у житло якого-небудь селянина, то йому можна безкарно творити що завгодно, грабувати і забирати потрібні для хатнього вжитку речі й навіть жорстоко побити селянина. Селянам же без подарунків закритий доступ до

панів, яке б вони не мали до них діло. А якщо їх і допустять, то все ж відсилають до чиновників і начальників. І якщо ті не одержать дарунків, то не вирішать і не ухвалять нічого доброго... Я сам чув від одного першорядного чиновника при молодому королі такий вираз: «Кожне слово в Литві — золото». [2]

Яким було становище селян?