Батько його, Кирило Васильович Винниченко, замолоду селянин-наймит, переїхав із села до Єлисаветграда й одружився з удовою Євдокією Онуфріївною Павленко, уродженою Линник. Від першого шлюбу мати Винниченка мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з Кирилом Винниченком народився лише Володимир.

 

У народній школі Володимир звернув на себе увагу своїми здібностями, і через те, вчителька переконала батьків, щоб продовжили освіту дитини. Незважаючи на тяжке матеріальне становище родини, по закінченні школи Володимира віддано до Єлисаветградської гімназії.

 

Гімназійне начальство, учителі, а за ними й учні зустріли малого українця з насмішками. Його українська вимова, бідна одежа та інші ознаки селянського походження викликали ворожість в учнів гімназії. Таке ставлення вперше викликало у малого Володимира свідомість того, що на світі не всі люди рівні, що світ поділений на бідних і багатих.

 

Усвідомлення свого становища не пригнітило малого, але викликало в нього протест та дієву реакцію: бійки з учнями, розбивання шибок у вчителів. Протести проти соціальної та національної нерівності заклали основи його революційності на все життя. У старших класах гімназії він взяв участь у революційній організації, написав революційну поему, за яку одержав тиждень «карцеру», а згодом його відрахували з гімназії.

Але він продовжував готуватись до «атестату зрілості» і склав іспит екстерном у Златопільській чоловічій гімназії. 

 

У 1901 році він вступив на юридичний факультет Київського університету св. Володимира, де став членом Української студентської громади. Вступив до Революційної української партії (РУП), яка з1905 року стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). За її дорученням проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селянПолтавської губернії, за що 1903 року був заарештований, виключений з університету й ув'язнений до одиночної камери Лук'янівської в'язниці в Києві, звідки йому згодом вдалося втекти.

 

Незабаром новий арешт, дисциплінарний батальйон. Але він знову втік і нелегально відбув у еміграцію.

 

За кордоном разом із Михайлом Грушевським видає часопис «Промінь». Та на початку Першої світової війни Винниченко повернувся до Росії і жив до 1917 року під чужим ім'ям переважно у Москві, займаючись літературною діяльністю.

Одразу після Лютневої революції Винниченко повернувся до України й взявся до активної політичної роботи. Став членом Центральної Ради. Згодом, 15 червня, очолив Генеральний секретаріат і став генеральним секретарем внутрішніх справ.

 

10 червня 1917 року на 2-му Всеукраїнському військовому з'їзді проголосив I Універсал Центральної Ради та 26 червня 1917 року на пленумі Центральної Ради — Декларацію Генерального секретаріату.

 

22 серпня 1917 року Центральна Рада ухвалила конституцію УНР. Згодом через виникнення протиріч Винниченко вийшов із уряду. Однак уже менше, ніж через місяць він знову його очолив.

 

Під тиском зовнішніх і внутрішніх факторів Центральна Рада 9 січня [1918] року ухвалила IV Універсал, за яким «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу».

 

Під натиском більшовицьких військ січня 1918 (8 лютого) 26 року УНР на чолі з новим прем'єром змушений був залишити Київ та евакуюватися до Житомира. Винниченко разом із дружиною, Розалією Лівшиц, поїхав на південь, до Бердянська.

 

У серпні 1918 року Винниченко очолив опозиційний до гетьманського режиму Павла Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягав на відновленні УНР, створенні її найвищого органу — Директорії, головою якої став 13-14 листопада 1918 року. Незабаром через суперечності ізСимоном Петлюрою Винниченко пішов у відставку та виїхав за кордон.

 

 

В еміграції політична кар'єра Винниченка тривала. У Відні він за короткий час написав тритомну мемуарно-публіцистичну працю«Відродження нації (Історія української революції: марець 1917 р. — грудень 1919 р.)» — твір певною мірою підсумковий, написаний по гарячих слідах подій. Це широкомасштабне полотно, яке є важливим джерелом для вивчення і розуміння складних політичних процесів в Україні періоду збройної боротьби за владу.

 

Наприкінці 1919 року Винниченко УСДРП і організував у Відні Закордонну групу українських комуністів, створив її друкований орган — газету «Нова доба», в якій опублікував свій лист-маніфест «До класово несвідомої української інтелігенції», сповістивши про перехід на позиції комунізму.

 

На початку 1920 року він почав інтенсивно шукати шляхи до повернення на Батьківщину. Радянське керівництво, особисто Володимир Ленін, із прихильністю поставилося до прохання Винниченка. Наприкінці травня 1920 року Винниченко разом із дружиною прибув до Москви, де дістав пропозицію зайняти пост заступника голови Раднаркому УСРР із портфелем наркома закордонних справ, із кооптацією у члени ЦК КП(б)У.

 

У вересні 1921 року Винниченко очолив новостворений комітет допомоги українському студентству в Берліні.

 

У 1934 році Винниченко із дружиною Розалією Яківною оселився на півдні Франції, у містечку Мужен, біля Канн, придбавши стару садибу з ділянкою землі. До цього кроку письменника спонукали майже повна відсутність гонорарів та масові арешти і терор проти українських діячів культури. Тут упродовж останніх 25 років свого життя він у власному невеликому будинку займався літературною творчістю («Лепрозорій», 1938, «Нова заповідь», 1949) і живописом. Понад 20 його полотен зберігаються вІнституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України.

 

Помер 6 березня 1951 року, похований у французькому Мужені.

 

У віці 13-ти років розпочав навчання — спочатку в церковнопарафіяльній школі, згодом у Полтавській духовній семінарії (1895—1901). 1900 р., під враженням виступу, на організованій Петлюрою в Полтаві річниці Шевченка, Миколи Міхновського, вступає до лав РУП. 1901 року брав участь у Всеукраїнському студентському з'їзді, репрезентуючи громаду духовної семінарії, хоч на той час вже був виключений з навчального закладу за свою політичну діяльність.

          

Навесні 1902 року став одним із організаторів виступу семінаристів, які вимагали скасувати систему шпигунства, звільнити наглядачів, увести до програми українознавчі предмети. Їх домагання були сформульовані в спеціальній «петиції», під котрою було зібрано близько 200 підписів. Незабаром ці активісти взяли участь у селянських виступах 1902 року. С. Петлюра на чолі групи семінаристів, виключених із семінарії за заворушення, 17 квітня 1902 року прибув до Решетилівки Полтавського повіту, де влаштував мітинг. Після придушення руху жандармерія порушила кримінальну справу проти «підмовників». Рятуючись від неминучого арешту, Симон разом із приятелем та ідейним однодумцем П. Понятенком восени 1902 року виїхав на Кубань.

 

На новому місці взяв участь в організації у Катеринодарі осередку РУП — «Чорноморської вільної громади». Того ж року розпочав журналістську діяльність, дописував до періодичних видань. Перша його стаття була опублікована в 1902 р. у львівському «Літературно-науковому віснику», котрий редагував Михайло Грушевський. Працював учителем у початковій школі в станиці Смоленській, згодом — у Катеринодарському початковому міському училищі. У 1903 р. влаштувався в археографічну експедицію член-кореспондента РАН Федіра Щербини. Невдовзі царська охранка вийшла на слід «полтавських біженців». С. Петлюру було ув'язнено в Катеринодарській в'язниці. Друзі добилися звільнення заарештованого під грошову заставу, котру за сина вніс батько.

.

Звільнившись, С. Петлюра вирішив не випробовувати долю, а тікати за кордон. Восени 1904 р., змінивши ім'я та прізвище на Святослав Таґон, разом з Понятенком перебували в районі Крем'янця, потім були нелегально переправлені через кордон. Згодом виїхав до Львова, де на той час розміщувався Закордонний комітет РУП. Із березня по жовтень 1905 р. редаґував партійний часопис «Селянин», співпрацював у «Літературно-науковому віснику», «Записках НТШ», «Волі». У грудні 1904 р. на конференції РУП у Львові виступив проти об'єднання з РСДРП.

 

В жовтні 1905 р. політичної амністії в РІ повернувся додому. Працював в «Громадській думці», після її заборони — в газеті«Рада». На II з'їзді РУП-УСДРП був обраний до ЦК УСДРП. Тоді увійшов у конфлікт з одним із лідерів партії В. Винниченком, переконавши з'їзд не обирати того на посаду редактора центрального друкованого органу через «нестійкість», «богемність» і «політичні хитання». Зрештою Винниченко не був обраний делегатами. Від цього моменту між ними починається тривала боротьба.

 

В січні 1906 р. Петлюра разом із М. Поршем та П. Понятенком виїхав до Петербурга редагувати центральний орган партії місячник «Вільна Україна». Після випуску шести чисел видання припинилося, а Симон влітку 1906 р. повернувся до Києва. З липня 1906 р. — секретар київського щоденника «Рада», від літа 1907 р. до 1908 р. — співредактор легального соціал-демократичного часопису «Слово».

 

У 1908—1910 роках проживав у Петербурзі.

На початку 1911 р. переїхав до Москви, де його чекала Ольга Більська — полтавка, студентка Московського університету. Їхнє знайомство відбулося на вечірці українського земляцтва наприкінці 1908 р. і переросло у роман, який закінчився шлюбом (цивільним у 1910 р. і зареєстрованим у 1915 р.). 1911 року в подружжя народилась донька — Леся Петлюра (1911—1941). 

 

На початку 1916-го, добровільно вступив на службу до Всеросійського Союзу Земств, перебуває на посаді Уповноваженого Головного Всеросійського Земського З'їзду, Голови Контрольної Колегії Земського Союзу на Західному фронті. Того ж року з сім'єю поселився у Мінську, де перебував штаб Західного фронту. Після падіння самодержавства Петлюра виступив ініціатором та організатором проведення в Мінську українського з'їзду фронту (квітень 1917 р.), на котрому він був обраний головою української фронтової ради, а та, в свою чергу, делегувала його на І Всеукраїнський військовий з'їзд у Києві.

 

На з'їзді С. Петлюра був обраний до складу УГВК, з 21 травня обраний головою цієї організації. Водночас увійшов до складу Центральної Ради. 28 червня обраний до складу Генерального Секретаріату на посаду Генерального секретаря з військових справ. Головним завданням С. Петлюри як військового діяча була українізація армії.

 

Під час подій кінця 1917 — початку 1918 рр., безжально припинивши спроби більшовицьких переворотів у Києві в листопаді, грудні 1917 р. та січні 1918 р, довів, що з усього керівництва республіки один лише він був здатен на рішучі дії. Натомість В. Винниченко назвав С. Петлюру головним винуватцем конфлікту з РНК і добився його відставки за «перевищення повноважень». На знак протесту проти пробільшовицької орієнтації голови секретаріату 18 грудня 1917 р. Петлюра подає у відставку.

 

Наприкінці березня 1918 р. С. Петлюра очолив Київське губернське земство, а за місяць на його базі створив та очолив Всеукраїнську спілку земств.

 

Петлюра після квітневого перевороту в період Гетьманату (29 квітня — 14 грудня 1918 р.) посідав скромну, на перший погляд, посаду голови Союзу земств України, будучи не лише політичним суперником П. Скоропадського, а і його ідеологічним та соціальним антагоністом.

 

27 липня, за антигетьманський маніфест з вимогою ліквідації поміщицького землеволодіння та повернення землі селянам, заарештований, разом з М. Поршем, Ю. Капканом та іншими. Останніх незабаром випустили, Винниченка тримали на допиті лише добу, С. Петлюру утримували у Лук'янівській в'язниці майже чотири місяці (27 липня — 12 листопада 1918 р.). Зрештою, за допомоги М. Шаповала, було встановлено контакти з німецькими соціалістичними колами у Райхстазі, котрих вдалося переконати посприяти звільненню політв'язня.

 

15 листопада Петлюра, за своїм підписом як Головного Отамана Військ УНР та підписом начальника штабу республіканських військ О. Осецького, видав лист-Універсал до українського народу, в якому закликав до боротьби за волю України. 11 грудня — на переговорах у Козятині з делегацією вищого німецького командування підписав домовленість про негайну евакуацію кайзерівських військ з території УНР. 14 грудня 1918 р. Київ був узятий штурмом. Гетьман зрікся влади. 19 числа Директорія тріумфально прибула до столиці.

 

2 грудня 1919 р. за погодженням з С.Петлюрою дипломатичною місією УНР у Варшаві на чолі з А. Лівицьким була підписана декларація щодо західних кордонів країни з польським урядом. 

 

 4 грудня 1919 р. делегація ЗУНР, на чолі з Степаном Витвицьким, оголосила про розрив Акту Злуки в односторонньому порядку посольству УНР у Варшаві. 5 грудня Головний отаман віддає наказ про перехід армії у Зимовий похід.

 

6 грудня 1919 р. виїхав до Варшави для організації воєнно-політичного союзу із Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали у квітні 1920 р. Варшавський договір, який однак не був ратифікований УНР та РП.

4 грудня 1919 року через свого ад'ютанта Юзеф Пілсудський запросив Симона Петлюру до Варшави. 9 грудня вони зустрілися в Бельведері й обговорили питання про україно-польські стосунки та більшовицьку загрозу.

 

Було підписано Варшавський договір — міждержавну угоду Польщі і УНР, за яким в обмін на визнання незалежності УНР і військову допомогу С. Петлюра погоджувався визнати українсько-польський кордон по річці Збруч і далі по Прип'яті до її гирла. За договором польський уряд Ю. Пілсудського відмовився від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 р. та визнав УНР.

 

З листопада 1920 р. керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарнув, Ченстохова, Варшава).

 

31 грудня 1923 р. виїхав до Австрії, згодом — до Угорщини, Швейцарії.

 

У жовтні 1924 р. оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР.

 

Після еміграції Симона Петлюри, в Полтаві залишилися дві його рідні сестри і племінник. Особливим рішенням Полтавської міської ради в 1927 р. їм надали у пожиттєву власність будинок брата. Навесні 1937 р. їх усіх заарештували ніби-то за активну контреволюційну діяльність і засудили по 1-й категорії — до розстрілу.

 

Симон Петлюра був убитий 25 травня 1926 р.  >jҎG�ya�@�V

Народився у передмісті Полтави, був 3-м сином в родині, мав 3 братів, 5 сестер[2], батько — Василь Павлович Петлюра, міщанин; маючи 3 екіпажі, займався візницькою справою[3]. Мати — Ольга Олексіївна, з давнього полтавського роду Марченків[4]. Її батько був співзасновником Київського Йонівського скиту, ієромонах.

 

У віці 13-ти років розпочав навчання — спочатку в церковнопарафіяльній школі, згодом у Полтавській духовній семінарії (1895—1901). 1900 р., під враженням виступу, на організованій Петлюрою в Полтаві річниці Шевченка, Миколи Міхновського, вступає до лав РУП. 1901 року брав участь у Всеукраїнському студентському з'їзді, репрезентуючи громаду духовної семінарії, хоч на той час вже був виключений з навчального закладу за свою політичну діяльність.

          

Навесні 1902 року став одним із організаторів виступу семінаристів, які вимагали скасувати систему шпигунства, звільнити наглядачів, увести до програми українознавчі предмети. Їх домагання були сформульовані в спеціальній «петиції», під котрою було зібрано близько 200 підписів. Незабаром ці активісти взяли участь у селянських виступах 1902 року. С. Петлюра на чолі групи семінаристів, виключених із семінарії за заворушення, 17 квітня 1902 року прибув до Решетилівки Полтавського повіту, де влаштував мітинг. Після придушення руху жандармерія порушила кримінальну справу проти «підмовників». Рятуючись від неминучого арешту, Симон разом із приятелем та ідейним однодумцем П. Понятенком восени 1902 року виїхав на Кубань.

 

На новому місці взяв участь в організації у Катеринодарі осередку РУП — «Чорноморської вільної громади». Того ж року розпочав журналістську діяльність, дописував до періодичних видань. Перша його стаття була опублікована в 1902 р. у львівському «Літературно-науковому віснику», котрий редагував Михайло Грушевський. Працював учителем у початковій школі в станиці Смоленській, згодом — у Катеринодарському початковому міському училищі. У 1903 р. влаштувався в археографічну експедицію член-кореспондента РАН Федіра Щербини. Невдовзі царська охранка вийшла на слід «полтавських біженців». С. Петлюру було ув'язнено в Катеринодарській в'язниці. Друзі добилися звільнення заарештованого під грошову заставу, котру за сина вніс батько.

.

Звільнившись, С. Петлюра вирішив не випробовувати долю, а тікати за кордон. Восени 1904 р., змінивши ім'я та прізвище на Святослав Таґон, разом з Понятенком перебували в районі Крем'янця, потім були нелегально переправлені через кордон. Згодом виїхав до Львова, де на той час розміщувався Закордонний комітет РУП. Із березня по жовтень 1905 р. редаґував партійний часопис «Селянин», співпрацював у «Літературно-науковому віснику», «Записках НТШ», «Волі». У грудні 1904 р. на конференції РУП у Львові виступив проти об'єднання з РСДРП.

 

В жовтні 1905 р. політичної амністії в РІ повернувся додому. Працював в «Громадській думці», після її заборони — в газеті«Рада». На II з'їзді РУП-УСДРП був обраний до ЦК УСДРП. Тоді увійшов у конфлікт з одним із лідерів партії В. Винниченком, переконавши з'їзд не обирати того на посаду редактора центрального друкованого органу через «нестійкість», «богемність» і «політичні хитання». Зрештою Винниченко не був обраний делегатами. Від цього моменту між ними починається тривала боротьба.

 

В січні 1906 р. Петлюра разом із М. Поршем та П. Понятенком виїхав до Петербурга редагувати центральний орган партії місячник «Вільна Україна». Після випуску шести чисел видання припинилося, а Симон влітку 1906 р. повернувся до Києва. З липня 1906 р. — секретар київського щоденника «Рада», від літа 1907 р. до 1908 р. — співредактор легального соціал-демократичного часопису «Слово».

 

У 1908—1910 роках проживав у Петербурзі.

На початку 1911 р. переїхав до Москви, де його чекала Ольга Більська — полтавка, студентка Московського університету. Їхнє знайомство відбулося на вечірці українського земляцтва наприкінці 1908 р. і переросло у роман, який закінчився шлюбом (цивільним у 1910 р. і зареєстрованим у 1915 р.). 1911 року в подружжя народилась донька — Леся Петлюра (1911—1941). 

 

На початку 1916-го, добровільно вступив на службу до Всеросійського Союзу Земств, перебуває на посаді Уповноваженого Головного Всеросійського Земського З'їзду, Голови Контрольної Колегії Земського Союзу на Західному фронті. Того ж року з сім'єю поселився у Мінську, де перебував штаб Західного фронту. Після падіння самодержавства Петлюра виступив ініціатором та організатором проведення в Мінську українського з'їзду фронту (квітень 1917 р.), на котрому він був обраний головою української фронтової ради, а та, в свою чергу, делегувала його на І Всеукраїнський військовий з'їзд у Києві.

 

На з'їзді С. Петлюра був обраний до складу УГВК, з 21 травня обраний головою цієї організації. Водночас увійшов до складу Центральної Ради. 28 червня обраний до складу Генерального Секретаріату на посаду Генерального секретаря з військових справ. Головним завданням С. Петлюри як військового діяча була українізація армії.

 

Під час подій кінця 1917 — початку 1918 рр., безжально припинивши спроби більшовицьких переворотів у Києві в листопаді, грудні 1917 р. та січні 1918 р, довів, що з усього керівництва республіки один лише він був здатен на рішучі дії. Натомість В. Винниченко назвав С. Петлюру головним винуватцем конфлікту з РНК і добився його відставки за «перевищення повноважень». На знак протесту проти пробільшовицької орієнтації голови секретаріату 18 грудня 1917 р. Петлюра подає у відставку.

 

Наприкінці березня 1918 р. С. Петлюра очолив Київське губернське земство, а за місяць на його базі створив та очолив Всеукраїнську спілку земств.

 

Петлюра після квітневого перевороту в період Гетьманату (29 квітня — 14 грудня 1918 р.) посідав скромну, на перший погляд, посаду голови Союзу земств України, будучи не лише політичним суперником П. Скоропадського, а і його ідеологічним та соціальним антагоністом.

 

27 липня, за антигетьманський маніфест з вимогою ліквідації поміщицького землеволодіння та повернення землі селянам, заарештований, разом з М. Поршем, Ю. Капканом та іншими. Останніх незабаром випустили, Винниченка тримали на допиті лише добу, С. Петлюру утримували у Лук'янівській в'язниці майже чотири місяці (27 липня — 12 листопада 1918 р.). Зрештою, за допомоги М. Шаповала, було встановлено контакти з німецькими соціалістичними колами у Райхстазі, котрих вдалося переконати посприяти звільненню політв'язня.

 

15 листопада Петлюра, за своїм підписом як Головного Отамана Військ УНР та підписом начальника штабу республіканських військ О. Осецького, видав лист-Універсал до українського народу, в якому закликав до боротьби за волю України. 11 грудня — на переговорах у Козятині з делегацією вищого німецького командування підписав домовленість про негайну евакуацію кайзерівських військ з території УНР. 14 грудня 1918 р. Київ був узятий штурмом. Гетьман зрікся влади. 19 числа Директорія тріумфально прибула до столиці.

 

2 грудня 1919 р. за погодженням з С.Петлюрою дипломатичною місією УНР у Варшаві на чолі з А. Лівицьким була підписана декларація щодо західних кордонів країни з польським урядом. 

 

 4 грудня 1919 р. делегація ЗУНР, на чолі з Степаном Витвицьким, оголосила про розрив Акту Злуки в односторонньому порядку посольству УНР у Варшаві. 5 грудня Головний отаман віддає наказ про перехід армії у Зимовий похід.

 

6 грудня 1919 р. виїхав до Варшави для організації воєнно-політичного союзу із Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали у квітні 1920 р. Варшавський договір, який однак не був ратифікований УНР та РП.

4 грудня 1919 року через свого ад'ютанта Юзеф Пілсудський запросив Симона Петлюру до Варшави. 9 грудня вони зустрілися в Бельведері й обговорили питання про україно-польські стосунки та більшовицьку загрозу.

 

Було підписано Варшавський договір — міждержавну угоду Польщі і УНР, за яким в обмін на визнання незалежності УНР і військову допомогу С. Петлюра погоджувався визнати українсько-польський кордон по річці Збруч і далі по Прип'яті до її гирла. За договором польський уряд Ю. Пілсудського відмовився від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 р. та визнав УНР.

 

З листопада 1920 р. керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарнув, Ченстохова, Варшава).

 

31 грудня 1923 р. виїхав до Австрії, згодом — до Угорщини, Швейцарії.

 

У жовтні 1924 р. оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР.

 

Після еміграції Симона Петлюри, в Полтаві залишилися дві його рідні сестри і племінник. Особливим рішенням Полтавської міської ради в 1927 р. їм надали у пожиттєву власність будинок брата. Навесні 1937 р. їх усіх заарештували ніби-то за активну контреволюційну діяльність і засудили по 1-й категорії — до розстрілу.

 

Симон Петлюра був убитий 25 травня 1926 р.