Монумент — фігура жінки-матері з дитиною на руках у повний зріст. Висота — 4 м. Матеріал — бронза.

Пам'ятник Матері скульптору, заслуженому скульптору України, члену Національної спілки художників України Гарніку Ашотовичу Хачатряну допомагали відкрити три жінки: позувала для моделі акторка міського театру Валентина Голенко, тонку і відповідальну зварювальну роботу бронзових деталей виконала робітниця Дніпродзержинського авторемонтного заводу Алла Іванівна Благова, зняла зі скульптури покривало школярка Настя Галагуза. Три віки, три жіночих образи — і символи, і саме життя. Відливати скульптуру з бронзи автору допомагали спеціалісти дніпропетровського підприємства «Південний машинобудівний завод ім. О. М. Макарова», з'єднати в одне ціле — спеціалісти ВАТ «Дніпродзержинський авторемзавод». У створенні архітектурних рішень пам'ятника Жінці-матері брав участь художник, архітектор, член Національної спілки художників України Олександр Тимофійович Чегорка. Відкриття пам'ятника Матері — це данина шани і поклоніння жінці, яка дає життя і оберігає його.

Відкриття монумента відбулося в 1922 році. Скульптором Прометея був Олексій Сокіл. Цей художній пам'ятник, висотою 3,82 метра, виконаний в стилі модерн був прекрасним зразком ранньої радянської монументалістики. Його відливали із залишків чавуну. Єдиний пам'ятник Прометею, де він зображений розіп’ятим.

За часів Другої світової війни, німці підірвали монумент в надії, що той з бронзи. Коли пам’ятник впав, від нього відкололася рука, тоді вони зрозуміли, що монумент з чавуну. На щастя, працівники трамвайного парку забрали монумент і тим самим зберегли від переплавки. Уже після окупації міста пам'ятник відреставрували і повернули на колишнє місце.

Відкриття монумента відбулося в 1922 році. Скульптором Прометея був Олексій Сокіл. Цей художній пам'ятник, висотою 3,82 метра, виконаний в стилі модерн був прекрасним зразком ранньої радянської монументалістики. Його відливали із залишків чавуну. Єдиний пам'ятник Прометею, де він зображений розіп’ятим.

Над проектом пам’ятника Т.Г.Шевченку автор працював вісім років

Над проектом пам’ятника Т.Г.Шевченку автор працював вісім років, створивши декілька його варіантів. За основу було взято найбільш вдалий у художньому відношенні ескіз. Роботи по його втіленню в матеріал розпочалися безпосередньо перед ювілеєм і були виконані в рекордно короткий строк: з 10 березня по 2 червня 2000 року. Незадовго перед відкриттям пам’ятника О.Чегорка висловився так: «Хачатрянів Кобзар буде зодягнутий у шинель, - стрімкими, різкими лініями зображений ненависний цей одяг. Як контраст між душею поета і державною муштрою, волею і неволею. Шинель розстебнута, Тарас немов виривається з неї, і дивиться на нащадків без докору – не так «прадідів великих – правнуки погані», інакше «і мертвим, і живим, і ненародженим землякам» своїм заповідає волю і щастя».

Голодомор був штучно створений, як метод боротьби з українським селянством, яке чинило супротив радянський владі, підживлювало визвольний рух. «Ми повинні усвідомлювати і пам’ятати, що голодомор був геноцидом, який влаштувала комуністична партія. Але сила українського народу життєдайна. Наш народ вистояв і сьогодні будує свою державу»

За твердженням Дмитра Яворницького назва Кам'янське походить від берегових скель Дніпра.

За твердженням старожила Петра Петровича Коршуна назва поселення походить від підводної скелі на Дніпрі («камінь — розбійник»), що топила човни й губила людей.

За версією викладача історії середньої загальноосвітньої школи № 44 міста Володимира Дзюби назва походить від Каменя — Оберега на правому березі Дніпра, на якому хтось вибив вписаний у коло хрест (символ римського колеса фортуни, що на Русі мав назву «Леванідов Хрест»). Мандрівники називали його римським або Романовим каменем, речистим, «каменем ліку років та часу». Існувало повір'я, що цей камінь допомагав мандрівникам на човні пройти небезпечні забори й щасливо дістатись на Запоріжжя, а також відганяв нечисту силу. Тому й перших козаків які поставили свої зимівники біля каменя — оберега прозвали Романом і Каміоном.

Відкриття монумента відбулося в 1922 році. Скульптором Прометея був Олексій Сокіл. Цей художній пам'ятник, висотою 3,82 метра, виконаний в стилі модерн був прекрасним зразком ранньої радянської монументалістики. Його відливали із залишків чавуну. Єдиний пам'ятник Прометею, де він зображений розіп’ятим.

За часів Другої світової війни, німці підірвали монумент в надії, що той з бронзи. Коли пам’ятник впав, від нього відкололася рука, тоді вони зрозуміли, що монумент з чавуну. На щастя, працівники трамвайного парку забрали монумент і тим самим зберегли від переплавки. Уже після окупації міста пам'ятник відреставрували і повернули на колишнє місце.

У 2000 році місто Кам'янське святкував своє 250-річчя. Місцева міськрада планувала провести масштабну реставрацію пам'ятника Прометею. Насправді, монумент просто замінили на новий, а стару скульптуру перемістили на територію міського музею.

Скульптуру доповнює велике живописне панно на східному фасаді Кам’янського академічного музично-драматичного театру ім. Лесі Українки. Автори панно – члени національної спілки художників України Олександр Чегорка та Сергій Лаушкін. Розпис складається з п’яти сюжетних композицій – Богоявлення, Різдво, Трійця, вхід Господній до Єрусалиму, Стрітення.

Будемо чесними, дуже часто серед жителів невеличких міст музеї асоціюються з чимось несучасним, старомодним, консервативним, з купою старих речей у скляних шафах, недоторканих, забутих. Зізнайтесь, коли ви востаннє водили своїх дітей, або самі відвідували музеї Кам’янського? Які? А дійсно, які?

У Кам’янському працюють 9 музеїв, які по праву зайняли гідне місце в житті громади. Це – музей історії міста та 8 громадських музеїв.
У культурному просторі Кам’янського особливе місце займає музей історії міста. Сьогодні це історико-культурний центр, який налічує більше 89 395 тисяч одиниць збереження основних та науково-допоміжних фондів. Музей історії міста – це стаціонарна експозиція площею 2442 м2, яка відтворює історію міста від найдавніших часів до сьогодення.

Побудований  був в 1949 році в стилі неокласицизму Дніпровським металургійним комбінатом. Фасад будинку виходить на площу Героїв (просп. Свободи, 51). Примітно, що звели його на місці старого кладовища.

На останньому поверсі-прибудови, в квртиру зі шпилем в 1950х роках оселився місцевий художник зі своєю сім'єю. Він багато працював, але його картини не користувалися популярністю і не приносили грошей. У 1956 році він покінчив життя самогубством, перед цим убивши своїх дружину і дитину.
А зараз кажуть що там водятся привиди.

 

Основна сцена розташована в історичній частині міста, у будівлі колишньої Народної аудиторії, збудованій у 1900 році, має залу для глядачів на 558 місць.

 

Нова сцена відкрилася у 2017 році у відреставрованому колишньому Палаці культури, збудованому у 1954 році, має Велику залу для глядачів на 521 місце і Камерну залу на 90 місць. 

Узагалі, перший у світі пам'ятник-погруддя Шевченку створив у 1899 р. відомий російський скульптор Володимир Беклемішев у Петербурзі. Цей бюст придбала сім'я відомих українських громадських діячів і меценатів Алчевських і встановила у своєму садку перед будинком у Харкові, замінивши при цьому глухий паркан низенькими гратами (нині цей бюст експонується в музеї Т. Г. Шевченка в Києві).

А от ідея щодо створення великого пам'ятника в Києві почала широко обговорюватися в середовищі демократично налаштованих жителів "Південно-Західного краю" та їх земляків в інших містах Російської імперії на початку ХХ століття. Виникла вона у зв'язку з наближенням 50-річчя з дня смерті (1911 рік) та 100-річчя з дня народження Шевченка (1914 рік). Чи не першими на практичні рейки поставили справу жителі Полтавщини: у 1904 році з ініціативи Золотоніського земського зібрання розпочалося збирання коштів на такий пам'ятник. Ініціатива набула розголосу, і свої кошти на спорудження монумента почали надсилати українці, що жили в усіх усюдах Російської імперії. У вересні 1905 року за рішенням Міської думи в Києві було організовано Особливий комітет із спорудження пам'ятника Т.Г.Шевченку. Комітет сформував журі з проведення конкурсу на кращий проект пам'ятника, до складу якого, до речі, увійшов і викладач КПІ, уславлений український художник Микола Пимоненко. Головою журі було обрано відомого скульптора, автора пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві Леоніда Позена.

Плани щодо відзначення столітнього ювілею "мужицького поета" влаштовували далеко не всіх. Очільників держави і чиновників різних рангів непокоїло, що відзначення століття Шевченка може набути політичного забарвлення і навіть перерости в антиурядові виступи. Як засвідчило життя, ці побоювання таки справдилися, але великою мірою їх причиною були недолугі рішення і дії самої ж влади, яка наполегливо і, часом, підступно чинила перепони в організації урочистостей. Активно перешкоджали увічненню пам'яті Шевченка і представники деяких громадських організацій правомонархічного спрямування. Цих вірних слуг режиму надзвичайно болісно уразив, наприклад, той факт, що на перший конкурс на кращий проект пам'ятника Шевченку в 1909 році прийшло 64 роботи, тоді як на конкурс із створення пам'ятника імператору Олександру ІІ, що у той же період проходив у Києві, – лише 20.

Утім, попри велику кількість надісланих проектів, жоден з них журі не задовольнив. Тому невдовзі був оголошений новий конкурс. 15 лютого 1911 року журі, яке тепер очолював відомий український художник Опанас Сластіон, розглянуло 46 поданих проектів, і знов-таки, переможця не визначило. Першу премію не дали нікому. Другу було присуджено викладачу мистецької школи в Києві та керамічного технікуму в Миргороді Федору Балавенському, третю – учневі Сластіона скульптору Михайлові Гаврилку.

Тим часом у місті точилася боротьба за місце для пам'ятника. Члени клубу російських націоналістів зчинили галас, що, мовляв, на Михайлівській площі перед "російським навчальним закладом" (там розміщувалося Перше реальне училище) не можна ставити пам'ятника діячеві, який усе життя був ворогом монархії, і запропонували встановити там пам'ятник княгині Ользі. Урешті-решт міська влада прийняла рішення, що монумент Шевченку, на який вже було дано "височайший" дозвіл, споруджуватиметься на перетині вулиць Караваєвської та Великої Васильківської (нині – площа Л.Толстого). Це виглядало як знущання: майже навпроти майбутнього пам'ятника розташовувалися Караваєвські лазні, неподалік містилася редакція правомонархічної газети "Киевлянин", навколо були розсипані неохайні дрібні крамнички. Тому Об'єднаний комітет з таким рішенням не погодився. Різко проти нього виступила і українська громадськість: на адресу київських владців, членів Об'єднаного комітету і до київських газет пішли листи та звернення, автори яких не лише обурювалися, але й пропонували свої варіанти розміщення монумента. Урешті-решт Комітет зупинився на двох варіантах. Основним було обрано місце на дніпрових кручах Петровської алеї, за відомим патонівським парковим містком, запасним – Володимирську гірку навпроти Олександрівського костелу. Проте Міська дума наполягла на своєму. 

Що ж до проекту Балавенського, який Об'єднаний комітет запропонував авторові доопрацювати, то вписати його в простір Караваєвської площі той не спромігся, чи, радше, не схотів. Тож було оголошено черговий, третій за ліком конкурс. Його результати були розглянуті в грудні 1912 року. Жоден з 37 проектів журі також не підтримало. Тому в травні наступного року Об'єднаний комітет знов оголосив конкурс і особисто запросив до участі в ньому найвідоміших українських і закордонних скульпторів. Підбиття його підсумків відбулося в лютому 1914 року. Журі нарешті визначилося і рекомендувало після донесення деяких змін спорудити пам'ятник за проектом російського скульптора Леоніда Шервуда. Але Комітет, склад якого, так само як і склад журі, кілька разів оновлювався, цього рішення не затвердив і переможцем оголосив італійського майстра Антоніо Шіортіно, проект якого з самого початку зазнавав серйозної критики як з боку фахівців, так і від представників патріотично налаштованих киян. Це надзвичайно обурило частину його членів. "Враховуючи, що рішення Комітету у засіданні 3-го лютого 1914 року про встановлення пам'ятника за проектом п. Шіортіно, який не має, на нашу думку, жодних художніх достоїнств, – написали у своєму листі до голови Об'єднаного комітету уславлений історик, мистецтвознавець і громадський діяч, директор Міського музею Микола Біляшівський та відомий архітектор і художник Василь Кричевський, – є образою і наругою над пам'яттю поета-художника, ми, не бажаючи брати участь у такій ганебній справі, просимо не вважати нас більше членами Комітету".

Проте справа зрушила з місця, і Шіортіно отримав замовлення на виготовлення пам'ятника в Римі з наступним перевезенням його до Києва. Та не судилося – невдовзі почалася Перша світова війна, і все, пов'язане з українським життям, потрапило під заборону.

"Історичну справедливість" відновили більшовики в 1919 році, які згідно з ленінським планом "монументальної пропаганди" скинули пам'ятник княгині Ользі на Михайлівській площі, а на його місці встановили гіпсове погруддя Шевченка роботи скульптора Бернарда Кратко. Втім, простояв цей бюст зовсім недовго і був знищений чи то денікінцями, чи то польськими солдатами під час однієї із змін влади у Києві.

І лише, як сказано вище, у 1939 році, з нагоди відзначення стодвадцятип'ятиліття Кобзаря пам'ятник йому було встановлено в Києві. Авторами його стали скульптор Матвій Манізер, архітектором – Євген Левінсон. Тут уже можна говорити про історичну справедливість без усяких лапок: пам'ятник встановлено на тому самому місці, де до революції стояв пам'ятник Миколі І – найлютішому ворогу будь-якої незалежної думки й головному мучителю і гонителю Тараса Шевченка.

. Вдячні за ваші зауваження та пропозиції
Контактні дані   Обов'язкова інформація   Бренд КПІ   Про сайт   Карта сайту   Нові матеріали
Адреса: Україна, 03056, м.Київ-56, проспект Перемоги, 37 / Мапа кампусу

Сквер по проспекту Свободи прикрасила чотирьохметрова скульптура матері, що притискає до себе дитину. Біля пам'ятника розташований каскадний фонтан, де місцеві жителі люблять відпочивати в жаркі дні.

При створенні пам'ятника скульптору позувала актриса театру імені Лесі Українки.
Відкриття пам'ятника Матері — це данина шани і поклоніння жінці, яка дає життя і оберігає його.

Над проектом пам’ятника Т.Г.Шевченку автор працював вісім років, створивши декілька його варіантів. За основу було взято найбільш вдалий у художньому відношенні ескіз. Роботи по його втіленню в матеріал розпочалися безпосередньо перед ювілеєм і були виконані в рекордно короткий строк: з 10 березня по 2 червня 2000 року. Незадовго перед відкриттям пам’ятника О.Чегорка висловився так: «Хачатрянів Кобзар буде зодягнутий у шинель, - стрімкими, різкими лініями зображений ненависний цей одяг. Як контраст між душею поета і державною муштрою, волею і неволею. Шинель розстебнута, Тарас немов виривається з неї, і дивиться на нащадків без докору – не так «прадідів великих – правнуки погані», інакше «і мертвим, і живим, і ненародженим землякам» своїм заповідає волю і щастя».

Основні його параметри: висота сидячої фігури – 230 см, вага: 1100 кг, нижній постамент з полірованого граніту – 400 х 400 см, постамент у вигляді каменю: 270 х 75 см. Граніт з Токієвського кар’єру Дніпропетровської області.

28 травня 2000 року пам’ятник було встановлено біля академічного музично-драматичного театру на постійному місці та урочисто відкрито 3 червня 2000 року.

У церемонії відкриття пам’ятника Т.Г.Шевченку брали участь Президент України Л.Д.Кучма і Президент Казахстану Н.А.Назарбаєв.

Місце знаходження:
проспект Гімназичний, м.Камянське,
Дніпропетровська обл., Україна