Олександр Лі мріяв стати журналістом. Але настав 2014 рік. Задля боротьби проти повзучої російської агресії він приєднався до добровольчого батальйону “Карпатська Січ”. Олександр Лі отримав бойову професію снайпера. Разом із побратимами захищав Донецький аеропорт. У 2015 році був поранений. 

У 2021 році, мов відчувши наближення небезпеки, Олександр Лі знову взяв у руки зброю та вступив до окремого загону спеціального призначення “Азов”. Із перших днів повномасштабного вторгнення разом із побратимами Олександр Лі обороняв Маріуполь. Його дружина востаннє розмовляла з ним по телефону 5 березня 2022 року.

Пройшло понад тижня, коли їй знову зателефонували з Маріуполя. Проте це вже були побратими чоловіка. Вони повідомили, що 10 березня 2022 року Олександр Лі загинув разом із двома азовцями. Обставини його загибелі точно невідомі. Через 7 місяців його тіло було передано та опізнано за результатами ДНК - тесту.

Але ми пам’ятаємо та вшановуємо в його особі подвиг захисників Маріуполя.

Вона увійшла до складу ЗСУ у 1992 році як 93-тя мотострілецька дивізія. У грудні 2002 році була переформована в бригаду. 

У березні 2014 року бійці бригади одними з перших вирушили на захист України в Луганську область. Згодом бригада брала участь у боях в районі Дебальцевого, Іловайську, Донецького аеропорту.

У травні 2018 року до складу 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр” долучився наш земляк Олександр. 

Олександр  народився у 1996 році в місті Добропілля Донецької області в шахтарській родині. Його матір у записаному намір інтерв’ю згадувала: «У дитинстві Сашко захоплювався літературою і фільмами про війну. Любив грати комп’ютерні ігри про війни». У школі Олександр мав багато друзів, брав участь в організації позаурочних заходів, прагнув зробити щось цікаве для однолітків.  У 2011 році він закінчив 9-й клас і вступив до професійного ліцею. Там Олександр отримав спеціальність підземний електрослюсар, машиніст електровоза. 

У 2017 році Олександр був призваний до лав Збройних сил України. Він не ховався від служби, мав наміри стати професійним військовим. Цитуємо інтерв’ю: «Я багато чим захоплювався – грав на гітарі, навіть була власна музична група, мріяв стати стоматологом. Але пізніше зрозумів, що все це не моє. Мій дідусь був військовим, тож я вирішив йти по його стопах». Як вже зазначалося, у травні 2018 році Олександр підписав контракт з 93-ою окремою механізованою бригадою «Холодний Яр». В її лавах він зустрів чорний лютий 2022 року, початок повномасштабного російського вторгнення.

Тоді з'єднання бригади були зосереджені на Сумському напрямку. Холодноярці відбивали атаки противника на місто Охтирку – «ворота» до Полтави та Києва. Агресору не вдалося взяти місто. 26 березня 2022 року холодноярців звільнили від окупантів сусідній Тростянець. 

У цей час один із танкових батальйонів 93-ї бригади був прикомандирований до 92 окремої штурмової бригади, що брала участь в обороні Харкові. Саме у складі цього батальйону  воював старший солдат Олександр. Він згадував про бої  в березні 2022 року  так: «Напевно, ми самі не повністю усвідомлювали, на що здатні».

У квітні 2022 року 93 окрема механізована бригада “Холодний Яр” була перекинута на південь Харківської області. Там, після окупації Ізюму, ворог намагався просунутися  до залізничної станції Лозова – стратегічної розв’язки, що відкривала шлях до Краматорська та Слов’янська. Почалися важкі бої на підступах до місто Барвінкове. Про їхню напруженість говорить такий факт: одна з рот 93-ї бригади потрапила в оточення, її прийшлося визволяти боєм. Проте холодноярці вистояли та зупинили противника.  Олександр згадував про бої на південному сходу Харківщини: «Щодня. 24 години, – обстріли. Переважно касетними боєприпасами. Навколо всі будинки побиті, але люди почали повертатися вже в травні. Тому що довіряли армії».

Бої на Ізюмському напрямку тривали п’ять місяців. Противник вичерпав свої наступальні можливості, що створило передумови для Харківського контрнаступу 6 – 12 вересня 2022 р. Утім ще в серпні 2022 р. військовослужбовці 93 ОМБр були перекинуті на позиції біля міста Соледар Бахмутського району Донецької області. Там вони вели бої позиційного характеру до грудня 2022 року.

Матеріали інтерв’ю Олександра протирічать стереотипному уявленню про нібито цілком зросійщене населення шахтарських міст Донеччини. Уродженець шахтарського Добропілля, підземний слюсар за фахом, він добровільно укладав контракт на службу в ЗСУ. Сьогодні Олександр захищає Батьківщину у складі 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр”.

Максим Юрійович Фідря народився та виріс у Краматорську. Є випускником Краматорської загальноосвітньої школи № 10, згодом – Краматорського економіко-гуманітарного інституту. Із дитинства він любив досліджувати історію українського народу та зробив це своє дитяче захоплення професією. Звідси його бойове псевдо – “Історик”.

Проте Максим Юрійович перш за все був чоловіком, здатним мужньо захищати свою родину, свою Батьківщину. Ще до початку повномасштабного російського вторгнення, у 2020 році, він підписав контракт з Державною прикордонною службою України, став стрільцем прикордонної комендатури швидкого реагування. 

Із лютого 2022 року Максим Юрійович Фідря брав участь у бойових діях. Воював у складі 11-го прикордонного загону на Харківщині, Київщині, Чернігівщині, Сумщині та Донеччині.

28 жовтня 2023 року під Курдюмівкою він разом із побратимом – теж краматорчанином Денисом Семеновим – намагався евакуювати пораненого з поля бою. Але розпочався ворожий обстріл.

Посмертно Максим Юрійович Фідря був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. 

Учитель, воїн, Герой. Його подвиг — приклад гідності та любові до рідної землі.

Вічна Пам’ять. Вічна Слава!

народився у місті Слов’янськ Донецької області у 1994 році. Навчався у Слов’янській загальноосвітній школі № 8, яку закінчив із золотою медаллю. Він склав ЗНО з математики на максимально можливі 200 балів. Проте найбільш захоплювався суспільними науками.

Вищу освіту факультеті Харківського національного університету імені Василя Каразіна.

Ось що згадували про нього викладачі та студенти кафедри політології ХНУ: “Михайло був дуже проукраїнським, захищав права студентів, розвивав неформальну освіту”. "Був дуже голосним, на все мав коментар. Ніколи не мовчав”.

Михайло Алєксєнко брав участь у роботі платформи «Будуємо Україну Разом» – всеукраїнської організації та волонтерського руху, яка виникла у 2014 році з ініціативи Львівської освітньої фундації. Михайло Алексєєнко був ініціатором та менеджером локальних культурно-освітніх проєктів у своєму рідному місті та інших прифронтових населених пунктах Донеччини, націлених на інтеграцію молоді Сходу в загальноукраїнський культурний контекст.

Із початком повномасштабного року вторгнення у лютому 2022 року Михайло Алексєєнко разом із батьком і матір’ю евакуювався до Львова. Там його призвали до служби в лавах Збройних сил України. У складі 125-ї бригади територіальної оборони Михайло Алєксєєнко воював на Бахмутському напрямку, брав безпосередню участь у боях в самому місті. 

Після Бахмуту підрозділ, де Михайло Алексєєнко служив стрільцем, був переведений на Лимансько-Кремінський напрямок. Саме там, на околиці Кремінського лісу, він прийняв свій останній бій. Михайло Алєксєєнко загинув 15 квітня 2023 року.

Пам’ятаємо героя!

Дмитро Лисенко добровільно вступив до лав територіальної оборони 07 березня 2022 року. Служив зовнішнім пілотом у роті ударних безпілотних авіаційних комплексів. У складі 109-ї бригади територіальної оборони, що формувалася з земляків-донеччан, він брав участь у боях за Велику Новосілку, на напрямку Сватове-Кремінна Луганської області, де перебував у напівоточенні. Мав поранення, але щоразу повертався у стрій. 

У квітні 2024 року на Авдіївському напрямку російські війська прорвали українську оборону в районі Очеретиного. Це були чорні дні – Дмитро Лисенко втрачав своїх побратимів.  30 квітня він повернувся на позицію біля села Катеринівка після похорону полеглого товарища. Можливо, це вплинуло на його пильність. Але, думаємо, справа в іншому. Оператор дронів сьогодні – одна з найнебезпечніших військових професій. Сучасні засоби радіоелектронної розвідки дозволяють швидко запеленгувати сигнал і визначити точне місце перебування пілота. Ворог розглядає операторів як пріоритетну ціль і веде на них справжнє полювання, використовує артилерію, міномети, снайперів та власні FPV-дрони. Дмитро Лисенко став жертвою такого полювання. 1 травня 2024 року він отримав вибухову травму, несумісну з життям.

Ми пам’ятаємо Дмитра. Ми вдячні за все, що він зробив — для міста, для країни, для нас.

Життєві історії бійців 109-ї бригади доводять: сьогодні героями стають люди мирних професій, без бойового досвіду, але з розвинутими почуттями совісті та відповідальності.

Один із них - Олександр на псевдо “Камаз”. До початку повномасштабного російського вторгнення він жив у Торецьку Донецької області, працював шахтарем.

У березні 2022 року Олександр “Камаз” приєднався до Сил територіальної оборони. Спочатку служив у розвідці, а потім перевівся до мінометної батареї. Разом із земляками з серпня 2022 року  брав участь в обороні Бахмута.

Коли лінія фронту наблизилася впритул до околиць міста, 104 батальйон 109 бригади увійшов у зону найінтенсивніших  боїв. Спільно з підрозділами 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» тероборонівці стримували масовані штурми російських найманців, зокрема ПВК «Вагнер». Бійці тримали Фпозиції під постійними обстрілами артилерії, авіації та в умовах стрілецьких сутичок на коротких дистанціях 

Підрозділ виконував завдання безпосередньо на Бахмутському напрямку понад 9 місяців поспіль (до листопада 2022 року), після чого був передислокований на інші ділянки фронту для відновлення та виконання нових оборонних завдань.

Олександр “Камаз” згадував, як одного разу бійці помітили ворожу «пташку» - дрон над головами. Після цього по теробороновцям почали працювати міномети противника. Одна з син влучила в дуб поруч із Олександром. Цитуємо: «Цей дуб мене врятував, я лише отримав уламок у руку… Все як у кіно - біг з кулеметом… Після сиділи у підвалі будинку, який півтори години рівняв танк. Весь цей час поряд у кущах стояли дві наші машини. І обидві - цілісінькі! Ми на них звідти не гальмуючи і вибрались. Зупинились лише в центрі Бахмута».

9 місяців бійці 109-ї бригади територіальної оборони воювали з противником на руїнах Бахмута. Але попереду були нові випробування. У червні 2024 року російські війська активізували бойові дії на Торецькому відтинку фронту. Почалися масовані атаки піхоти за підтримки авіації та КАБів. Бійці 109-ї бригади були перекинуті на Торецькому напрямок. Так Олександр “Камаз” повернувся до рідного міста.

У липні-серпні 2024 року оборонці Торецьку - підрозділи ТрО та механізовані бригади.- відбивали по кілька десятків штурмів на добу в районах селищ Північне, Залізне, Нью-Йорк. Восени 2024 року бої перейшли безпосередньо у міську забудову Торецька. Сутички велися буквально за кожну вулицю, будинок та під'їзд. Навесні 2025 року Торецьк був окупований ворогом. 

Рідний дім Олександра зруйнований. Родина розвинута по країні. Але він, як й інші бійці 109-ї бригади, тримають у руках зброю. Англійський поет Кіплінг писав:

Якщо ти змусиш Серце, Нерви, Жили,

Служить тобі, як їх уже й нема,

І вистоїш, коли бракує сили

І залишилась Воля лиш сама…

Тоді ти будеш героєм, якщо розуміти під цим словом людину, яка виявляє вищу мужність, самовідданість та хоробрість.