Остапко Катерина 8-Г
ПЕТРО МОГИЛА

1.      1.1Народився 31 грудня 1596 року в сім'ї валаського і молдовського господаря Симеона Могили та семигородської княжни Марґарет. 1607 року внаслідок боротьби за владу батько хлопця загинув. Після смерті Симеона Могили та після захоплення в 1612 році Кантемиром Мурзою молдовсько-волоських володінь, княжна Марґарет разом з сином мусили покинути Молдову, переїхати на українські землі Речі Посполитої, де їх прийняли родичі — Стефан Потоцький, князі Самуїл Корецький та Михайло Вишневецький.

1.2Початкову освіту Петро Могила здобув у Львівській братській школі, організованій 1586 року для захисту та збереження православної віри. Родина Могил сповідувало православ'я, мало тісні зв'язки з Львівським братством, постійно допомагаючи йому коштами та послугами у будівництві. Львів був неподалік від тодішніх молдовсько-волоських володінь; Львівське братство, відчуваючи потребу в коштах, часто зверталося до одновірних молдовських господарів з проханнями про матеріальну допомогу. Подальшу освіту Петро Могила здобував у європейських університетах: спочатку в Замойській академії, згодом вчився у різних навчальних закладах Голландії, Парижу.

Петро Могила вільно володів грецькою, латиною, польською, досить швидко опанував богословську науку, добре знав засади католицького богослов'я.

ало відомо про період життя Петра Могили, починаючи від його участі в Хотинській битві та до посвяти у сан києво-печерського архімандрита. Петро Могила почав часто відвідувати Київ, брав активну участь у справах православної віри. Київський історик С. Голубєв вважає, що, окрім православного виховання, цьому посприяли часті зустрічі Петра Могили з митрополитом Йовом Борецьким — наставником ще за часів навчання в Львівській братській школі. Спілкування з Йовом остаточно завершило формування поглядів Петра Могили, визначило напрям його подальшої життєвої діяльності.

Протягом 1622-27 років Петро Могила перебував на послуху в одному із скитів Києво-Печерської Лаври, розташованого на території сучасного села Михайлівка-Рубежівка під Києвом[3]. У 1625 році він прийняв чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі. Після смерті 21 березня 1627 року архімандрита Печерської лаври Захарія Копистенського у грудні 1627 р. був посвячений на його посаду

2.

Докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусі, так і в суспільному житті загалом. За п'ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань; серед них були книги Петра Могили. 1628 року в Лаврі видрукували перекладені Петром Могилою з грецької «Агапита діакона главизни поучительни» і «Тріодь цвітная», в яких пояснювалися важливість і значення церковних гімнів.

Життя і церковна служба Петра Могили припали на складний час в історії православної церкви в Україні. 1596 року була підписана Берестейська унія, в результаті якої більшість православних єпископів визнала верховенство Папи Римського, Київська православна митрополія відновила свою єдність з Римо-Католицькою Церквою.

29 червня 1629 року у Києві був скликаний помісний собор, предметом обговорення якого мало стати питання примирення уніатів і православних. Позитивних наслідків собор не дав.

Перебуваючи на посаді архімандрита, згуртував довкола себе освічених людей. Восени 1631 року на території Києво-Печерської лаври відкрив першу школу. Викладання у Лаврській школі велося латиною, польською мовою, створювалася за зразком провідних шкіл того часу — єзуїтських колегій, всього навчалося понад 100 учнів.

Шкільні справи не давалися Петру Могилі легко — спочатку печерсько-лаврські іноки виступили проти надання школі приміщень; вдалося владнати цю проблему, з початком навчання противники Петра Могили стали вбачати у лаврській школі конкурента Київській братській школі. Після наставлення митрополитом Петро Могила з новою силою розгорнув подвижництво у церковній, освітній, будівничій галузях та книгодрукуванні. Уся його діяльність була спрямована на відновлення повнокровного життя Православної Церкви.

За одним із джерел рід Жмайло походить з с. Кульчиці (тепер село в Самбірському районі, Львівської області). Відомо, що до обрання гетьманом Жмайло брав участь у Хотинській битві (1621).

В листопаді 1625, скинутий з гетьманства поміркованою частиною козацької старшини, яка через складні обставини, здобувши перемогу над 35-тисячним військом Речі Посполитої неподалік Куруківського озера (сучасне передмістя Кременчука) була змушена піти на перемир'я з польським гетьманом Станіславом Конецпольським.

Гетьманом обрали Михайла Дорошенка, який уклав з командуванням Речі Посполитої Куруківський договір 1625.

Подальша доля Жмайла невідома.

 

Занепокоєний масовим покозаченням селянства після Хотинської війни 1620-1621 років, уряд Речі Посполитої у вересні 1625 року послав на Південну Київщину військо на чолі з польським гетьманом Станіславом Конецпольським. Урядове військо 1 жовтня підійшло до Канева. Козацька залога вийшла з міста й після бою з каральним загоном під Мошнами (нині село Черкаського району Черкаської області) відступила до Черкас.

Разом з місцевими козаками, канівські козаки відійшли до гирла річки Цибульника, де збиралися інші козацькі загони. Невдовзі сюди прибули з артилерією, запорожці під керівництвом Марка Жмайла. З’єднавшись із козаками, Жмайло очолив повстанське військо.

15 жовтня відбувся запеклий бій. Повстанці завдали значних втрат ворогові, але під натиском переважаючих сил були змушені відступити до Курукового озера. Спроби розгромити тут козаків не мали успіху, і Конецьпольський був змушений почати перемовини, під час яких угодовська частина козацької старшини 5 листопада 1625 року скинула Жмайла з гетьманства і уклала з урядовим командуванням невигідний для козацтва Куруківський договір.

У Світловодську існує вулиця Гетьмана Марка Жмайла.

Остафій Іванович Дашкевич (Дашкович) був тро­юрідним небожем Івана Ходкевича — засновника роду Ходкевичів гербу “Кошцієша”. Батько Оста- фія був вітебським коморником. Народився Остафій у Поруччі на Волині.

Остафій був людиною гарячою, невгамовною, тому він не захотів урядувати свій маєток, а обрав шлях войовника. Він брав участь у багатьох битвах з та­тарами. При королі Олександрі у 1500 році Остафій керував невдалою виправою проти Москви під Мстиславом і у 1501 (або у 1502) році потрапив у полон. У 1503 році Остафій, судячи з усього, перей­шов на службу до великого князя. У 1504 році поль­ський посол зажадав від імені короля, щоб Дашке­вича було відпущено, але останній не виявив бажан­ня покинути службу.

 

Місцем народження вважається Чигирин, як рік народження вказують або 1595 або 1596рік. При хрещенні отримав імена Богдан-Зиновій; другим ім'ям ніколи не користувався.

 На портреті того часу, внизу, розміщений герб Сирокомля Богдана Хмельницького[11]. Факт шляхетства Хмельницького не доведений. За найпопулярнішою версією, його батько — шляхтич, внаслідок баніції був позбавлений титулу.

Згодом шляхетство отримав син гетьмана — за гербовниками Каспера Несецького (1715—1724, Львів) та Яна Непомуцена Бобровіча (1835) — з 1659 року Хмельницькі користувалися гербом Масальських (пол. herb Masalski), саме ним король Ян II Казимир офіційно нагородив Юрія Хмельницького під час нобілітації. Звідси ще одна поширена версія, за котрою Хмельницькі походили з руського шляхетського роду Масальських — нащадків чернігівських князів.

Освіту здобув у Львівській єзуїтській колегіїчи Ярославі.

 

 

Вступивши до реєстрового козацтва, Хмельницький під час одного з боїв під Москвою врятував королевича Владислава, і потім той завжди прихильно до нього ставився. Повернувшись на батьківщину, брав участь у польсько-османській війні 1620—1621 років, під час якої в битві під Цецорою батько й син Хмельницькі потрапили у османський полон. Іншої думки — старший Хмельницький загинув в цій битві — дотримувався, зокрема, Мирон Кордуба. Ще за одною версією, батько загинув у османському полоні, сам Богдан потрапив у полон. 2 роки важкого рабства (за однією версією — на османській галері, за іншою — у самого адмірала) для Хмельницького не пройшли даремно: вивчивши досконало турецьку і татарську мови, він зважується на втечу (за іншими даними, був викуплений родичами). Знаходячись у Стамбулі, Богдан фактично виконував обов'язки перекладача при одному з командувачів османського флоту, удосконаливши своє знання турецької мови.

У 1622 р. Хмельницький утік з полону (версії про викуп, матір'ючи знайомими, вважаються малоймовірними в останніх біографіях Богдана Хмельницького). Інформація про прийняття ним ісламу — легенда. Батько залишився в Османській імперії, незабаром помер. Повернувшись до Суботова, був зарахований в реєстрове козацтво.

З кінця 1620-х років почав активно брати участь у морських походах запорожців на османські міста (кульмінацією цього періоду став 1629 рік, коли козакам вдалося захопити передмістя Константинополя).

Від 1633 р. на службі у великого коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського, отримав квартиру в Бродах.

Веспасіян Коховський стверджував, що Б. Хмельницький допомагав Тарасу Трясилу, «…ішов слідами бунтівників Якова Острянина і Дмитра Гуні, був учасником жахливого діла, яке самі призвідці спокутували смертю, а він уникнув заслуженої кари».

 

Були намагання ворогів знищити його фізично. Зокрема, 1647 року на Б. Хмельницького під час татарського нападу на Чигирин, один польський жовнір вдарив його шаблею по шиї; врятувала залізна сітка, прикріплена до шолому. Жовнір виправдовувався: «Я думав, що це татарин».

Не змігши нічого довести (королі Сигізмунд III, Владислав IV на той час не жили), отримавши тільки 150 злотих відшкодування, Богдан Хмельницький подався до низового козацтва.

Після довгого перебування на Запоріжжі Хмельницький повернувся до Чигирина, одружився з Ганною Сомко і отримав уряд сотника чигиринського. В історії наступних повстань козаків проти Речі Посполитої між 1630 і 1638 роками ім'я Хмельницького не зустрічається. Єдина його згадка в зв'язку з повстанням 1638 року — договір про капітуляцію повсталих був писаний його рукою (він був генеральним писарем у повсталих козаків) і підписаний ним та козацькою старшиною. Після поразки знову зведений у ранг сотника.

 

Від 1622 по 1637 рік немає певних відомостей про життя і діяльність Хмельницького. Всі пізніші оповіді про його великі подвиги у війнах з татарами, османами, Москвою (під час Смоленської війни 1632–1634 років) не мають документального підтвердження. Безперечне лише те, що в 1620-х роках Хмельницький зв'язався з Козаччиною, де він служив, мабуть, у Чигиринському полку, брав участь у військових походах козаків проти татар і коронного війська.

Біля 1625–1627 років Хмельницький одружився з Ганною Сомківною (козачкою з Переяслава) й заклав свою родину. Тоді ж він оселився на успадкованому від батька хуторі Суботові, біля Чигирина. З 1637 року Хмельницький серед вищої козацької старшини. Він брав участь у повстанні проти Речі Посполитої і як військовий писар — підписав капітуляцію під Боровицею 24 грудня 1637 року.

 

Коаліції

 

Першою була українсько-кримсько-османська коаліція, утворена в 1647–1648 pp. Вона паралізувала небезпеку з боку коронно-московського союзу А. Киселя 1647 року й допомогла Україні здобути великі мілітарні успіхи, завершені Зборівською угодою 1649 року. Але, внаслідок трикратної зради кримського хана (Зборів — 1649, Берестечко — 1651, Жванець — 1653), й пасивності Османської імперії, Б. Хмельницькому не вдалося повністю використати успіхи й здобути остаточну перемогу над Короною.

 

Друга коаліція — українсько-московська, з царем Олексієм I Михайловичем, укладена в Переяславі 1654 року (додатково затверджена березневими статями 1654 р., які козацьке посольство уклало з московським царем у м. Москва) скерована проти Речі Посполитої

 

Третя антипольська коаліція (1656—1657) — союз між Україною, Швецією, Семигородом та іншими державами (Бранденбург, Молдавія, Валахія).

 

За його сприяння 1655 року було покрито міддю та позолочено верх церкви Архистратига Михаїла Золотоверхого монастиря у Києві. 

Богдан Хмельницький в останні роки свого життя часто хворів. Прагнув спадкової передачі влади (гетьманства) своєму синові Юрію.  За даними Мирона Кордуби, після звістки про бунт відділу козаків, висланого для рятунку Ракоці від нападу татар, призвела до апоплексії у вже хворого гетьмана, через що втратив дар мови. Упокоївся вранці 27 липня (6 серпня за новим стилем) 1657 в Чигирині і 25 серпня був похований в Суботові, в Іллінській церкві, яку сам збудував. Вона мала стати родовою усипальницею Хмельницьких.

Насправді тіло Богдана поховали біля вівтаря, на так званому фундаторському місці. Однак тіло незабаром зникло.Є ще одна: нібито козаки вночі, щоб не почули поляки, які на той час були у місті, через 2 великі отвори у фундаменті витягають домовину. Мовляв, не могли всередині церкви підняти плиту пісковику, якою ця могила була прикрита. І ця версія викликає сумніви. Нелогічно робити двометрові отвори у фундаменті, коли домовину можна винести і через двері. Адже, як підказує будівельний досвід, плита не повинна була бути більшою за двері, через які заходили до церкви, вагою близько тонни. Підняти її могли кілька осіб.

Є ще й українська, шпигунсько-пригодницька версія. Вона говорить про те, що викрадення тіла здійснили не козаки, а всього одна людина, легендарний (ні, не агент 007) начальник козацької розвідки та контррозвідки Лаврін Капуста. Цей Джеймс Бонд по-українськи забальзамоване тіло гетьмана перепоховав. Найвірогідніше, гетьман знайшов останній притулок у підземеллях Чигиринської фортеці – найпотужнішої фортеці у країні козаків. Утім, говорять дослідники, саркофаг з рештками Богдана Хмельницького можна шукати всюди, де з походами бували козаки. А це Англія, Іспанія, Скандинавія, Франція, Туреччина, Італія. Проте, яка інформація схована в архівах Ватикану, не знає ніхто.

Та й тіло гетьмана як слід ніхто ніколи не шукав. Тож воно може бути навіть зовсім поряд, у Холодному Яру.

Згодом латинське ім'я Богом даного хлопчика замінили українським відповідником – Богдан. Ім'я Зиновій додалося значно пізніше.

Богданові Зиновію Хмельницькому судилося стати найвидатнішим гетьманом України і додати до потрійного ім'я ще й шанобливе "батько".
Юний Хмельницький здобуває блискучу освіту в Київській школі та Львівському єзуїтському колегіумі. Повернувшись на Україну, вступає до війська. Разом із батьком бере участь у поході польського війська до Молдови проти турків. У битві під Цецорою батько Михайло загинув, а Богдан потрапив до турецького полону. Сам потім розповідав, що "лютої неволі зазнав". Утім часу не гаяв – скористався нагодою інтернаціонального спілкування невільників на галерах і вивчив кілька мов. Після двох років рабства у Константинополі та викупу, повернувся додому.
Одружившись, Богдан Зиновій мав шестеро чи семеро дітей: імена більшості Хмельниченків, як і їх точна кількість, невідомі. Є згадки про дочок, однак найбільш відомі – сини: Тиміш рано загинув, а Юрій, чи то пак Юрась, став навіть, хоча і не надовго, батьковим спадкоємцем – гетьманом.

Після смерті першої дружини та матері всіх його дітей Ганни Сомко, Богдан бере шлюб з Геленою (Мотроною) Чаплинською. Вона тривалий час була нянькою дітей гетьмана, допомагала по господарству його першій дружині. Саме молоду та вродливу Гелену викрав під час набігу на родовий хутір Хмельницьких у Суботові та взяв собі за дружину поляк Даніель Чаплинський. Хутір грабіжники зруйнували. Деякі дослідники говорять ще й про те, що чимось зашкодили молодшому синові Богдана. Незабаром хлопчик помер. Одночасно з цими подіями в Україні відбувалося насильницьке покатоличення, у маєтках польських панів панщина зросла до 5-6 днів на тиждень. Утім поштовхом до початку визвольної війни стала особиста образа Богдана Хмельницького та бажання помститися полякам за зруйнований ущент хутір та збезчещену родину. У пошуках справедливості Хмельницький звертається до польського короля, але не знаходить підтримки й вирушає на Запорозьку Січ. Там його обирають гетьманом. Так розпочинається дев'ятирічна національно-визвольна війна українського народу.

Гетьман Гелену повернув та домігся в Києві визнання шлюбу. Однак уже за три роки запальний син Тиміш за подружню зраду та розтрату грошей наказав повісити молоду мачуху на воротях у Суботові. Гетьман Хмельницький майже відразу по тому одружується із сестрою свого сподвижника Ганною Золотаренко. Немолода жінка по-справжньому стала першою леді новоствореної козацької держави. Вперше в історії їй як жінці дозволили видавати власні універсали. Після смерті чоловіка Ганна Золотаренко стала черницею.

Цікаві факти про Богдана Хмельницького

1. Таємниця імені та місце народження 

Ім’я полководця має свою таємничу історію. При народженні гетьман був названий Зіновієм. Богданом ж він став, коли придбав славу. Його віднесли до роду Богданів, який правив в Молдавії в 15 столітті. Не менш загадково і місце його народження. Чи то це Жовква, то чи Суботів або ж Чигирин. Невідомо...

2. Небувала освіченість Богдан був дуже освічений. Він володів латинською, польською, турецькою та французькою мовою. Освіту він здобув у єзуїтів — чоловічого чернечого ордену Римо-католицької церкви, заснованого в 1534 році. При цьому Хмельницький залишився вірним православ’ю.

3. Цікавинки про Б. Хмельницького:

- Організатор повстання проти панування шляхти в Україні, яке переросло у Національно-визвольну війну українського народу проти Речі Посполитої. Засновник козацької держави — Війська Запорозького, більш відомої як Гетьманщина. Протягом свого гетьманування укладав союзи зі Швецією, Московською державою, Османською Портою. 

- Портрет Богдана Хмельницького зображено на банкноті номіналом 5 гривень. Також Національний банк України випускав в обіг пам’ятні монети номіналом 200000 карбованців з 19 липня 1995 року та номіналом 1000000 карбованців з 21 червня 1996 року.

- Іменем Богдана Хмельницького названі вулиці і площі в багатьох містах і селах України, воно присвоєне академії Державної прикордонної служби України в місті Хмельницькому та університету в Черкасах. Також у Чигирині діє музей Богдана Хмельницького.

2.    Богдан Хмельницький втратив батька і потрапив у полон, внаслідок битви під Цецорою.

3.    Перебуваючи у турецькому полоні — знаходився біля командувача османського флоту, у якості перекладача.

4.    Отримав золоту шаблю за порятунок польського принца, майбутнього короля Владислава IV під час війни з Московією.

5.    Пережив значну кількість замахів, починаючи з того часу як він служив на польського короля, так і під час Національно-визвольної війни.

6.    Приймав участь у 30ти річній війні (1618—1648) на боці французської армії. За деякими даними — приймав участь у захопленні Дюнкерку.

7.    Був тричі одружений на Сомко Ганні, ГеленіЧаплинскій і Золотаренко Ганні.

8.    Існує дві версії, що сталось з тілом Богдана Хмельницького після його смерті За польською версією, руський воєвода Стефан Чарнецький 1664 року напав на Суботів, викопав домовину з тілом гетьмана, спалив і попіл вистрілив з гармати. Український варіант це припущення повністю відкидає, мовляв, тіло Богдана було перепоховано його старим другом Лавріном Капустою. Щоб не допустити нової наруги над його тілом, нове місце поховання знало дуже обмежене коло осіб, які в ході війн загинули. Вчені припускають, що ймовірним місцем перепоховання праху Хмельницького може бути «Семидубова гора» у с. Івківці, що неподалік Суботова. Доказів підтвердження обох версій поки що немає.

Джерело: http://dovidka.biz.ua/ivan-gonta-korotka-biografiya/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua

Максим Ієвлевич Залізняк  — керівник гайдамацького повстання (1768–1769 років) — Коліївщини, козацький отаман. Народився бл.1740 року у селі Івківці  на Чигиринщині, а за деякими данними в с. Медведівка. З 13-ти років, після смерті батька, пішов на Запорозьку Січ, де був приписаний до Тимошівського куреня. З 1762 року працював на рибних промислах на Дніпрі. Наймитував в Очакові. В 1767 році став послушником Мотронинського монастиря, що на Черкащині. Залізняк мав розвинену політичну самосвідомість і загострене почуття соціальної справедливості. Тому його не залишили байдужим різке посилення релігійних переслідувань православного населення, репресії та загострення соціальної обстановки на Правобережній Україні, спричинені діяльністю учасників Барської конфедерації (являла собою опозиційний рух частини польської шляхти проти короля, в якому вбачали російську маріонетку). У той час Правобережна Україна належала Польщі. Тут і розгорілося народне повстання, учасники якого називали себе гайдамаками. Участь у ньому взяли не тільки селяни, міська біднота, незаможні запорізькі козаки, але й польські селяни. Оскільки більшість повстанців було озброєне тільки холодною зброєю і часто загостреними кілками, повстання гайдамаків на дніпровському правобережжі отримало в історії назву Коліївщина. А учасників народного бунту називали «коліями». Причиною повстання стало ставлення польського панства, насамперед учасників Барської конфедерації, до православного, підневільного населенню Польщі. Католицька шляхта презирливо називала людей православної віри дисидентами. Повстання почалося в травні 1768 року в південній частині Київського воєводства і дуже швидко поширилося на значну територію. Коліївщина спочатку носила релігійний характер, але швидко набула зовсім інший, антифеодальний відтінок. І очолив її колишній запорізький козак та монастирський послушник Максим Залізняк. Повстанці швидко оволоділи Медведівкою, Жаботином, Смілою, Черкасами, Каневом, Богуславом, Мошнами, Кам’яним Бродом, Лисянкою та багатьма іншими населеними пунктами Подніпров’я. Рятуючись від народного гніву, в укріплені міста кинулися шляхтичі, їхні управителі, слуги, орендарі та лихварі. Близько 6 тис. їх зібралося в Умані. Це місто було потужною фортецею. Його оточували рови, вали з міцним палісадом, на яких розміщувалося 32 гармати. Всередині міста знаходилися додаткові оборонні споруди. Умань захищали солдати гарнізону, а також полк надвірних козаків польського магната Потоцького. Напередодні штурму міста до повстанського загону Максима Залізняка приєдналися надвірні козаки на чолі з сотником Іваном Гонтою. 10 червня повстанці взяли Умань у свої руки. Повстанська рада проголосила М. Залізняка гетьманом і князем Смілянським, а сам він заявив про відновлення Гетьманщини. На землях, охоплених повстанням, почали запроваджуватися елементи козацького адміністративного устрою. Чутки про успіхи М. Залізняка сприяли блискавичному поширенню гайдамацького руху по території України, й незабаром він охопив Київське і Брацлавське воєводства. На початку липня тут діяло близько 30 гайдамацьких загонів. На той час Барську конфедерацію було розгромлено, і гайдамаки як військова сила були вже не потрібні російському урядові, який надав допомогу польській армії у придушенні повстання. Для арешту М. Залізняка до Умані було послано військо на чолі з полковником Гур’євим. 27 червня росіяни оточили табір гайдамаків, у якому на той час перебувало близько тисячі вояків. Вважаючи російське військо своїм союзником, вони не чинили опору під час арешту. 8 липня 1768 р. М. Залізняка разом із 73 гайдамаками, які вважалися царськими підданими, було ув’язнено в Києво-Печерській фортеці. Наприкінці липня їх засудили до побиття батогами, таврування, виривання ніздрів і довічного заслання до Нерчинських копалень.  1 листопада 1768 року дорогою до Білгороду Залізняк разом з близько півсотнею ув’язнених роззброїли конвой і втекли, однак невдовзі були спіймані і відправлені на каторгу, де, ймовірно, і помер видатний ватажок. За деякими даними Залізняк утік з каторги і взяв участь у селянській війні під проводом О. Пугачова.