Музикант зволоженими у квасі руками сіпає за волосся і залежно від того, де зупиниться рука, змінюється висота звучання.

Уже примерно в 1892 году такая гармоника стала известна в России, где систему звукоряда её правой клавиатуры стали называть «заграничной», а позже, когда в XX веке эти инструменты стали изготавливать московские мастера (в частности — Ф. М. Захаров, П. П. Ватутин), а затем в других городах Центральной России — московской. В России московская раскладка является для баянов стандартной до настоящего времени.
Русские гармонные мастера внесли важное усовершенствование в конструкцию левой клавиатуры гармоники Мирвальда — они применили валиковый механизм, вместо механизма из гнутых рычагов. Валиковая система используется в современных ручных гармоника.
С 1906 года трёхрядные баяны с московской раскладкой и выборной клавиатурой изготавливали на тульской фабрике «Братья Киселёвы».
Баян включен в основную программу конкурсной программы молодёжных Дельфийских игр России.
Инструмент назван по имени древнерусского сказителя Бояна. 

С 1890-х годов баяном называли различные виды гармоник, в том числе диатонические, которые обладали определённым качеством звучания. Их особенностью была чистая унисонная настройка двух или трёх одновременно звучащих языков (в отличие от настройки в «разлив», характерной для аккордеона). Так например в 1891 году в рекламном объявлении петербургского магазина А. Е. Кулакова встречается название «Кларнетные гармонии „Баян“» (это была диатоническая однорядная гармоника с тембром похожим на кларнет). Ещё в 1890 годах была популярна «Азиатская гармония „Баян“ с пятнадцатью клавишами и чрезвычайно приятным тоном». В 1903 году вышел «Новейший практический самоучитель : Для ручной гармонии рояльного (фисгармонного) строя, Вятской, Ливенской и кларнетной „Баян“».

По отношению к хроматической 3-рядной гармонике слово «баян» впервые применено в «Прейскуранте музыкальных инструментов» П. А. Розмыслова в 1900 году в Санкт-Петербурге.
Баян Стерлигова

В сентябре 1907 года петербургский мастер Пётр Егорович Стерлигов после более чем двухлетней работы изготовил баян для выдающегося гармониста Я. Ф. Орланского-Титаренко, который стал использовать название инструмента «баян» на своих афишах в начале мая 1908 года в Москве. Так же называл эту гармонику и сам мастер под влиянием рассказов рабочих, часто бывавших у него, о строящемся ими на Ново-Адмиралтейском судостроительном заводе крейсере «Баян». Рабочим он шутя 

       Цікавий факт про балалайку.

У слові «балалайка» відображаються національні особливості росіян. Цей інструмент асоціюється з легкою невигадливою музикою, оскільки простий народ збирався на святах і ярмарках, балагурив і слухав музику. В результаті навіки закарбувалася у назві веселість і безтурботність народних гулянь.

 Скрипка ГварнеріСкрипки робили у багатьох країнах світу, але кращі скрипкові майстри жили в Італії, а найвідоміші – у місті Кремоні. Інструменти, створені кремонськими майстрами XVI-XVIII ст. – сімейством Аматі, його учнями Антоніо Страдіварі та Гварнері дель Джезу, до сьогодні вважаються неперевершеними. Свято оберігали італійці таємниці своєї майстерності. Звук їхніх скрипок вирізнявся особливою співучістю та ніжністю, а ідеалом звучання вони вважали людський голос. Знаменитих італійських скрипок збереглося до нашого часу не так вже й багато, і усі вони – на суворому обліку. Грають на них кращі музиканти світу.

Корпус скрипки дуже витончений: з плавними заокругленнями, тонкою «талією». На верхній деці красиві, у вигляді латинської букви “f” вирізи, які так і називаються – “ефи”. І розмір, і форма корпусу, і всі дрібні його деталі, породи дерева, навіть якість лаку, яким він покритий, ретельно підібрані. Адже все впливає на звук примхливого інструменту. До корпусу скрипки прикріплений гриф, який закінчується завитком. Перед завитком в жолобку є отвори, в які вставлені килочки. Ними натягують струни, які з іншого боку нерухомо закріплені на підгрифку. У середині корпусу, приблизно між ефами, на двох ніжках стоїть підставка. Через неї проходять струни. Їх чотири. Вони носять назву тих звуків, на які налаштовані: мі2, ля1, ре1 і соль або басок, відраховуючи від найвищої струни.

Загальний діапазон скрипки – від соль малої до соль четвертої октави. Скрипаль змінює висоту звуку, притискаючи струну до грифа пальцями лівої руки. Щоб було зручно грати, він кладе скрипку на ліве плече і притримує її підборіддям. У правій руці він тримає смичок, яким водить по струнах.

Смичок – це дуже важлива деталь. Від нього багато в чому залежить характер звучання. Складається смичок з тростини, на нижньому кінці якого прикріплена колодочка. Вона служить для натягування волоса (його роблять з кінського хвоста), який з іншого боку прикріплений до тростини нерухомо. Якщо ми зачепимо струну пальцем, а потім відпустимо, звук швидко згасне. Смичок же ж можна вести по струні безперервно протягом довгого часу, і звук буде тягнутися також безперервно. Тому скрипка дуже співуча. На ній можна виконувати довгі плавні мелодії «на одному диханні», тобто не перериваючи їх паузами або цезурами. Кажуть, що скрипка “співає”. Звучання її схоже на трепетний людський голос. Але вона вміє не лише співати. Є багато різних способів, так званих “штрихів”, які застосовують при грі на скрипці. Можна грати не на одній, а на двох сусідніх струнах відразу. Тоді звучать дві мелодії . Більше ніж два звуки одночасно виконати не можна, тому, що струни розташовані не плоско, а на закругленій підставці. Однак скрипалі грають акорди з трьох і чотирьох нот особливим прийомом – арпеджіато, беручи звуки не одночасно, а по черзі, швидко ковзнувши по струнах смичком.

У деяких творах скрипку використовують дуже незвично: виконавці грають на них не смичком, а защипуючи струни пальцями, як на щипкових інструментах. Цей прийом називається піццікато.

Має лише два відкриті отвори; довжина різна, але стандарт 85 см. Найчастіше використовується народами, що живуть біля карпатських гір (українцями, поляками, румунами, угорцями).

Один із видів військових барабанів в Україні мав назву тулумбас. Він мав вигляд казаноподібного барабану з однією мембраною. Два казаноподібних барабани різних розмірів мають назву литаври. Великі литаври були в Запорозькій Січі. Біля них перебував спеціальний литаврист - довбиш. З їх допомогою скликали раду старшин, повідомляли про загрозу ворожого нападу і навіть передавали накази під час бою. Вирушаючи в похід, тулумбаси (вони ж литаври) брали з собою, прив'язуючи їх до сідла. Кажуть, що гул тулумбасів і пронизливе тріщання бубнів сіяли паніку у ворожому війську.

Має вигляд круглого тонкого дерев'яного обруча. З протилежного боку натягують жильні струни або дротики, на які підвішують дзвіночки. У спеціальні прорізи монтують металеві брязкальця, що за формою нагадують тарілки від барабана, тільки в мініатюрі. Хоча бувають бубони і без брязкалець.

Основне завдання в оркестрі: Утримувати темп, та надавати певного колориту та характеру в музиці. Використовують переважно в танцювальній музиці та похідних маршах.

Використовується в різних ансамблях і оркестрах і як окремий акомпонуючий інструмент.

Бубон був найпоширенішим ударним інструментом в українській народній музиці (інша назва — решітка). Легкий дерев'яний обідок, обтягнутий з одного боку шкірою, — це найпростіша конструкція бубна, що був відомий в Україні ще за часів Київської Русі. Бубон супроводжував танцювальну музику, входив до складу полкової музики війська Запорізького.

Бандура отличается полнотой звучания и ярким характерным тембром. Строй бандуры смешанный, в нижнем регистре квартово-секундовый, в верхнем преимущественно диатонический, в современных инструментах — хроматический. Играют на бандуре, защипывая струны пальцами с надетыми специальными «ногтями» или без них.Существует несколько теорий относительно происхождения украинской бандуры. Вероятно, её происхождение связано с кобзой, а не с гуслями. Гусли имели небольшое количество струн (4—5), на которых играли «бряцаньем». Такой способ игры присущ балалайке. Тем не менее, уже, примерно, в пятнадцатом веке на Руси бытовали шлемовидные, они же псалтериевидные гусли, которые имели большое количество струн, от 14 и до 20 на это указывает внешнее сходство и название гуслей-псалтырей с музыкальным инструментом псалтерий (лат. psalterium). Шлемовидные гусли появились на Руси в XIV веке. Они никак не могли стать праматерью бандуры Западной и Юго-Западной Руси. Кстати, так и не найден образец самих древнерусских гуслей. После объединения с Литовским княжеством (1321 г.) ориентация земель Западной и Юго-Западной Руси была направлена на западную культуру. Культурная ассимиляция с Россией началась с конца XVII в., когда многострунный украинский музыкальный инструмент «бандура» уже сформировался и бытовал (1740 г.).

Можливості кларнета дуже великі. Йому притаманні і виразний спів, і блискучі віртуозні пасажі. Він може грати ледь чутно, найтихіше піаніссімо, але може і вразити сильним повним звуком.

В ширшому розумінні до бандур зараховують кобзу — старовинний український національний струнно-щипковий музичний інструмент з родини лютневих. Музикант, граючи на кобзі, притискає струни на грифі, тримаючи її подібно до лютні, і щипком пальців у потрібний момент видобуває звук певної струни.

Бугай - старовинний музичний інструмент, зберігся переважно у Західній Україні. Часто заміняв басолю для створення основних функцій ладу. Роблять цей інструмент самі музиканти: беруть дерев'яне барильце, з двох боків обтягують шкірою, з одного боку в центрі припасовують пучок конячого волосся. Техніка гри дуже проста. Один виконавець бере бугай під руку, а другий смикає за волосся мокрими пальцями. Виникає ревучий звук, схожий на ревіння бугая. Звідси і назва.

Являє собою невеличку діжечку — дерев'яний циліндр, в якій верхній отвір обтягнуто шкірою. До шкіри в центрі прикріплено пучок конячого волосся. Використовується як басовий інструмент. Музикант зволоженими у квасі руками сіпає за волосся і залежно від того, де зупиниться рука, змінюється висота звучання. 

Інструмент поширений в країнах, які входили до складу Австро-Угорщини. В цих країнах інструмент пов'язаний з різдвяними звичаями та з колядою. 

Мандоліна

Мандолі́на (італ. mandolino) — струнний щипковий музичний інструмент. Виконавець защипує струни плектром, протяжні ноти виконуються тремоло.

Мандоліна з'явилася в XVI столітті в Італії і вже згодом стала найпоширенішим[де?] народним інструментом. Поступово вона стала популярною і в інших країнах. Найпоширенішою стала неаполітанська мандоліна, з чотирма подвійними струнами, які настроюють по квінтах, як домру. Аплікатура аналогічна скрипковій. Міланська мандоліна має п'ять подвійних струн.

Мандоліну використовують як сольний, акомпонуючий і ансамблевий інструмент. Існують також оркестри мандолін різних розмірів, іноді в їхній склад входять також гітари. Такі оркестри звуться неаполітанськими. У класичній музиці яскравим прикладом використання мандоліни є серенада Дон Жуана з однойменної опери В. А. Моцарта. Мандоліна також була популярна в Російській імперії, також її використовували в радянській кінопродукції (наприклад, у фільмі «Пригоди Буратіно»).

Найпростішим із шалмеїв є ріжок. У Росії цей інструмент називається жалєйкою через сумний тембр звука, хоча в ріжків переважає гучний крикливий звук. Здебільшого ріжок використовували пастушки для виконання простеньких награвань.

Спочатку ріжок був і сигнальним, і магічно-ритуальним інструментом, але в другій половині XX ст. ці функції були втрачені. У ріжку використовується одинарна трость, яку виготовляють з очеретини чи з гусячого пера. Інструмент має п'ять–шість ігрових отворів і діатонічний звукоряд. Такі ріжки можна побачити на Житомирщині, Рівненщині, Волині.

В античній легенді йдеться про те, як бог Пан, що був богом полів і лісів, захисником пастухів, змагався у грі на музичних інструментах з Аполлоном і програв останньому не лише тому, що той був покровителем муз, а й тому, що Аполлон грав, як вважалося, на більш досконалому музичному інструменті – давньогрецькій лірі (кіфарі). З того часу за багатоствольною флейтою закріпилася назва – флейта Пана. Різновидів цієї легенди є багато, але водночас вона свідчить про те, що цей інструмент відомий майже всім народам світу.

   Залежно від тлумачення терміну, на кобзі грають, притискаючи пальцями струни на грифі в поєднанні з щипком відкритих струн на корпусі.

   Українська кобза скоріш за все походить від тюркського кобизу й була занесена на терени нинішньої України тюркськими племенами. Аналогічні українській кобзі інструменти існують також в Азербайджані (qopuz), Туреччині (kopuz), Угорщині (koboz) та в багатьох інших країнах, що історично мали зносини з тюркськими народами.

  Вживання терміну «кобза», як народного щипкового інструменту, в Україні простежується за документами XIII століття.
Уявлення про первісну лютнеподібну К. дають стародавні картини про козака Мамая (інструмент лютнеподіб. форми).
Кобза існувала в Україні ще в XV—XVI століттях, належала до типу лютневих інструментів, що побутували на Заході. В літературних джерелах цей лютнеподібний інструмент звався бандурою *на латинський кшталт*. Згодом лютноподібна кобза вийшла з ужитку, і на зміну їй прийшов більш удосконалений гібрид барокової лютні з кобзою торбан, та *старосвітська* бандура. Органологічну відмінність цих інструментів досить важко зрозуміти.
   Великого поширення кобза набула серед українського козацтва. На ній грали мандрівні кобзарі, які виконували народні пісні різних жанрів — історичні, ліричні, побутові, думи, псалми тощо. Частіше всього на кобзі грали професійні народні музиканти які народ називав кобзарями (сліпці), яких водили з дому в дім. Кобзарі грали та співали, в місцях де збирався народ - на базарах, біля церков, а також по хатах.

Основні види сопілок

 

·        типова сопілка: найпростіший музичний інструмент, зроблений з різних різних дерев;

·        денсивка : в цілому схожа на типову сопілку, але вона має свою найкращу здатність - визначну форму та косий зріз губника;

·        жоломія (жоломіга) : інша назва - дводенцівка. Це західноукраїнський народний інструмент у вас здвоєної сопілки. Жоломія виконана з двох трубочок-цівок. Зазвичай, одна з них є 4 відгуки, інша - 3. 

·        теленка (зубівка): Інструмент збережений у західних областях України.

·        флояра : схожа на теленку, але вона має 6 ігрових отворів. При цьому довжина виробу може сягати 60 див.

Походить валторна від мисливського сигнального рогу, в оркестр увійшла у середині XVII століття. До 1830-их років, як й інші мідні духові інструменти, не мала вентилів і була натуральним інструментом з обмеженим звукорядом.

 В наші дні валторна застосовується переважно у строї Фа, якщо ж говорити про духовий оркестр, то також й у строї Мі-b. Діапазон валторни за дійсним звучанням – від Сі контроктави до Фа другої октави з усіма проміжними звуками за хроматичним звукорядом. Ноти для валторни пишуться у скрипковому ключі на квінту вище за дійсне звучання, і у басовому ключі – на кварту нижче за дійсне звучання без ключових знаків.

Тембр інструмента дещо грубуватий у нижньому регістрі, м’який і співучий на піано, світлий та яскравий на форте – у середньому і верхньому. Валторні добре вдається виконання довгих нот (в тому числі на органному пункті) і мелодій широкого дихання. Використання повітря на цьому інструменті відносно невелике (без врахування крайніх регістрів). 

Висота звукового ряду трембіти залежить від її величини. Мелодію виконують переважно у верхньому регістрі. Трембіта поширена у східній частині Українських Карпат, зокрема на Гуцульщині, у Польщі та Угорщині

Зозулиця — глиняна пташка-свищик, що є давнім амулетом та народним музичним інструментом.

Зозулиця була винайдена пращурами українців понад 7 тис. років тому за часів Трипільської цивілізації^[1] і відроджена у сувенірах як український культурний символ^[2].

На думку вчених, різновиди цимбалів існують уже майже три тисячі років. Цей інструмент був поширений всюди — в Греції, Китаї, Азії, на Близькому Сході. Це засвідчують і давні зображення, що збереглися до наших днів. Зокрема на ассирійському кам'яному барельєфі у Куюнджиці викарбовано музиканта, що грає на гуслі гуслеподібному інструменті, як наші народні цимбалісти — почепивши за довгого ременя на шию і вдаряючи паличками по струнах.

Цікаве мовне походження терміну «цимбали». Сама назва з'явилася ще у древній Елладі - нащадків Гіпербореї. Під час свят лунав примітивний музичний інструмент у вигляді металевого тазу — «кімвал», або «цимбалум», як його пізніше назвали римляни. Саме через Римську Імперію, яка довгий час межувала із Карпатським Басейном, цимбали перекочували до Сербії, Румунії, Угорщини та до нас - на Закарпаття, де були удосконалені і поширилися на інші етнічні регіони.

Скрипки робили у багатьох країнах світу, але кращі скрипкові майстри жили в Італії, а найвідоміші – у місті Кремоні. Інструменти, створені кремонськими майстрами XVI-XVIII ст. – сімейством Аматі, його учнями Антоніо Страдіварі та Гварнері дель Джезу, до сьогодні вважаються неперевершеними. Свято оберігали італійці таємниці своєї майстерності. Звук їхніх скрипок вирізнявся особливою співучістю та ніжністю, а ідеалом звучання вони вважали людський голос. Знаменитих італійських скрипок збереглося до нашого часу не так вже й багато, і усі вони – на суворому обліку. Грають на них кращі музиканти світу.

У XIX ст. окарина була поширена у Західній Європі, її можна було придбати в будь-якому музичному магазині разом із інструкцією щодо гри на ній. У Москві до 1918 р. була порцелянова фабрика, на якій виготовляли окарини з ажурними прикрасами у вигляді рослинного орнаменту. Окарини цієї фабрики є і в Україні.

 

Висота звукового ряду трембіти залежить від її величини. Мелодію виконують переважно у верхньому регістрі. Трембіта поширена у східній частині Українських Карпат, зокрема на Гуцульщині, у Польщі та Угорщині.

Факт, що 4-струнна домра не побутує в Росії, та була створена лише в XX столітті, викликає чимало дискусій в Україні. Гра на російському народному інструменті, на якому в Росії не грають і який не має розповсюдження, породило в професора Київської консерваторії — М. Прокопенка в 1974 році думку перейменувати інструмент в ладкову кобзу. Ця думка тоді не дістала підтримки, але після 1991 року набирає популярності.

Останнім часом Кафедра народних інструментів Київської консерваторії використовує партію інструментів, які відрізняються лише художньою інкрустацією від 4-струнної домри. Цей інструмент називають ладковою кобзою.

(1) український лютнеподібний струнний щипковий музичний інструмент, в якому струни розташовані як на грифі, так і на корпусі (приструнки).

(2) український варіант 6 або 7 струнної гітари.

(3) український варіант 4 струнної домри

(4) назва волинки на Поліссі, а також в Білорусі та в Польщі.

(5) до 1940 р. синонім багатострунної бандури. 

Залежно від тлумачення терміну, на кобзі грають, притискаючи пальцями струни на грифі в поєднанні з щипком відкритих струн на корпусі.

Українська кобза скоріш за все походить від тюркського кобизу й була занесена на терени нинішньої України тюркськими племенами. Аналогічні українській кобзі інструменти існують також в Азербайджані (qopuz), Туреччині (kopuz), Угорщині (koboz) та в багатьох інших країнах, що історично мали зносини з тюркськими народами.

Відома з початку 18 століття, має три струни, походить від старовинного тюркського музичного інструменту домбри. Деякі дослідники вважають, що балабайка виникла у побуті скоморохів після монгольського завоювання, була відроджена й модернізована В. Андрєєвим у кінці 19 ст., набула поширення й в Україні. На балалайці грають, ударяючи пальцями правої руки по струнах. Наприкінці 19 століття В. В. Андрєєв удосконалив Балалайку, створив її різновиди 

Бугай – старовинний музичний інструмент, зберігся переважно у Західній Україні. Роблили цей інструмент самі музиканти: у невеличкій дерев’яній конусоподібній діжечці верхній отвір з двох боків обтягують шкірою. В центрі прикріпляють пучок конячого волосся. Техніка гри дуже проста. Музикант брав бугая під руку, і зволоженими у квасі чи пиві руками смикав за волосся. Так виникав ревучий звук, схожий на ревіння бугая. Звідси і назва.

Ноти пишуться на двох нотоносцях, з'єднаних аколадою, в скрипковому та басовому ключах; акорди лівої руки часто позначаються літерами. Звуковий діапазон клавіш правої руки — від B до cis⁴, двох рядків клавіш лівої руки — від G до fis, інші три рядки клавіш лівої руки призначені для видобування акордів (мажорного, мінорного, та домінант-септакорду). Удосконалені концертні баяни мають дещо ширший діапазон, а також додатковий рядок кнопок лівої руки для видобування зменшених септакордів.

Цей інструмент отримав величезну популярність в Європі в епоху середньовіччя та епоху Відродження, де почали виникати різні форми інструменти і способи виготовлення, а також знайшла особливу популярність у Латинській Америці.

Збірник п'єс для арфи українських композиторів видано у Львові в 1958. Найперші арфи і ліри були знайдені в Шумерів, 3500 р. д. н. е., та декілька арф було знайдено в захороненнях і королівських гробницях в стародавньому місті Ур. Найстаріші зображення арф, без передньої опори можна побачити в районах, що відносяться до Близького Сходу.                                             

Ноти пишуться на двох нотоносцях; акорди лівої руки часто позначаються літерами. Удосконалені концертні баяни мають дещо ширший діапазон, а також додатковий рядок кнопок лівої руки для видобування зменшених септакордів.

Різновид баяна — виборний баян — відрізняється відсутністю готових акордів. На виборному баяні ліва рука може виконувати різноманітні акорди на розсуд композитора або виконавця, що збільшує можливості цього інструмента, по відношенню з готовим, однак значно ускладнює техніку гри на ньому. Баян застосовується як сольний і ансамблевий інструмент.

 

КОБЗА — старовинний народний струнно-щипковий інструмент з ладами або без них, знаний ще з XIII ст. Відомий багатьом народам світу, подібні інструменти мають схожі назви: у татар — кобиз, у румунів — кобза, у мадяр — кобоз, у росіян — домра, у афро-американців — банджо. Сучасний український інструмент має різновиди: кобза-прима, кобза-альт, кобза-тенор, кобза-бас. У створенні сучасної кобзи брали участь майстри: І. Скляр, Н. Лупич, Ф. Полій, М. Прокопенко, В. Зуляк та інші.

Cтрунні: 

    Бандура має виконавські можливості подібні до фортепіано: можна грати всіма десятьма пальцями й видавати акорди. Бандуру тримають вертикально, притиснувши до грудей i граючи по всіх струнах обома руками. Цей спосіб гри називають харківським, на відміну від звичного сьогодні чернігівського ( бандура розвернена ліворуч, ліва рука грає тільки на басах, а права – тільки на приструнках).

БАНДУРА — струнно-щипковий інструмент, оригінальний витвір українського народу, почав широко розповсюджуватися з кінця XVI ст. Складається з корпуса овальної форми, грифа з кілками для басових струн та приструнків, які мали стабільну висоту звуку.

    Бандура має виконавські можливості подібні до фортепіано: можна грати всіма десятьма пальцями й видавати акорди. Бандуру тримають вертикально, притиснувши до грудей i граючи по всіх струнах обома руками. Цей спосіб гри називають харківським, на відміну від звичного сьогодні чернігівського ( бандура розвернена ліворуч, ліва рука грає тільки на басах, а права – тільки на приструнках).

     Чернігівський спосіб гри не був властивий виконавству кобзарів стародавніх часів – він є пізнішим i походить від зрячих аматорiв - бандуристів. Цей спосіб також пов'язаний із хроматизацiєю бандури (конструкторські експерименти в цьому напрямку почалися на зламі XIX- ХХ століть), яка зробила неможливою гру на приструнках лівою рукою. Після хроматизації бандура перетворилася з побутового інструменту на суто концертний.

     Зовнішній вигляд бандури невпинно змінювався і вдосконалювався. З розвитком мистецтва виконання виникла потреба розширити діапазон інструмента, збільшити кількість струн.

Бандура О. Вересая мала 6 басів і 6 приструнків.
Бандура Г. Бондаренка мала 5 басів і 5 приструнків.
Бандура Г. Хоткевича мала 4 баси і 19 приструнків.    

     Наступні майстри Т. Нечипоренко, І. Скляр, В. Тузиченко, О. Корнієвський, С Снігірьов, С Паліївець, В. Герасименко багато уваги надавали хроматизації звукоряду, стабілізації форми бандури.
Сучасна бандура має 10—14 басових струн і 40—50 приструнків.
Є два способи гри на бандурі: київський: ліва рука оперує басами, права — приструнками; харківський або полтавський: права і ліва руки грають як на басах, так і на приструнках.

У 1829 році акордеоном віденський органний майстер К. Деміан назвав удосконалену ним гармоніку
В українській традиції акордеоном зазвичай прийнято називати тільки інструменти з правою клавіатурою фортепіанного типу (зазвичай кілька тембрових регістрів) — на відміну, наприклад, від баяна.

Висота звукового ряду трембіти залежить від її величини. Мелодію виконують переважно у верхньому регістрі. Трембіта поширена у східній частині Українських Карпат, зокрема на Гуцульщині, у Польщі та Угорщині.