1. повернення торгівлі, грошей та найманої праці;

2. заміну продрозверстки продподатком. Він був менш жорстким і фіксованим. Усі залишки селяни могли лишати собі і розпоряджатися ними як завгодно. Бідноту взагалі звільняли від сплати податку. Вижати бажане з селян держава могла через «ножиці цін», коли штучно занижували ціну на купівлю с/г товарів і завищували ціни на промислову продукцію;

3. частину середніх та дрібних підприємств, насамперед збиткових, передавали у приватну власність;

4. великі підприємства лишалися у власності держави. Підприємства однієї галузі об'єднували у трести за територіальною ознакою. Вони отримували виробничу автономію. Така система заміняла главки, коли діяльністю підприємств керували повністю централізовано.

5. унаслідок нової економічної політики з'явився цілий прошарок людей, що піднялися завдяки дозволу приватної ініціативи — різноманітні торговці, підприємці, біржовики, яких недолюблювали і називали непманами. На селі негативне забарвлення почало набувати слово «куркуль», яким називали багатого селянина.

Приблизно стільки ж на пристойному рівні володіли українською. Це різко дисгармоніювало зі складом населення українських земель під владою більшовиків, де українці становили до 80% усіх жителів. Тому партійці були одними з тих, хто виступав проти українізації.

Проте, ситуація була не на користь противників українізації. Наркоми освіти УСРР Олександр Шумський та Микола Скрипник послідовно впроваджували її як політику. До кінця 20-х років, частка українців у КП(б)У та серед державних службовців зросла до більше половини; приблизно 70% діловодства вели українською; орієнтовно 80% загальноосвітніх навчальних закладів, ¾ технікумів та третина університетів навчали українською. Українська мова стала державною в УСРР.