Довго літає, ширяючи високо над землею. Живиться дрібни-ми тваринами і птахами, на яких спритно полює.

Уявляєш, скільки птах

Може нищить, поїдати

Гризунів, червів, комах?

Тож птахи із нами в спілці,

Поля й лісу сторожі:

Сови, дятли, серпокрильці,

Щиглі, одуди, чижі.

Тож, як стрінеш непутящих,

Що біжать поза двором

Видирати гнізда в хащах,

Ти одразу присором.
 -  Отже, як треба ставитися до птахів?

Питання Пташиного царства покажуть, хто краще знає пернатих друзів.

А) Які птахи прилітають до нас з півдня першими? 

Б) Яке місто має назву птаха? 

В) У якого птаха такий міцний хвіст, що він підтримує його на дереві? 

Г) Чому качки, гуси не тонуть? 

Г) Що страшніше для птахів взимку – голод чи холод? 

Д) Чому сову називають корисним птахом?

Є) Яку користь приносять синиці взимку, коли всі комахи сплять?

А) У гаю вогонь мигтить,

Всю ніч пень вогнем горить,

А настане білий день, –

Необсмалений той пень. (Світлячки)

Б) Золотисте ситечко

Покотилось в літечко.

Загляда в віконечко,

Наче справжнє сонечко. (Соняшник)

В) Хто хвіст залишає,

А від ворога втікає? (Ящірка)

Г) Швидко скрізь цей птах літає,

Безліч мошок

поїдає,

За вікном гніздо будує,

Тільки в нас він не зимує. (Ластівка)

Г) А що то за коні в гаю на припоні:

Довгасті, голчасті, зеленої масті,

Нікого не возять, лише солі просять?

(Огірки)

Д) Ой, яка ж вона гарненька,

Пишнохвоста і руденька,

Не звірятко – просто диво,

Невгамовне, пустотливе.

Вгору-вниз, на гілку, з гілки.

Хто це буде, діти? (Білка)

Цю загадку написав видатний український поет, байкар, лірик Леонід Іванович Глібов. 

Хто буде уважним, крізь музику почує жалібний крик. Це плаче маленький дельфін, який залишився без матері. Йому сумно і страшно у великому морі.

Він кричить, шукає і кличе матір.

(Учні прослуховують запис з моря).

– Чи може людина існувати, щоб не завдавати шкоди всьому живому навкруги?

– Що ви можете зробити, щоб зберегти природу?

Бережіть природу, бо планета у нас одна!

– Ця тварина має багато таємниць. Як верблюди можуть поїдати жорсткий і колючий чагарник, не обдираючи губи й рота?

Учені виявили на внутрішньому боці щік, на піднебінні та язику верблюда тверді й жорсткі бугри, які захищають ротову порожнину тварини від пошкоджень.

– Що ви знаєте про оленя? .
 В Егейському морі знаходиться один із найбільших островів Греції – Родос. Біля входу до бухти споруджено дві великі кам’яні колони, на яких стоять стрункі бронзові олені.

– Історія цього пам’ятника така. Як відомо, острів Родос – благодатний край. Головне заняття населення – садівництво. І завдяки сприятливим умовам на острові розвелося дуже багато отруйних змій.

     Ходити по острову стало небезпечно. Для боротьби з ними застосовували різні заходи, але вони були неефективні. І тоді у когось виникла ідея завезти на острів оленів, щоб ті знищили змій. Олені вільно гуляли лісами, виноградниками та своїми гострими копитами знищували змій.

Людям стало жити спокійніше. І вдячні жителі острова Родос поставили в порту пам’ятник оленям.

– От і підійшла до кінця наша вікторина.
Тепер підведемо підсумки нашої вікторини.

- Ось послухайте легенду. 

 Ріс собі на світі хлопчик, якого дуже любили люди, бо вмів він співати, як ніхто на світі. Вечорами, після денної роботи, коли можна було трохи відпочити, сходилися старі й ма-лі послухати пісню. Кожен, хто чув хоч раз той спів, ніби набирав у груди сили й снаги, ніби пив живу воду з цілющого джерела. Співав хлопець про сонце, про квіти, трави, про землю. І кожна його пісня славила рідний край.

     Ті пісні складав хлопчина сам. А коли в нього питали, як це йому вдається, відповідав, що все те – від квітів, дерев, води, птахів та звірів. Якось прийшло в цей край лихо.
       Про співучого хлопчика почули злі вороги й вирішили викрасти його. Темної ночі, коли він слухав пісню місячного сяйва, щоби по-тім переспівати її людям, схопили вони його і понесли у свої землі. Володар тої країни хотів мати співучого раба. Та хлопець йому не співав.

Просили його – мовчав, били – мовчав. Тільки одного разу, змучений украй, завів тужливу пісню. Від тої пісні німіли люди, а каміння плакало.

          Була вона про розлуку з рідною стороною. Злий володар нака-зав повернути хлопця додому, і якщо він там співатиме, убити. Тільки-но ступив хлопчик на рідну землю, одразу в нього вирвалася пісня.

           Котрийсь із ворогів замахнувся шаблюкою, щоб виконати наказ володаря, але хлопця враз не стало. Лише в зелену траву стриб-нув маленький жвавий цвіркун.

– Відтоді й повелися на нашій землі веселі цвіркуни, їхні пісні славлять рідну землю. А хто понад усе любить Батьківщину, той чує в піснях маленького цвіркуна славу про красу нашої землі.

Але треба не тільки любити Батьківщину, а й берегти рідні землі, ліси, поля, гори, тваринний рослинний світ своєї країни.