вишневу свою Україну,
Красу її вічно живу і нову

і мову її солов’їну.

Володимир Сосюра

Золотом котяться пшеничні хвилі на степових просторах української землі. Чистим блиском сліплять очі під блакитно-бездонним небом, сонячним віддзеркаленням зігрівають кожну твою клітиночку. Душа народжує пісню, і ти раптом розумієш, що мелодію до неї творять дзвінкі потоки великих і малих річок. Вони розкинули свої срібні стрічки серед зелених дібров, серед квітучих степів, у сивих горах. Вдень купається в них сонячне проміння, а вночі зірки милуються в них своєю красою.

Квіти... Як їх багато на моїй землі! Вони скрізь: і біля охайних осель, і на нивах, і на білих рушниках. Мені навіть здається, що слова "квітка" і "Україна" — це синоніми, бо такої квітучої землі, мабуть, нема ніде.

З ранньої весни лунають над цим квітучим багатством пташині пісні. Прорізують повітря стрижі та ластівки, поважно пливуть лелеки, неначе граються з морськими хвилями чайки... А соловей, пташиний цар, став беззаперечним символом української мови.

...Україну можна порівняти з безцінним діамантом в оточенні земель інших країн. Діамантом, який передали нам пращури і який ми повинні залишити після себе наступним поколінням. І якщо ти вважаєш себе гідним сином чи дочкою рідної землі, то маєш берегти, примножувати її красу — і тоді вона заквітчає твоє серце й життя добром і щастям.