Історія театру сягає своїм корінням далеко в минуле людства. Перші сценічні дійства можна було побачити в релігійних обрядах, святкуваннях на честь Богів, яким поклонялися древні люди.

Класичний театр в його розумінні як вид мистецтва починає свою історію зі стародавньої Греції.

Народження грецької драми й театру пов'язано з обрядовими іграми, що присвячувалися Богам-покровителям землеробства: Деметрі, її дочці Корі, Діонісу. Такі обряди іноді перетворювалися на культову драму. Наприклад, у місті Елевсіні під час містерій (таїнств, на яких були присутні лише посвячені) влаштовувалися ігри, під час яких зображувалося одруження Зевса й Деметри, викрадення Кори Плутоном, блукання Деметри в пошуках дочки та повернення Кори на землю. Діоніс (або Вакх) уважався богом творчих сил природи, пізніше він став богом виноробства, а потім богом поезії та театру. Символами Діоніса були рослини, особливо виноградна лоза. Діоніса часто зображували у вигляді бика або цапа.

Слово «трагедія» перекладається з грецької як «пісня козла», тому що саме цю тварину в кінці вистави скидали з високої скелі в якості жертви. Козу (козла) прикрашали стрічками та квітами, співали на честь неї пісні, влаштовували дійства, а після жертвопринесення оплакували жертву. Тому до цих пір в драмі - сумний кінець. Герої не можуть вирішити свої проблеми, гинуть або не знаходять виходу із ситуації.

Середньовічний театр

Однією з форм театрального мистецтва раннього середньовіччя стала церковна драма. Борючись проти залишків античного театру, проти сільських ігрищ, церква прагнула використати дієвість театральної пропаганди в своїх цілях. Сам священик виходив з книгою в руках і читав епізоди з легенд про життя Христа, про його поховання і воскресіння. З цих оповідань народилася літургійна драма. Існувало два цикли такої драми - Різдвяний, що розповідає про народження Христа, і Пасхальний, що передає історію його воскресіння.

У Різдвяній літургійній драмі посеред храму ставили хрест, потім його загортали в чорну тканину, що було симвоолом поховання тіла господнього.

У Великодній літургійній драмі розігрувалася сцена трьох Марій і ангела біля труни Христа (їх зображали четверо священиків). Ангел запитував: «Кого ви шукаєте в труні, християнки?» - Марії хором відповідали: «Ісуса Назарянина, розп'ятого, о небожителю!» І ангел говорив їм: «Його тут немає, він воскрес, як передбачив раніше. Ідіть, сповістіть, що він повстав із гробу!».

Після цього хор співав молитву, що восславляла воскресіння Христа. З часом літургійна драма ускладнюється, урізноманітнюється костюми «акторів», створюються «режисерські інструкції» з точним зазначенням тексту і рухів. Усім цим займалися самі священики.

Містерія

Час розквіту містеріального театру - XV-XVI століття, час бурхливого розквіту міст і загострення соціальних протиріч. Місто вже значною мірою подолало феодальну залежність, але ще не підпало під владу абсолютного монарха. Містерія була вираженням розквіту середньовічного міста, його культури. Вона виросла з так званих «мімічних містерій» - міських процесій на честь релігійних свят та урочистих виїздів королів. З цих святкувань поступово складалася майданна містерія, яка використовує ранній досвід середньовічного театру.

Вистави містерії організовувалися не церквою, а міськими цехами та муніципалітетами. Авторами виступали вчені, богослови, юристи, лікарі. Містерії були масовим майданних самодіяльним мистецтвом. У виставах брали участь сотні людей.

Фарс

Фарс - ще один театральний жанр другої половини XV століття. Назва походить від латинського farta («начинка»). І дійсно, організатори містерій часто-густо писали: «Тут вставити фарс».

Веселі вистави на масляну й народні спектаклі дали початок «дурним корпораціям» - об'єднанням дрібних судових чиновників, різноманітної міської богеми, школярів, семінаристів. У XV ст. блазнівське суспільство поширюється по всій Європі. У Парижі були чотири великі організації та регулярно влаштовувалися огляди їх фарсових вистав. У цих спектаклях висміювалися єпископи, судді, королі та вельможі.

Світська та духовна влади переслідували фарсерів, виганяли їх з міста, кидали у в'язниці. Особливо боялися поетів, котрі вміли влучно висміяти вади багатіїв та священиків. Їх твори легко сприймалися народом і повторювалися при кожній можливості.

Театр епохи Відродження

Театр Відродження це початок театру професіоналів. В Італії - вперше в Європі - на сцену піднялися актори, що вразили світ яскравою, сильною грою, народжується тут, на очах у глядача, і чарівною своєю свободою, азартом, блиском і дотепністю. Вміння імпровізувати, змагатися в дотепності було початком нового театрального мистецтва. Сталося це в середині XVI століття.

Своєї вершини театр Відродження досяг в Англії. Тепер він воістину увібрав в себе усі сфери життя, проник у глибини буття. І головним дивом століття була людина зі Стратфорда, що прийшла до Лондона, щоб писати п'єси для театру «Глобус». Гучна назва театру виправдалася - у творіннях Шекспіра дійсно відкрився світ: виднілися історичні далі минулого життя, з'ясовувалися головні істини нинішнього сторіччя і чудодійно, крізь пелену часу, проглядали контури майбутнього.У величну епоху Ренесансу, в епоху Данте, Леонардо і Мікеланджело, маленький прапор, що розвівається над «Глобусом», сповістив про грандіозні звершення. Геній Шекспіра злив воєдино всі раніше досягнення в драмі і на сцені. Тепер за дві-три години на шести-восьми квадратних метрах можна було побачити світи та епохи.

Кропивницький, Микола Садовський,

Марія Заньковецька.

У цьому ж ряду й імена засновників першого професійного театру в Тернополі - "Тернопільських театральних вечорів". 1915 рік... Саме в цей час приїздить до Тернополя Лесь

Курбас, що вже пройшов достатню акторську школу.

Молодий ентузіаст, людина кипучої й невтомної працьовитості, Олександр Степанович Курбас відразу ж заходжується біля організації постійного стаціонарного театру в Тернополі. Йому на підмогу приходять професійні актори з театру „Руська Бесіда", яких війна захопила в містечку Борщові на Тернопільщині - Микола Бенцаль, Фауст Філомена Лопатинські, Марія Чернявська-Костева, Теодозія Бенцалєва, Ганна Юрчакова. До них приєднуються молоді аматори, серед яких - Януарій Бортник, Теофіл Демчук, Володимир Калин, Марійка Калинівна та інші.

Люди охоче відгукнулися на заклик Леся Курбаса, стали пліч-о-пліч з ним, щоб спільними зусиллями будувати театр, який вирішено назвати „Тернопільські театральні вечори".

Відкриття новоствореного театру

відбулося 18 жовтня 1915 року прем'єро

вистави Котляревського „Наталка

Полтавка" (у приміщенні нинішньої

Тернопільської обласної філармонії).

Ролі виконували першокласні актори, багато з них, крім драматичного хисту, мали ще й вокальний талант. Прем'єра

супроводж увалася оркестром. Вистава була сприйнята захопленням, тим

більше, що роль Виборного у виставі зіграв сам Лесь Курбас. Так почалася біографія "Тернопільських театральних вечорів". Окрилені першим успіхом, артисти енергійно беруться за розбудову початої справи. Незабаром на театральних афішах з'являються нові імена драматургів, нові назви української та російської класики. Поряд з соціальними драмами й комедіями

Карпенка-Карого - „Безталанна",

української та російської класики. Поряд з соціальними драмами й комедіями

Карпенка-Карого - „Безталанна",

"Мартин Боруля", Франка - „Украдене

щастя", Г. Квітки-Основ'яненка -

„Сватання на Гончарівці", тут можна було

побачити оперу С. Гулака-

Артемовського "Запорожець за Дунаєм",

виставу за польського письменника Ю.

Коженьовського „Верховинці", водевілі А. Чехова та „Освідчення". Водночас з виставами української та російської класичної драматургії театр практикує концерти, в яких неодмінною учасницею була Філомена Лопатинська, згодом відома оперна співачка.

8 грудня 1930 р. стало новою датою в

житті Тернопільського академічного обласного українського драматичного театру Т. Г. Шевченка. На базі самодіяльного драматичного колективу

м. Охтирки було створено другий

робітничо-селянський пересувний театр Харківщини. Його засновники - група молодих ентузіастів, активних учасників

колективу Л. Березовська, В.

Бистровський, А. Коваль, П. Лисак, В.

Лисак, Я. Майтюренко, Н. Полтавка, О.

Резникова. В роки 1932-1936 до театру

приходять актори-професіонали К.

Галайда, А. Коляда, Ф. Маяковський, Г.

Слуцька, П. Фоменко. На посаду

художнього керівника призначається режисер І. Шнейдерман, головним художником - В. Кулик. Здійснюються постановки таких видатних творів драматургії, як „Платон Кречет" О.Гарбузова (1937) та інших.

23 жовтня 1939 р., внаслідок воз'єднання західноукраїнських земель, соціальних

культурних перетворень, було створено драматичний театр Франка. Мистецьке

керівництво театру очолює Микола Комаровський, директором працює Панас Карабіневич. Невдовзі до Тернополя прибуває група творчих працівників - режисери Дехтяр, Ф.

Бойченко, М. Терещенко та

здійснюються постановки: "Безталанна",

"Загибель ескадри", "Устим Кармелюк",

„Без вини винуваті", „Підступність кохання"... У роки в репертуарі театру - воєнного часу, одноактівки, скетчі, сатиричні та гумористичні мініатюри. 3 липня 1944 р. театр переходить на більш Так театр працює до квітня 1945 р. У березні 1945 р. на Тернопільщину

переводиться Охтирський драматичний

театр Т. Шевченка. Комітет у справах мистецтв проводить реорганізацію театральної мережі в Тернопільській області. В результаті офіційно закріплено існування двох театрів:

Тернопільського обласного українського

Музично-драматичного театру Т. Г.

Шевченка, реорганізованого з

Охтирського драматичного театру Т. Г.

Шевченка (раніше називається Другим робітничо-колгоспним пересувним театром Харківщини) Чортківського міського театру Франка. Театр Т. Г.

Шевченка спочатку базується в м.

Чортків (там тоді був обласний центр), а театр Франка - в м. Тернопіль; з переїздом же обласного центру з

Чорткова до Тернополя театри помінялися базами.

Таким чином, на Тернопільщині в післявоєнний період функціонують два театри. Обидва вони мають свій адміністративний художньо-керівний склад, свої акторські трупи, обидва

готують власний репертуар показують

його глядачам. 8 квітня 1948 р. театр Франка об'єднується з театром Т. Г.

Шевченка, в області працює

Тернопільський обласний український

музично-драматичний театр Т. Г.

Шевченка. Його основний склад - артисти колишнього Охтирського театру

Т. Г. Шевченка та приєднана до них

частина колективу театру Франка.

На тернопільській сцені творили свої

вистави режисери К. Капатський, В.

Кадоколович, Н. Генцлер, М.

Бондаренко, Раїса Степаненко, молоді випускники вузів Р. Коломієць, Б.

Головатюк, М. Стефурак, А. Москаленко,

М. Тараненко.

театральної гри, створення художніх, сценічних образів у театрі, кіно, на телебаченні чи радіо. Акторська майстерність покликана втілити у творі

авторський задум, виявити глибину

ідейного змісту твору, донести його до

глядача.

Також- це спосіб зазирнути всередину себе, переосмислити власну особистість, розкласти по поличках свої почуття і визначити, яким чином вони є навколишнім і є взагалі.

Порушена комунікація з соціумом, на думку психологів - одна з найгостріших проблем

сучасного городянина, що веде до

депресій і психозів.

Уміння відкривати себе, вихлюпувати всередині рефлексії і комплекси через

акторську гру - це психотерапевтичний

інструмент, який, безумовно, необхідний кожній людині.

По-друге, ви просто любите театр і хочете розвивати свої акторські таланти.

По-трете, як не парадоксально, хороший

курс акторської майстерності може познайомити вас з вами ж ближче і замінити терапію, розстановки та інше

самокопання.

Акторська майстерність у великій мірі - про тіло. А навчитися відчувати своє тіло і на якісно іншому рівні їм оволодіти - важливе завдання незалежно від роду вашої діяльності.

Нарешті, сьогодні, в світі Інстаграма і ютуба, без практики відео-виступів і презентацій робити в багатьох галузях просто нічого.

передова людина, новатор, представник

свого народу і своєї епохи. 2. Робота режисера, яка відбувається в умовах емоціонального напруження, вимагає такту, розуму, витримки і високої культури; вона невіддільна від роботи педагога, сполучає індивідуально-виховний процес з процесом організаційним, тому що різнорідний і різноманітний театральний колектив складається з численних і своєрідних індивідуальностей. 3. Широке коло тем, сюжетів, обставин, умов, з якими доводиться стикатися режисерові, примушують його бути широко освіченою, всебічно озброєною знаннями людиною, уміти пройматися духом відтворюваної епохи. 4. Вистава - твір поетичний, її творець, режисер - поет, він не може бачити своїх героїв і їхні справи буденно, натуралістично. 5. Хороший смак-необхідна якість митця. Поряд з розвинутим художнім смаком, режисер має почуття кольору і простору.

Режисерові необхідні: тонкий смак у музиці, у мові, й почуття ритму. 6. Основа театру - драматургія. Обов'язок режисера

- знання драматургічної літератури, її техніки, теорії й історії. 7. Керівник

театрального виробництва - режисер,

повинен знати в усіх подробицях театр і його будову (організацію), техніку і допоміжні засоби. 8. Актор - головна фігура театру, його основа, його центр.

Театр - мистецтво колективне, центральна сила театрального колективу -

актор. Режисер мусить відмінно знати актора і його творчість. %. Вірне, інтересне й поетичне відтворення на сцені справжнього потребує від режисера це життя любити, прагнути пізнати його

глибше, бути спостережливим, намагатися

проникнути в «життя людського духу»,

бути психологом. 10. Кожна професія вимагає придатності, «підхожості» і потягу.

Режисурі, як і будь-якій професії, можна навчитися, але стати режисером у

глибокому, справжньому розумінні Цього слова може лише людина, яка від природи наділена специфічною особливістю: вже під час читання п'єси чути твір і бачити його в сценічному виявленні. 11. Драма по-грецькому - дія. Мистецтво театру - мистецтво дії. Основна якість (талант)

режисера

здатність і вміння підмічати й схоплювати різні види, якості й зміст подій, уміти бачити різні фрагменти життя, в яких виявляється дія, мати таку пам'ять, що зберігала 6 різні види дії, якими сповнене реальне життя. 12. Невичерпна фантазія, винахідливість, кмітливість - якості справжнього режисера. 13. Для здійснення ретельно продуманого і детально

розробленого плану (постановочного плану

вистави) режисерові необхідні: тверда воля, ясність світосприйняття, мистецька спрямованість і уміння передбачати результат, ту кінцеву мету, на яку спрямовані творчі зусилля. 14. Режисура 21 ст. - це світосприймання, воля, всебічне знання життя, всебічне знайомство з усіма

видами мистецтва, достатне знання

виробничого процесу і організаторська здібність розумно і точно керувати ним.

Літературний хист режисера, що володіє майстерністю актора. Цілісність вистави: режисер об'єднує всі компоненти, утворює синтез авторів, створює цілісний твір. Але

автор вистави також - творчий колектив.