-Гуси-гуси, гусенята!

Візьміть мене на крилята

Та понесіть до батенька,

А в батенька їсти, й пити,

Ще й хороше походити!

"А що нам хороше ходити? Зима попереду, не можна витрачати марно час - треба встигнути відлетіти до початку холодів."

А ми й кажемо:

- Нехай тебе середні візьмуть!

А змії гризуть-гризуть… Телесик просить наступний табун гусей:

-Гуси-гуси, гусенята!

Візьміть мене на крилята

Та понесіть до батенька,

А в батенька їсти, й пити,

Ще й хороше походити!

"А що нам хороше ходити? Зима попереду, не можна витрачати марно час - треба встигнути відлетіти до початку холодів."

А ми й кажемо:

- Нехай тебе задні візьмуть!

А явір аж тріщить. Відпочинуть змії та й знов гризуть, відпочинуть та й знов… Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить:

Гуси-гуси, гусенята!

Візьміть мене на крилята

Та понесіть до батенька,

А в батенька їсти, й пити,

Ще й хороше походити!

"Шкода хлопця, але ми і так останні летимо. Не можна так ризикувати!"

– Нехай тебе заднє візьме!

Сидить сердешний Телесик, от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить собі одне гусеня: відбилося – насилу летить, Телесик до нього:

Гуся-гуся, гусенятко!

Візьми мене на крилятко

Та понеси до батенька,

А в батенька їсти, й пити,

Ще й хороше походити!

"Господи, я все одно не долечу. Я таке слабке від голоду, мені край потрібно відпочити та попоїсти. Врятую хлопця, а заодно і вирішу всі свої питання.

А я кажу йому:

-Сідай!

" А хлопчик не маленький! Мабуть батьки добре його годують, значить і мені буде і поїсти, і попити. Не дивно, що у змій хлопець викликав такий шалений апетит. А от мені важкувато. Погарячкував я. Ще й змії женуться, ледве лапку не відкусили. Фух, відірвалися. Нарешті ми прилетіли, піду попасуся. Шалена бабка заріже мене зараз, треба тікати."

А Телесик каже:

– Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.

От вони нагодували мене, й напоїли, і під крильця насипали пшона. Так я й полетіло.

Одного разу знесла наша курочка яєчко.

Взяв я молоток та бив бив, не розбив. Тоді баба моя взяла молоток, била била, не розбила. Вирішили покласти те яйце на поличку. Аж раптом бачу, мишка біжить, та хвостиком зачепила яєчко. Яєчко впало та розбилось. Ми дуже засмутилися з бабусею, аж заплакали.

А тут чуємо, курочка Ряба каже: не плачте, я Вам нове знесу яєчко, не просте, а золоте.

Ми з бабцею зраділи, витерли сльози та обійняли нашу курочку Рябу.

                             Казка «Соломיяний бичок" 

                                         Я - ведмідь                        

   Проснувся я зранку, поснідав, вирішив сходити на прогулянку. Гуляв-гуляв лісом, милувався чарівними краєвидами, спостерігав за  тваринками. Ось,  побачив красивого різнокольорового метелика і побіг за ним. Метелик вилетів із лісу та попрямував на галявину. Загледівшись на метелика, я не побачив величезний кущ ожини і, обідрав собі бік. Але, зібравшись з думками, побіг далі. На галявині я побачив дивакуватого бичка та  вирішив попросити допомоги. Підійшовши ближче, мене здивувало, що бичок виявився не звичайним, а соломיяним,  із засмоленими боками. Поспілкувавшись з ним, я попросив трохи смоли, для того щоб, заліпити собі бік. Коли я до нього доторкнувся, то одразу ж прилип. Мені здалося, що я назавжди приклеївся до бичка і доведеться з ним провести разом усе життя. Бичку таке сусідство теж не сподобалося, він злякався і дременув щосили. Я поплентався з ним. Прибігли ми до якогось будинку. З переляку я забув, що в мене подертий бік і дуже болить.

   Але, це не саме гірше, що зі мною сталося. Прийшов дід, відчепив мене від бичка та кинув до погребу. Там було темно, холодно і страшно. Просидів я там цілісіньку ніч. Мені дуже хотілося їсти і додому.

   На другий день у мене зיявилися сусіди: вовк, лисичка та зайчик. Ми сиділи і думали, як нам вибратися, бо ляда була закрита.

   Раптом прийшов дід, сів над лядою та почав гострити ножа. Я запитав у нього:

-       Навіщо ти ніж гостриш?

-       Щоб з тебе шкуру зняти та зробити собі й бабі кожухи.

Я з переляку став просити:

-       Ох, не ріж мене, дідусю, пусти краще на волю, а я за це меду принесу.

Дід погодився, відпустив.

Побіг я додому, взяв велику діжку меду та поніс діду.

Старі зраділи, побачивши мене з медом.

З того часу ми потоваришували та допомагали один одному.

Жили - були ми з чоловіком в селі, виховували двох чудових синів. Вирішив мій старий чоловік завести козу.  Ні з ким не порадився, поїхав на ярмарок та й купив. Наступного дня відправив нашого старшого сина пасти козу. Синочок був відповідальний, пас до вечора нашу худобоньку, а ввечері пригнав додому. Став мій Дід допитуватися у Кози, чи їла вона, чи пила. А та набрехала, що не їла, не пила, лише кленовий листочок зірвала та краплинку води вхопила мимохідь. Дурний мій чоловік повірив Козі-Дерезі та вигнав старшого сина з хати. Я так плакала, так просила чоловіка не робити передчасних висновків,  але він не слухав мене. 

Наступного дня відправив дід молодшого сина пасти козу-брехуху. Історія повторилася: не повірив рідному сину, знову Коза-Дереза ошукала мого чоловіка. Вигнав і молодшого синочка з хати. Ніби причарувала діда та лиха коза. Я так тужила за дітьми, так плакала…

Третього дня моя черга пасти випала. Я пильна була. Обрала гарну галявину із соковитою травою та струмочком із джерельною водою. Коза-Дереза так вже наїлася, що боки аж виперло. А вдома знову обвела чоловіка навколо пальця. Знову наговорила, що нічого не їла, нічого не пила, лише кленовий листочок зірвала та краплинку води вхопила. Розсердився мій Дід на мене, вигнав з хати. Не повірив жінці, з якою все життя прожив, двох синів виростив та лиха не знав. Якась коза, що  лише три дні поруч була, змогла ошукати цілу родину. Пішла я з хати зі сльозами на очах,  добре, що сини знайшли мене та заспокоїли. Так ми й залишилися втрьох. Спасибі сусідам, бо прихистили нас бідних  у своїй хаті.

Залишився мій Дід сам з Козою-Дерезою. Довелося і йому пасти козу-скоробреху. Вирішив він перевірити кізоньку, увечері знову питав, чи їла вона, чи пила. А та за своє : “Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, – тільки пила, тільки й їла!” Нарешті Дід зрозумів, що казала Коза-Дереза весь цей час неправду. Розізлився та вирішив зарізати худобу. Поки ніж точив, втекла коза до лісу. А Дід  до сусідів пішов, нас знайшов та пробачення просив. Соромно йому було, що якісь козі повірив, а не рідним синам та жінці. Повернулися ми додому. Жили собі в злагоді та правді. 

А про Козу-Дерезу чутки ходили, що буцім зайця з хати вигнала, а сама оселилася в ній. Ніхто із звірів вигнати окупантку не міг: усіх лякала рогами та копитами. Страху навела не весь ліс, що навіть Ведмідь з переляку втік. Тільки Рак-Неборак не побоявся кози, силою вигнав непрохану гостю з хати зайчика. Надовго запам’ятала Коза-Дереза клішні Рака-Неборака. Правда завжди перемагає!

Жив я в одного чоловіка до старості літ, аж поки й мишей не здужав ловити. Й вирішив хазяїн

мене взяти та й в ліс вивести, мабуть думає: «Нащо він мені здався, тільки дурно буду годувати,— нехай лучче в лісі ходить».

Покинув мене й сам поїхав.

Аж раптом підходить до мене лисичка та й пита мене:

— Що ти таке?

А Я кажу:

— Я — пан Коцький.

Лисичка мені каже:

— Будь ти мені за чоловіка, а я тобі за жінку буду.

Я і погодився. Веде мене лисичка до своєї хати,— так мені повезло: зловить де курочку, то сама не їсть, а мені несе.

Одного разу пішла моя жінка за їжею й затрималась, питаю її, мов, де була?

А вона мені:

- Нічого такого, котику, просто здобич тяжкувато піймати сьогодні.

Ну я й повірив.

Як чую, хтось в двері стукає. Лисичка відчиняти побігла, а я на печі залишився. Не чув я розмови їхньої, але чутка підказувала, що щось нехороше буде.

Підходить лисичка до мене й каже:

— Любий, пішли їсти на вулицю, я такий обід приготувала!

А я їй кажу:

Люба, а хто стукав-то?

Не знаю, любий, мабуть, хтось пожартувати хотів, - відповіла мені лиса, але мені щось спокійніше не стало. Щось тут не ладне.

Ось веде мене лисичка й доводить до столу, а я побачив, що на столі м'яса багато, та й кажу:

— Ма-у!.. Ма-у!.. Ма-у!.. Який чудовий обід!

Виліз Я на стіл та почав їсти, аж за ушима лящить. А як наївся, то так і простягся на столі.

Як чую, щось рухається. Здалось мені, що то хвіст миши якоїсь і я за цей хвіст - хвать- й на себе потягнув.

А то не Миша, а КАБАН!!

Я так злякався, що скочив на дерево та й подерся туди.

чую, щось вище лізти почало по дереву, та й до такого долізло, що й дерево не здержало — так він додолу впаво — гуп! — Ще й на когось.

Як схопляться всі ті істоти, як дременуть, то тільки видко. Я стою, й думаю:

"Що це все було зараз? Якийсь кабан, хтось на дереві, хтось в кущах. Вони, що хотіли мене з'їсти!?"

Я пішов до дружини своєї, питати, що це все зараз було, і розповіла вона мені все від початку та до кінця:

Хотіли звіри, сусіди її, познайомитися зі мною, а вона не хотіла, щоб вони балакали зі мною, бо боялася, що я її забуду. Ось їм й сказала, що я злий і з'їсти їх можу, тож хай їжу приносять й ховаються куди подалі.

Я з цього посміявся й сказав:

Люба моя, як я тебе забуду? Як я можу с тобою таке вчинити? Не буде такого ніколи, клянуся хвостом своїм! А зараз, збирай весь ліс на ве

ликий бенкет, будемо знайомитись!

курочка Ряба"

Жили-були ми з дідом, самі самісінькі. Якось одного дня Дід зібрався йти по малину до саду, і побачив як лисиця поцупила курку, і дідусь її врятував і прозвали ми її курочка Ряба. Вона нам віддячила за доброту і турботу.Знесла курочка яєчко. Дідусь бив, не розбив, я била, не розбила. Поклала    яєчко на стіл і пішла пиріжки пекти . Бігла мишка, хвостиком зачепила і яєчко розбила. Дід плаче, баба плаче, а курочка кудкудаче:- Не плач, діду, не плач, бабо, я знесу ще вам яєчко, не просте, а золоте.Ось і казочці кінець, а хто слухав - молодець.

Були в діда ще двоє синів і дружина. Усього три дні я в них прожила. А на четвертий день дід ледь мене не зарізав, але я встигла вирватись і втекла. Уявляєте, через маленьку безневинну брехню. Ну, вигулювали мене і сини, і баба, ну, їла я і пила, але мені було мало, от я діду й сказала, що нічого не пила і не їла. А він так сильно розлютився, що ледь мене не вбив.

Так от, біжу я до лісу, аж ось стоїть переді мною хатка. Така красива і господарів нема, отже буде моя. Згодом з'ясувалося, що це зайчикова хата. Але ж я вже в ній живу, тому нехай зайчик собі ще побудує. Аж раптом до мене завітали гості. І ведмідь, і вовчик-братик, і лисичка-сестричка намагалися мене вигнати з хати. Та я вмію за себе постояти, тому кажу їм: "Я, коза-дереза,

За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!".

Після таких слів, вони всі полякались та потікали. Аж раптом прийшов до мене в хату рак-неборак та й каже: "А я, рак-неборак,

Як ущипну,— буде знак!". Та як ущипнув мене боляче, вже не пам'ятаю як швидко я вибігла з тієї хати.

Засвоїла я цей життєвий урок і ходжу тепер я лісом без затишного двору, без теплої хатинки, а все через мою брехню та підлість. Тому раджу всім бути добрішими та чесними!

І ось зранку я побачив дідуся в нашому лісі. Він був з невеличкою сокиркою. Я ніби покликав його до себе, і він підійшов. Дерево, на якому я зростав, було дуже старе, і гілки почали трухліти. Мабуть, тому дідусь вибрав саме це дерево. Махнув він сокиркою і відрубав мене.

Приніс додому і віддав бабусі. Тоді я і познайомився зі своєю мамою. Вона була дуже добра, одразу поклала мене до колиски, яку зробив батько. Мати дуже обережно та ніжно гойдала колисочку і наспівувала пісеньку:

Люлі-люлі, Телесику,

Наварила кулешику,

Буду тебе годувати.

Зранку, прокинувшись, батьки побачили вже не деревинку, а мене — свого синочка! Ріс я дуже стрімко. У мене швидко з’являлися захоплення. Але найбільше мені подобалася риболовля. Так, я хотів приносити рибку на вечерю і годувати своїх стареньких батьків, але не завдаючи шкоди воді та самій рибці. Маленьку рибку я не брав, щоб не переводити роду, і дуже велику також. Для риболовлі батько мені зробив золотий човник та срібне весло. Так я і почав: наловлю рибки, віддам мамі, а вона мені їсти носить.

Для зручності та безпеки мати кликала мене, і я просто так до бережка не підпливав. Кожного разу, коли чув лагідний голос матусі:

Телесику, Телесику!

Приплинь, приплинь до бережка!

Дам тобі їсти й пити!

То швиденько плив до бережка, де чекала матуся зі сніданком. Якось чую, гукає мене хтось товстим голосом. Ні, це не матінкин голос, не буду плисти до бережка!

Пройшов час, чую:

Телесику, Телесику!

Приплинь, приплинь до бережка!

Дам тобі їсти й пити!

О, так це ж моя матуся їсти та пити принесла, пливи човнику до бережка! Пристав до бережка, наївся, напився, подякував матусі, відпихнув золотий човник і поплив далі рибку ловити.

Наступного дня поплив я знову рибку ловити. Чую, кличе мене мати. Махнув веслом, човник поплив до бережка. Якою ж була моя несподіванка, коли замість любої матусі побачив змію. Не встиг я й схаменутися, як вона схопила мене і понесла до своєї хати.

Коли вона занесла мене до хати, я побачив зміючку Оленку, якій одразу наказали розтопити піч і мене спекти! Ось натопилася піч, аж каміння розпадається. Ось зміючка Оленка каже мені: сідай на лопату.

Я їй: як же сяду, коли не вмію?

Сердиться Оленка, наказує мені сідай! Я поклав руку на лопату. Питаю — так? Оленка сердиться. Поклав я голову, кажу — так? Вона мені — сідай увесь, сідай увесь…

Потім я поклав ногу, кажу — так? Вона ще дужче розсердилася. Я ж їй кажу — ну так покажи ж, як треба, бо я сам не знаю.

Ну, та вмостилася на лопату, а я й кинув її в піч і заслінкою піч затулив. Потім замкнув хату, виліз на високого явора і сиджу. Дивлюся з висоти, гості змії качаються по траві і приказують:

— Покачуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись!

Я їм із явора:

— Покатіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!

Ті знову не покидають своєї розваги:

— Покачуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись!

Я знову:

— Покатіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!

Вони слухають, не розуміють, де це? Та знову:

— Покачуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись!

Я знову:

— Покатіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!

Не розуміють гості, звідки я кричу, бігають, шукають. Піднявши голови, угледіли вони мене, кинулись явора гризти. Гризли, гризли, аж зуби собі поламали. Потім, дивлюся, побігли до коваля за новими зубами.

Прибігають назад, знову гризуть явора. Він уже-от-от впаде, і я разом з ним… Коли бачу, летить табун гусей, я не вагаючись прошу їх про допомогу:

Гуси-гуси, гусенята!

Візьміть мене на крильця

Та понесіть до батенька,

А в батенька їсти й пити,

Ще й хороше походити!

Гуси мені: нехай середні тебе візьмуть!

А змії не залишають явора, гризуть далі. Знову бачу, летить табун гусей, прошу цих:

Гуси-гуси, гусенята!

Візьміть мене на крильця

Та понесіть до батенька,

А в батенька їсти й пити,

Ще й хороше походити!

Ці мені теж відмовляють, кажуть:

— Нехай тебе задні візьмуть.

А явір аж тріщить. Змії не відступають… Я прошу гусей, не полишаючи надії:

Гуси-гуси, гусенята!

Візьміть мене на крильця

Та понесіть до батенька,

А в батенька їсти й пити,

Ще й хороше походити!

Гуси мені:

— Нехай тебе заднє візьме.

Я до нього:

Гуся-гуся, гусенятко!

Візьми мене на крилятко

Та понеси до батенька,

А в батенька їсти й пити,

Ще й хороше походити!

Гусенятко каже мені:

— Сідай!

Я заліз на нього, воно несе мене, та таке втомлене сердешне, так низько несе. А змія женеться за нами, ледве не вхопила. На щастя, не наздогнала.

Принесло мене гусенятко до призьби. Я причаївся та слухаю, що в хаті робиться. А матуся напекла пиріжків, своїх духмяних, і почала накривати на стіл, і каже:

— Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок!

Я з-за двору:

— А мені?

Ось, мати знову виймає пиріжки і каже:

— Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок!

Я з-за двору:

— А мені?

Батько, неначе й почув мене, а мати то тобі, діду, вчувається. Та знову мати:

— Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок!

Я з призьби:

— А мені?

Та батьки визирнули у віконечко і побачили мене. Внесли в хату. Та були такі раді.

Розповів я батькам, як мене змія вкрала і як з’їсти хотіла. А гусенятко ходить собі по двору, пасеться. Мати побачила його і каже:

— Он гусенятко ходить. Піду впіймаю та заріжу.

Ні, мамо, заперечив я, не треба різати його! Візьміть, нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.

Нагодували батьки мого спасителя, напоїли і під крильця насипали пшона. Подякував я гусеняткові за порятунок, погладив по стрункій шиї, і воно полетіло.

От вам казочка, а мені — бубликів в’язочка!

На базарі було гамірно і людно. Пройшовши вздовж рядів з овочами, фруктами та іншим крамом, я, нарешті, побачив те, що шукав – рядок з козами.

Серед усіх цих козячих мордочок одна відразу привернула мою увагу. Це була невелика сіра коза з грайливими очима та довгими віями і ціна на неї була чомусь найнижча. Господар запевнив мене, що ця коза здорова, невибаглива і дає найсмачніше молоко, а ціну знизив, бо дуже затримався на ярмарку і вже час повертатися додому. Не довго думаючи, вирішив —“Беру!”. А на заощаджені кошти купив собі червоні чоботи з тонкої шкіри, бо мої вже геть всі в дірках. Втомлений, але щасливий, повертався я у село. Свою нову подругу назвав Марушка на честь кізочки з дитинства. Я і не здогадувся тоді, які пригоди чекають нас попереду.

Зайшли ми у двір. Коза почала радісно скакати по подвір’ю та жувати траву. Наступного ранку послав я свого старшого сина Івася пасти Марушку. Не міг дочекатися вечора, щоб побачити свою голубоньку. Взув свої нові червоні чоботи та став на воротях виглядати сина з кізонькою. Ось і вони. Нарешті.

- Кізонька моя мила, кізонька моя люба! Чи ти пила? Чи ти їла?

А Марушка і відповідає:

- Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, - тільки пила, тільки й їла!

Я дуже розсердився на сина, що так погано доглядав худобу, та прогнав його з дому.

Наступного дня послав молодшого сина Марка пасти кізоньку. Ввечері став біля воріт у червоних чоботях. Сонце, що сідало за обрій, дуже сліпило очі. Піднісши руку до чола, виглядав, де ж моя Марушка. Побачивши мене, кізонька підстибуючи побігла до воріт.

- Кізонька моя мила, кізонька моя люба! Чи ти пила? Чи ти їла?

А Марушка і відповідає:

- Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, - тільки пила, тільки й їла!

Почувши це, я почервонів від гніву, вилаяв та прогнав і молодшого сина. Ну що ж за діти у мене такі безвідповідальні?

Третього дня послав жінку випасати козу. Ввечері історія повторилася. Посварилися ми з дужиною. Вона образилася та й пішла з дому. Сумно та пусто стало в хаті. Ні на кого не можна покластися. Доведеться самому випасати свою подругу. От я їм усім покажу, як треба доглядати худобу.

Наступного дня повів я свою Марушку на галявину із найсоковитішою травою. Слідкував, щоб не пеклася на сонці, та переганяв її відпочивати у затінок. Воду пила із джерела, що дзюрчало у траві.

Ввечері погнав кізоньку додому. Вивів її на стежку, а сам навпростець пішов. Став на воротях у червоних чоботях та й питаю:

- Кізонька моя мила, кізонька моя люба! Чи ти пила? Чи ти їла?

А вона мені:

- Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, - тільки пила, тільки й їла!

Я думав, що лопну від гніву. Весь день, не присідаючи, пас її, піклувався про неї, як про мале дитя. Посварився з дружиною, з якою жив душа в душу, образив синів, а вона мені так віддячила. Коза-Дереза! Не хочу я вже ні молока, ні такого щастя. Пішов до коваля, висталив ніж. Заріжу! Тушонку зроблю!

Схопив її, вже замахнувся ножем. Коза почала верещати та вириватися. Стало мені її шкода. Послабив я руку. Коза вирвалася та побігла в ліс. “Нехай собі біжить та сама про себе дбає. Невдячна!” - подумав я.

Помирився я з дружиною, вибачився перед дітьми. Стали ми жити-поживати у мирі та злагоді. А про Козу-Дерезу більше не згадували.

Всім привіт! Я бичок, але не звичайний. Зробили мене із соломи, та осмолили смолою. Зараз розкажу Вам кумедну історію, яка зі мною сталась.

Одного чудового, сонячного дня я пішов грати на галявинку.Раптом з лісу до мене вибіг переляканий ведмідь.

Я запитав у нього: "Що сталося?". І він мені розповів, що за ним женеться якесь чудовисько з вовчими та заячими лапами, головою лисички та весь у гілках. І в цей час з лісу, прямісінько на нас вибігло те чудовисько. Ми почали тікати і не побачили кущ перед собою та врізались в нього. Коли я отямився, то відчув якийсь тягар, а потім зрозумів, що до мене хтось прилип, озирнувся і побачив ведмедя, вовка, лисицю та зайця. На наш крик прибігли бабуся та дідусь і були дуже здивовані побаченому. Звіри розповіли, що грались і заплутались в гілках і хотіли, щоб їм ведмідь допоміг розплутатись. Дідусь допоміг звірам, та відчепив їх від мене, а вони, в знак подяки,принесли нам подарунки з лісу.

І потім я прокинувся. Як з'ясувалось, коли я грався на галявинці, чекаючи на своїх друзів: ведмедя, вовка, лисичку та зайця, сам не помітив, як задрімав біля дерева і коли прокинувся, то побачив перед собою своїх друзів, які мене і розбудили. Я їм розповів свій сон і ми разом дуже сміялися.