ГЕРОЇ СЬОГОДЕННЯ

Десятий клас. Новорічний настрій. Кінець навчального року, а бажання слухати лекцію з історії не було. Але нашого вчителя любила вся школа: його слухали усі, затамувавши подих. До перерви залишалося декілька хвилин, коли пролунали з посмішкою його сумні слова: «Це останній мій з вами урок, бо у січні я йду на фронт». Здивовані погляди. Нерозуміння. Проте, замість відповіді ми отримали лише одну фразу: «Пам’ятайте, що історія – циклічна».

Коли чуємо сьогодні слово «герой», що рятують нас у пеклі війни, дарують нам можливість жити, вчитися. Вони йдуть на смерть зі словами: «Якщо не я, то хто?». Жертвують собою, щоб і далі ми творили нашу історію( саме нашу, а не ту, яку нам намагаються нав’язати чужинці), захищають мову, бо яка ж без цього держава?

«… Тільки тим історія належить,/ Хто сьогодні бореться й живе». Чи можна це висловлювання вважати істиною? Думаю, що більшість погодяться. І обговорювати цю тему можна вічність.

По-перше, своє сьогодення і майбутнє ми творимо самостійно. Чому? Відповідь проста: без минулого немає сьогодення і на нас впливатимуть ще довго наслідки чужих виборів. Але оцінювати це лише так – нерозумно. Звісно, багато чого не залежить від нас,але й від нас багато залежить.

Я повернуся до своїх слів про героїв, бо сьогодні ми усі ними стали: хтось під обстрілами рятує життя, хтось волонтерить, хтось навчає, хтось хліб пече, хтось….Кожен із нас вписує своє слово у Літопис історії. Ми живемо, працюємо, вчимося, підтримуємо один одного. І віримо. Віра дає силу жити далі. Ми переможемо! Обов’язково переможемо!

Щодо тих, хто сьогодні не з нами. Доземний уклін і вічна шана. Завдяки вам, ми живемо! І будемо жити в наступних поколіннях!

Кожен із нас творить історію.  Кожен із нас бореться за волю, за життя. Вистоїмо і Переможемо!

Слава Україні!

Героям слава!

«Сила роду (хроніки війни)»

(оповідання)

Ці короткі хвилини відпочинку після бою… Згадав батька і нашу останню розмову. Мимоволі торкнувся хрестика. Його завжди відчуваю шкірою, і не тільки в буквальному сенсі: духовний талісман сім’ї, здається, протягом усього існування збирав потужні емоції її членів. Не вистачає слів, щоб передати енергетику сили й рішучості, яка струменить від цього звичайного на вигляд металевого артефакту. Цей хрестик пережив більше, ніж будь-що у світі, бо не був обмежений людським віком. 

Під час нашої останньої розмови, батько передав мені цей оберіг. Колись перед смертю в благородному бою мій предок потурбувався про те, щоб передати синові свій талісман. Із цим хрестиком чоловіки мого роду пройшли крізь жорстокі січі, і в найтяжчі та найнебезпечніші моменти саме підвіска слугувала нагадуванням про духовну велич, що допомагала рятувати друзів, не ослаблювати наступу на ворогів і розвіювати за вітром страх.

Мої предки – козаки. Пам’ятаю батькові розповіді про події минулого.

Мене й досі проймає легкий дрож від згадки про ті часи. Точних історичних свідчень про подвиги предків збереглося досить мало, але, враховуючи специфіку епох, у полум’ї яких намагалися вибороти для свого народу світле майбутні українці-січовики, з певністю можу сказати про винятковість їхніх особистостей.  Адже за свою багатовікову історію український народ, обороняючи власні кордони, свободу й гідність, ніколи не спокушався на чужі землі, не прагнув підкорити інших, не нав’язував їм своєї волі. 

Батьку! Як не вистачає мені наших розмов під пильними поглядами фамільних портретів у твоєму кабінеті. Я, син сільських інтелігентів, з дитинства захоплювався історіями про славетну боротьбу українців за волю. Шанували в родині безсмертне Тарасове слово. Малим заучував напам’ять вірші, бо дід мій, поціновувач творчості  Шевченка, подарував мені томик Кобзаря, який і зараз зі мною. Тільки спогади і лишилися…

Наш затишний будинок у «глибокій окупації». І мої батьки тепер поневіряютеся по світу, бо жадібний сусід загарбує усе нові землі і все йому мало і мало… А матусин квітничок поріс бур’янами… І «здається – кращого немає нічого в Бога, як Дніпро та наша славная країна…», – згадую Шевченкові слова.

Земле мого дитинства, моїх дитячих і юнацьких мрій! Ми повернемося, обов’язково повернемося туди, де сонце найтепліше, де вода найсолодша, де батьківська хата, де могили предків… Предків, що боролися за волю ціною власного життя.

Мій батько завжди говорив, що історія циклічна…

Якою сумною й трагічною була доля нашої України! Наш народ тривалий час не мав права на власну історію, не мав своєї держави. Хто тільки не топтав Україну! Віддавали її на поталу і Литві, і Польщі, і Австрії, і Московщині. Віками терзали душу України, виймаючи з неї серце. Втоптували у гній рідну мову, виганяли з рідної хати. Кидали до в’язниці найкращих синів і дочок.

Знайомо?!.. І знову Україна у полум’ї страшної кривавої війни…

На полі бою я бачу різних людей. У складі десантно-штурмової бригади і менеджери, і селяни, і вчорашні робітники, які не уявляли себе козаками взагалі. Але в обставинах війни, коли летять ГРАДи, навкруги кров і хаос, у них пробудилася генетична пам’ять. І знову актуальні пророчі слова Кобзаря:

Свою Україну любіть.

Любіть її… Во врем’я люте.

В останню, тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Мої побратими стали справжніми козаками. Знову ми сам-на-сам з Ордою. І знову втрачаємо найкращих… Але ми вистоїмо у цій борні і віддамо шану побратимам, загиблим у боях. Нам є за що битися і помирати! Ми зробимо те, що не зробили загиблі! Хай їхні душі втішиться видовищем маршу війська, яке пройде парадом після нашої Перемоги. Омріяної Перемоги!

Нехай їхні душі радітимуть від посмішок та захоплених поглядів людей, за життя і здоров’я яких вони загинули.

Ми віддамо їм шану. І Україна буде вільною !

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.

Т.Г. Шевченко

Cпокінвіків країна не одна,

Ми всі-частинки сильного і грізного,

Вкраїно рідна, знай, ти не сама,

Всі ми-Вітчизна.

Я- також Вітчизна.

Я у лісах, морях і горах,

я наче вільний птах, що над землею

Здобуду власну волю скоро 

І все життя я буду лише з нею.

Я у квітках, нектаром захлинаюсь,

Я у деревах, де гудуть хрущі,

Я у дощі, що змиє зло і заздрість,

І заливає все добром мерщій.

Я у Одесі, в Чорнім морі,

І в Львові  я, в кав’ярнях запашних

Я в Києві, у відомому соборі,

 Там, де люди без талантів штучних

Я всюди, рідна Україно,

Не буде лиш для тебе тризни,

Коли ми будем  як одна родина,

Де є не хтось і десь, а всі - Вітчизна. 

Є на світі та єдина

Рідна й до душі приємна,

То рідненька Україна – 

Моя частка невід’ємна.

Я не буду говорити, 

Що тут є поля й діброви,

Що казати і мудрити,

Коли рідна ти  до крові.

Я не хочу починати

Прославлять твою красу,

Краще буду я збирати

З рідних трав свіжу росу.

Я не буду всім казати,

Що я ношу вишиванку,

Краще рідний край вітати

Ще з початку дня, ще зранку.

Нащо мовити слова,

Нащо всім казать про себе,

Адже слово – самота,

Ну, а дії – чисте небо.

Ми мусимо перемогти,
Нам перемога конче треба,
Свобода й гідність на кону,
Наш рід не знищать, ми не вмремо.
Ми встоїмо, нам хватить сил, ми будем жити, ми зростемо!