2.      Григорій .    

3.      Енгельгардт.   

4.      Дяк . 

5.      Петербург.

6.      Брюллов.

7.      Академія.

8.      Кобзар.

9.      24.

10. Тарасова.

11. Малювання.

12. Кирило і Мефодій.

·         У 1822 році батько віддав сина в науку до дяка, а наступного року по­мерла мати Тараса.

Батько одружився вдруге з Терещенчихою, яка мала трьох своїх дітей. З того часу в родині почалися постійні сварки між батьком і мачухою, між дітьми.

Після смерті батька, мачуха вижила пасинка з батьківської оселі, і Тарас жив у Кирилівського дяка-п'яниці Петра Богорського.

·                    22 квітня 1838 спільними зусиллями згаданих митців за 2 500 руб був викуплений з кріпацтва. Саме за стільки продали портрет Василя Жуковського роботи Карла Брюллова. Так Енгельгардт отримав гроші і написав відпускну. 

Коли пошили новий одяг, Шевченко пішов із Сошенком до якоїсь установи і там зареєстрували акт визволення. Наступного дня о 10 годині він прийшов до Брюллова. Відтоді почав відвідувати Академію мистецтв на кошти Товариства заохочування художників. А згодом став одним із найулюбленіших учнів видатного російського художника Брюллова. Шевченко поглинав книги з мистецтва, всесвітньої істо­рії, слухав лекції з анатомії, філології, зоології, часто бував у театрах і му­зеях.
Ось, власне, так і викупили Шевченка з кріпацтва. Нарешті мав розквітнути талант, справжній, унікальний, який явив усьому світові Кобзаря – основоположника нової української літератури й української літературної мови. 

·                      А в 1840 р. сталася подія, що не лише близьким друзям, а й усьому світові засвідчила: народився Поет. Перша книжечка «Кобзар» була невелика за обсягом. Але внутрішня сила, що нуртувала в кожному рядку, не давала спокою, бентежила, хвилювала. Його голос змусив бодай на мить завмерти пихатий і розбещений Петербург. І ця мить вартувала ой як багато.

5 квітня 1847р. Шевченка було заарештовано на переправі через Дніпро, коли він повертався з Чернігова до Києва, і відправлено до Петер­бурга. Тут, у казематі, захований від усього світу, в брутальних допитах і нестерпному очікуванні вироку провів Тарас Григорович квітень і травень.

Проте Шевченка звинувачували, головним чином, не в участі в Кирило-Мефодіївському братстві, а в написанні революційних творів. Найбільшу лють у високопоставлених жандармів викликала поема «Сон».

У Т.Шевченка є ще один вірш «Думи мої, думи мої» , написаний на засланні в Орській фортеці 1847 року. Після арешту Т. Шевченка за участь в Кирило-Мефодіївському товаристві, ув'язнено в казематах Третього відділу. Незабаром було виголошено ви­рок — призначити солдатом в Оренбурзький окремий корпус.

З 1847 року стає рядовим в Орській фортеці, продовжує писати у «заха­лявні книжечки» (1847-1850). Солдатчина для поета була гірше від тюрми, був ненависним сам дух солдафонства, що лягав на живу душу. Тому Шевченко писав, ховаючись від усього світу в степ, за вали, на берег моря.

До теми дум Тарас Григорович звертався не одноразово, а поезія «Думи мої, думи мої...» була написана у 1847 році під час його перебування в Орській кріпості. У цій поезії автор вболіває за важку долю, злиденне життя кріпаків, їхнє безправне становище, пригніченість України.

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядами?..

Чом вас вітер не розвіяв

В степу, як пилину?

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину?..

Бо вас лихо на світ на сміх породило,

Поливали сльози... Чом не затопили,

Не винесли в море, не розмили в полі?

Не питали б люди, що в мене болить,

Не питали б, за що проклинаю долю,

Чого нужу світом? «Нічого робить», —

Не сказали б на сміх...

Квіти мої, діти!

Нащо вас кохав я, нащо доглядав?

Чи заплаче серце одно на всім світі,

Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав...

Може, найдеться дівоче

Серце, карі очі,

Що заплачуть на сі думи —

Я більше не хочу...

Одну сльозу з очей карих —

І... пан над панами!..

Думи мої, думи мої!

Лихо мені з вами!

За карії оченята,

За чорнії брови

Серце рвалося, сміялось,

Виливало мову, /125/

Виливало, як уміло,

За темнії ночі,

За вишневий сад зелений,

За ласки дівочі...

За степи та за могили,

Що на Україні,

Серце мліло, не хотіло

Співать на чужині...

Не хотілось в снігу, в лісі,

Козацьку громаду

З булавами, з бунчугами

Збирать на пораду...

Нехай душі козацькії

В Украйні витають —

Там широко, там весело

Од краю до краю...

Як та воля, що минулась,

Дніпр широкий — море,

Степ і степ, ревуть пороги,

І могили — гори.

Там родилась, гарцювала

Козацькая воля;

Там шляхтою, татарами

Засівала поле,

Засівала трупом поле,

Поки не остило...

Лягла спочить... А тим часом

Виросла могила,

А над нею орел чорний

Сторожем літає,

І про неї добрим людям

Кобзарі співають,

Все співають, як діялось,

Сліпі небораки,

Бо дотепні... А я... А я

Тілько вмію плакать,

Тілько сльози за Украйну...

А слова — немає...

А за лихо... Та цур йому!

Хто його не знає!..

А надто той, що дивиться

На людей душою —

Пекло йому на сім світі,

А на тім... /126/

Журбою

Не накличу собі долі,

Коли так не маю.

Нехай злидні живуть три дні —

Я їх заховаю,

Заховаю змію люту

Коло свого серця,

Щоб вороги не бачили,

Як лихо сміється...

Нехай думка, як той ворон,

Літає та кряче,

А серденько соловейком

Щебече та плаче

Нишком — люди не побачуть,

То й не засміються...

Не втирайте ж мої сльози,

Нехай собі ллються,

Чуже поле поливають

Щодня і щоночі,

Поки, поки... не засиплють

Чужим піском очі...

Отаке-то... А що робить?

Журба не поможе.

Хто ж сироті завидує —

Карай того, Боже!

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас —

Де ж мені вас діти?..

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну,

Попідтинню, сиротами,

А я тут загину.

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу...

Привітай же, моя ненько!

Моя Україно!

Моїх діток нерозумних,

Як свою дитину.