"…наплив тисячних селянських мас не йшов у парі з відповідним напливом доброго й працездатного старшинства, що вміло б зіспоювати збройні маси в дисципліноване військо. Головна ставка Директорії УНР не скупчила відповідно й добрих старшинських кадрів для всієї армії УНР і тому не могла опанувати збройних селянських мас, твердою рукою усуваючи різних, здебільше морально дуже нікчемних отаманчиків, що виплинули наверх у ті бурхливі часи, та змінюючи їх освіченими, енергійними військовими старшинами, а перш за все людьми з великим почуттям обов’язку. Вона приймала тисячні селянські ватаги такими, якими вони були: незорганізованими як слід" — писав на підставі власних спостережень військовий історик Василь Кучабський.

Джерела виникнення: на заклик Директорії в армію УНР вливалися сотні повстанських загонів зі слабкою дисципліною та небажанням виконувати накази командування; мали місце непокора армійських командирів, спроби різних отаманських переворотів; у війську поглиблювалася деморалізація та анархія.

Існування отаманщини в добу Директорії УНР має такі причини: як пробудження селянської стихії, стислі строки формування армії, наявність незаконних збройних формувань, самоуправство окремих місцевих політичних та отаманських авторитетів, слабкість державного апарату і центральної влади, вплив підривної більшовицької пропаганди, внутрішні суперечності між українськими політичними силами.

Характерні риси «отаманщини»:

1. Не повстанство породило революцію, а навпаки.

2. Отаманщину розуміють як специфічний соціальний рух воєнного часу, який мав явну протестну основу.

3. Повстанський рух 1917-1921 років у соціальному плані мав переважно селянську основу.

4. Отаманщину розглядають як продовження українських військово-історичних традицій. Отамани брали псевдоніми на честь відомих у минулому козацьких та гайдамацьких ватажків (Байда, Голий, Гонта, Кармелюк, Мамай, Остряниця).

5. Ще однією яскравою рисою отаманщини є її персоналізація: говорять про авантюризм отаманів, їхні амбіційні бажання досягти власної, обов’язково корисливої мети.

6. Є і наукова концепція формування так званої контреліти, яка може пояснити соціально-політичну природу української отаманщини. Тому, більшовики добре усвідомлювали потребу в Україні репресій проти сільської інтелігенції як контреліти того часу.

7. Українській отаманщині були притаманні елементи традиційного селянського самоврядування воєнного часу.

Головним отаманом Армії УНР був Симон Петлюра.

Відомі отамани:  Є. Ангел, Ю. Божко, Вогонь, А. Волинець, Зелений, С. Гризло, А. Гулий-Гуленко, Маруся (Никифорова), Маруся (Соколовська), брати Чучупаки, Ю. Тютюнник.

Отаманщина мала свої характерні риси: 1) наявність лідера - отамана, який мав авторитет серед населення та командував збройним формуванням; 2) самоорганізація та управління селянських, козацьких чи інших громад, що засновані на традиційних звичаях та звичаях; 3) війна за звільнення від російського панування. Важливим аспектом була так звана “народна війна”, де місцеві мешканці брали зброю в руки для захисту своєї землі та боротьби за національну свободу.

Серед найвідоміших отаманів, що виникли на українських землях під час Першої світової війни та Української революції, можна назвати: 1) Нестора Махна - отамана повстанців на півдні України, який очолив значний збройний рух за звільнення від білих та червоних; 2) Симона Петлюру - отамана Української Народної Республіки, що очолив армію УНР в боротьбі за незалежність України. Отамани і їхні послідовники з різним ступенем успіху боролися проти російського панування, прагнучи ствердити українську державність та відновити самостійність.

Джерела виникнення:

- Вакуум влади після розпаду імперії;

- Слабкість державних інституцій та відсутність контролю над територіями;

- Масова мобілізація селян без централізованого командування;

- Вплив козацьких традицій самоврядування;

- Відсутність єдиної ідеології серед військових формувань.

Характерні риси:

- Автономність загонів

- Різноманітність політичних поглядів

- Підтримка селянства

- Партизанська тактика

- Конфлікти між отаманами

- Нестабільність союзів

Найвідоміші отамани:

Нестор Махно, Данило Терпило, Мартин Григор'єв, Антон Ангел

Причини виникнення:

• Розпад Російської імперії та слабкість центральної влади.

• Соціально-економічна криза, незадоволеність селянства.

• Політична боротьба між УНР, більшовиками, білогвардійцями та іншими силами.

• Вплив козацьких традицій військової автономії.

Характерні риси:

• Автономність отаманів, діяли незалежно від урядів.

• Соціальна база — селяни, дезертири, колишні вояки різних армій.

• Часті зміни союзів (деякі отамани воювали як проти УНР, так і з нею, а також співпрацювали з більшовиками чи білогвардійцями).

• Жорстокі методи боротьби (у деяких випадках супроводжувались пограбуваннями, терором, анархією, хоча деякі отамани намагалися підтримувати дисципліну).

Найвідоміші отамани:

• Нестор Махно — лідер анархістського руху, воював проти білих, червоних та УНР.

• Данило Терпило (отаман Зелений) — діяв на Київщині, спочатку підтримував УНР, але згодом боровся проти неї та більшовиків.

• Денис Григор'єв — підняв антибільшовицьке повстання, діяв на півдні України.

• Інші отамани (Ангел, Струк, Болбочан та інші) також відіграли важливу роль у подіях цього періоду.

Наслідки:

Отаманщина відображала хаотичність і складність української революції. З одного боку, вона демонструвала прагнення до свободи та незалежності, а з іншого — призводила до нестабільності й розпорошення сил. Врешті-решт, більшовики ліквідували більшість отаманів, встановивши контроль над Україною.

Причини виникнення:

• Перша світова війна та революційні події призвели до послаблення державної влади в Україні.

• Війна та революція спричинили глибоку економічну кризу, безробіття та зубожіння населення. Це сприяло зростанню кількості людей, готових братися за зброю.

Характерні риси:

• Отаманщина характеризувалася відсутністю єдиного центру влади та роздробленістю на численні збройні формування.

• Більшість отаманських загонів були нерегулярними та складалися з добровольців.

• Діяльність отаманів часто обмежувалася певним регіоном або територією.

Нестор Махно, Микола Григор'єв та Данило Зелений - одні з найвідоміших отаманів. Нестор Махно очолював повстанський рух на півдні України. Микола Григор'єв - отаман, який діяв на Херсонщині та Катеринославщині. А Данило Зелений діяв на Київщині.

Роман Коваль пише про Гладченка: «Учасник повстання отамана М. Григор'єва (травень-липень 1919 року). Був командиром повстанського батальйону, підпорядкованого Нестору Махну. Хоча останній не довіряв Гладченку, вважаючи його „петлюрівцем“. У листопаді 1919 року — заступник отамана Катеринославського коша, згодом — отаман Вільнокозацької повстанської групи Катеринославщини. Називав себе анархістом, але до жодної анархістської організації не належав. Наприкінці 1920 року його загін нараховував близько 2 тисяч вояків».

Не менш грандіозним був повстанський рух Нестора Махна, армія якого в різні періоди налічувала до 60 тисяч бійців. Махно, хоча й виступав переважно проти "білих" та "червоних" російських армій, не надавав системної підтримки українському державотворенню, часто шкодив діям українських урядів, оскільки був анархістом і виступав за самоврядність громад. Проте навіть така його позиція, незріла з точки зору державності, сприяла захистові інтересів українського населення від безчинств більшовицьких каральних загонів.

Діячі:

Нестор Махно

Політичний та військовий діяч, командувач Революційної повстанської армії України, керівник селянського повстанського руху 1918–1921 років, відомий анархіст і тактик ведення партизанської війни.

Матвій Григор'єв

Головний отаман Повстанських військ Херсонщини, Запоріжжя і Таврії УНР (1918—1919 роки)

У січні 1919 року — начальник Херсонської повстанської дивізії армії Директорії Української Народної Республіки, полковник армії УНР (до 29 січня 1919 року). Призначений Симоном Петлюрою на посаду Головного отамана Повстанських військ Херсонщини, Запоріжжя і Таврії.

Юхим Божко

в 1918 році — офіцер армії Української Держави, затим — український повстанець-отаман, командир збройного формування «Запорозька Січ», яке виникло під час антинімецького та антигетьманського повстання; пізніше — офіцер армії УНР, командир 2-ї піхотної дивізії.

Розвал імперій (Російської та Австро-Угорської) → вакуум влади

Анархія та соціальна нестабільність → відсутність єдиного центру управління

Селянський спротив проти реквізицій, окупації, більшовицького терору

Козацькі традиції → культ сильного лідера

Характерні риси:

Незалежність від державних структур

Військова демократія (лідерство базувалося на авторитеті, а не інституціях)

Партизанські методи боротьби

Зміна союзників (багато отаманів лавірували між різними силами)

Соціальна спрямованість (захист селянства від більшовицьких, білогвардійських чи польських військ)

Найвідоміші отамани:

Нестор Махно – анархіст, лідер повстанської армії на півдні України

Юрко Тютюнник – військовий діяч УНР, організатор рейдів

Никифор Григор’єв – спершу союзник більшовиків, згодом їхній противник

Данило Зелений – повстанський лідер на Київщині

Іван Струк – отаман, що діяв у Поліссі

Отаманщина стала символом хаосу, боротьби за владу і селянської стихії, що так і не змогла створити єдиної Української держави.

Після Лютневої революції 1917 року повернувся до рідного Гуляйполя та став організовувати загони самооборони. Згодом його війська перетворилися на Революційну повстанську армію України (РПАУ), яку ще називали «махновцями».

Махно діяв за власними правилами. Його армія базувалася на ідеях анархізму – самоврядування, відсутність наказової дисципліни, виборність командирів. З одного боку, він був відважним воєначальником, який не боявся брати участь у боях і вів своїх людей у найнебезпечніші сутички. З іншого – він не визнавав жодного вищого командування і воював лише на власний розсуд.

Військові Дії та Конфлікти

• Боровся проти німців, гетьмана Скоропадського та білогвардійців.

• Співпрацював із більшовиками, але після перемоги Радянської влади обернув зброю проти них, бо не визнавав їхньої влади.

• Під час боїв використовував блискавичну тактику рейдів, що робило його армію мобільною та непередбачуваною.

• Часто вступав у конфлікти з союзниками: не визнавав наказів, діяв на власний розсуд.

Кінець Кар’єри та Вигнання

У 1921 році, зазнавши поразки від більшовиків, Махно втік за кордон. Деякий час перебував у Румунії, Польщі, а потім оселився у Франції. Працював на заводі, писав мемуари. Помер у 1934 році в Парижі в бідності.