In my beloved Ukraine,

My tomb upon a grave mound high

Amid the spreading plain,

So that the fields, the boundless steppes,

The Dnieper’s plunging shore

My eyes could see, my ears could hear

The mighty river roar.

When from Ukraine the Dnieper bears

Into the deep blue sea

The blood of foes … then will I leave

These hills and fertile fields –

I’ll leave them all and fly away

To the abode of God,

And then I’ll pray…

Соболь Матвій

In spring, when woods are getting green,

I’ll try and tell you what I mean.

In summer, when the days are long,

Perhaps you’ll understand the song:

In autumn, when the leaves are brown,

Take pen and ink, and write it down.

I sent a message to the fish:

I told them ‘This is what I wish.’

The little fishes of the sea,

They sent an answer back to me.

The little fishes’ answer was

‘We cannot do it, Sir, because – ‘

I sent to them again to say

‘It will be better to obey.’

The fishes answered, with a grin,

‘Why, what a temper you are in!’

I told them once, I told them twice:

They would not listen to advice.

I took a kettle large and new,

Fit for the deed I had to do,

My heart went hop, my heart went thump:

I filled the kettle at the pump.

Then some one came to me and said

‘The little fishes are in bed.’

I said to him, I said it plain,

‘Then you must wake them up again.’

I said it very loud and clear:

I went and shouted in his ear.

But he was very stiff and proud:

He said ‘You needn’t shout so loud!’

And he was very proud and stiff:

He said ‘I’d go and wake them, if -’

I took a corkscrew from the shelf:

I went to wake them up myself.

And when I found the door was locked,

I pulled and pushed and kicked and knocked.

And when I found the door was shut

I tried to turn the handle, but -

Май Суан Мінь Фук

Розкажу тобі думку таємну,

дивний здогад мене обпік:

я залишуся в серці твоєму

на сьогодні,на завтра,навік.

І минатиме час,нанизавши

сотні вражень,імен і країн,-

на сьогодні,на завтра,назавжди!-

ти залилишся в серці моїм.

А чому?То трудна теорема,

на яку ти мене прирік.

То все разом,а ти-окремо.

І сьогодні,і завтра,й навік.

Куди хотіти ввечері іти.

Дім, який хочеться прикрасити до свята

Ікони ставити.

Молитися святим.

Це неймовірна радість –

Мати стіни.

Які надійні та не зрадять,

Бо свої.

По вартості вони насправді є безцінні.

Хоч без ремонту.

І пишнот.

Але – живі.

Бо знають правду,

Навіть пошепки почуту.

Бо заласкавлюють

І гріють в холоди.

У фотографіях допомагають не забути.

І хочеться вертатися туди…

Додому.

В простір згадок і емоцій.

Годин мовчання

І невпинних днів розмов.

То щастя мати дім,

Який крізь роки

Примножує любов.

Горять на нім вечірні зорі

І відбивають світло своє

В моїй душі, неначе в морі.

І поки небо тихе, сине,

І поки ясно сяють зорі,—

Блакитом чистим хвиля лине

В глибокім безконечнім морі.

А хай лиш небо хмари вкриють,

І хай погаснуть ясні зорі,—

То враз і води потемніють

В глибокім безконечнім морі.

Біба Ольга 7-Б

Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлений Едем

і за волошку в житі золотому.

За твій світанок, і за твій зеніт,

і за мої обпечені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть,

за те, що вчора встигло оддзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.

За те, що можу, і за те, що мушу.

Вечірнє сонце, дякую за всіх,

котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень.

Що десь у світі кров ще не пролито.

Вечірнє сонце, дякую за день,

за цю потребу слова, як молитви.

In Oekraїene's grond,

Mijn graf hoog op een heuvel

Ziet heel de steppe rond.

Vandaar zal ik aanschouwen

Al wat mij dierbaar was,

De heuvels en de dalen

De bomen en het gras.

En steeds zal ik weer horen

Het brullen der rivier

Totdat de trouwe Dnjepr

In golven breed en fier

Des vijands bloed in stromen

Wegvoert voorgoed naar zee.

Dan zal ik afscheid nemen,

Verhoord is dan mijn be.

Dan zal ik God aanbidden

En danken voor altijd,

Omdat mijn Oekraїene

Voor immer werd bevrijd.

Als alien aan zijn, broeders,

In waarheid sterk en vrij,

Denk dan, met simple woorden,

O dan, denk dan aan mij!

Дім — це справжнє щастя, дім — це казка,

Де тепло і затишок живе.

В ньому ніжність і любов, і ласка,

Й аромат хлібини там пливе.

Дім — це доброта, це мама й тато,

Перед сном вечірні казочки.

Там чарівних усмішок багато,

На Різдво запалені свічки.

Там завжди у сяюче віконце

Рано-вранці, саме на зорі

Промінцем тебе розбудить сонце,

Що уже всміхається вгорі.

Там любов у кожному куточку,

Затишок і ще живі пісні.

Там світлини в гарному віночку

Й рушники на долю на стіні.

Дім — це те, що серцю наймиліше,

Бо у ньому все життя твоє.

Світле, чарівне і найрідніше

Й найдорожче, що в людини є.

Wznieście mi mogiłę,

Pośród stepu szerokiego

Ukrainy miłej.

Aby łany rozłożyste

I brzeg Dniepru stromy

Można było widzieć, słyszeć

Jego grzmiące gromy.

Gdy uniesie z Ukrainy

Do sinego morza

Wrażą krew… dopiero wtedy

I łany, i wzgórza.

Wszystko rzucę i ulecę

Do samego Boga,

Aby modlić się… aż dotąd

Ja nie uznam Boga.

Pochowajcie mnie i wstańcie,

I kajdany rwijcie,

I posoką, wrażą juchą,

Wolność swą obmyjcie.

Mnie zaś w wielkiej już rodzinie,

W kraju wolnym, nowym,

Pamiętajcie wspomnieć czasem

Dobrym, cichym słowem.

Are you nobody, too?

Then there's a pair of us — don't tell!

They'd banish us, you know.

How dreary to be somebody!

How public, like a frog

To tell your name the livelong day

To an admiring bog!

І весь день у кімнаті моїй

Щирі друзі мої й знайомі —

Поспішай лиш стрічать, радій!

Золотько Мирон

Under the small Christmas trees

In the emerald grass

Summer grew strawberries —

One at a time, then two at a time.

Oh, little sister-tree,

Don't scratch my face

I'm picking strawberries

A handful for mom and myself!

LINA KOSTENKO

Сунички

Пiд маленькими яличками

У смарагдовiй травi

Лiто виросло суничками —

То по однiй, то по двi.

Ой, сестриченько-яличко,

Ти не дряпай моє личко,

Я суничок назбираю

Жменьку мамi i собi!

ЛІНА КОСТЕНКО

Оце, либонь, вже почалось…

Не забувайте незабутнє,

воно вже інеєм взялось!

І не знецінюйте коштовне,

не загубіться у юрбі.

Не проміняйте неповторне

на сто ерзаців у собі!

Третя по обіді.
Суха осінь.
Посиджу, доки вона спить, заговорюючи постійно.
Світло таке легке.
Вона четвертий день у дорозі.
Хай їй хоча би тут буде спокійно.

Якщо буде потрібно —
поправлятиму ковдру.
Якщо буде холодно —
причинятиму вікна.
Спробую перехитрити її застуду невиліковну.
Я сам усе це вигадав,
вона ні в чому не винна.

Як я її залишу?
Незабаром почнеться вечір.
Швидко стемніє, повітря остигне.
Краще вже охоронятиму її речі.
Краще вже грітиму її стигми.

Раптом, коли я піду, ріки затоплять кімнату,
раптом птахи почнуть битися в стіни,
раптом дерева обступлять її й поведуть на страту,
раптом сусіди почнуть рвати тіло її на частини,

раптом, щойно я вийду, вона забуде про мене,
раптом забуде все, що говорила до цього,
раптом серце її, золоте й шалене,
буде битись тепер для когось чужого.

Хай спить. Хай розбереться зі снами.
Хай її нинішні сни перетечуть у колишні.
Навіть якщо в своєму сні вона мене не впізнає.
Навіть якщо їй буде снитись хтось інший.

І ось він сидить, відраховуючи хвилини.
Сидить, нервує без потреби.
А вона не прокидається лише з тієї причини,
що боїться, прокинувшись, не побачити його коло себе.

Осінь над ними з льоду й сталі.
Холодні ріки, незнайомі люди.
Найбільше вони бояться, що все це триватиме далі.
Найбільше вони бояться, що більше нічого не буде.

Sweet are thy strains, celestial Bard;
And oft, in childhood's years,
I've read them o'er and o'er again,
With floods of silent tears.
The language of my inmost heart,
I traced in every line;
My sins, my sorrows, hopes, and fears,
Were there -- and only mine.

All for myself the sigh would swell,
The tear of anguish start;
I little knew what wilder woe
Had filled the Poet's heart.

I did not know the nights of gloom,
The days of misery;
The long, long years of dark despair,
That crushed and tortured thee.

But, they are gone; from earth at length
Thy gentle soul is pass'd,
And in the bosom of its God
Has found its home at last.

It must be so, if God is love,
And answers fervent prayer;
Then surely thou shalt dwell on high,
And I may meet thee there.

Is he the source of every good,
The spring of purity?
Then in thine hours of deepest woe,
Thy God was still with thee.

How else, when every hope was fled,
Couldst thou so fondly cling
To holy things and holy men?
And how so sweetly sing,

Of things that God alone could teach?
And whence that purity,
That hatred of all sinful ways --
That gentle charity?

Are these the symptoms of a heart
Of heavenly grace bereft:
For ever banished from its God,
To Satan's fury left?

Yet, should thy darkest fears be true,
If Heaven be so severe,
That such a soul as thine is lost, --
Oh! how shall I appear?

Acton

Зірка Варвара, 8-А

Теплота родинного інтиму.
Ще на шибах досвіток не скрес.
Встала мати. Мотузочком диму
Хату прив’язала до небес.

Весело і з ляком серед печі
Полум’я гуляє по гіллю.
Ковдрою закутуючи плечі,
Мати не пита, чому не сплю.

Вже однак зникає гіркотина,
Не катує серце печія.
Знову я — малесенька дитина,
Мати знає більше, аніж я.

Матері розказувать не треба,
Як душа світліє перед днем
В хаті, що прив’язана до неба
Світанковим маминим вогнем.

Зірка Варвара, 8-А

так гірко сплять на вокзалах, так глибоко.

Ламана лінія кордону, мов соснова гілка.

Дорога важка, коли несеш на спині свій дім і своє минуле.

Вперті равлики беззахисної Європи.

Жінки, що залишили вдома чисту постільну білизну.

Діти, що не відпускають материнську руку,

як прищеплені до яблуні гілки не відпускають теплий стовбур.

Ми потребуємо дива, потребуємо льодяників надії,

дотиків радості, променів, що пробивають темряву.

Що ти візьмеш, малий равлику, вибираючись із згорілого дому?

Насамперед віру в те, що ти сюди неодмінно повернешся.

Упокорений час шаленців і втікачів.

Запекла віра тих, хто зійшов на вокзалі вигнання.

Завжди пам’ятати розташування меблів у батьківському домі.

Ховати в кишені ключі, як засушену квітку.

Ось ця дорога – нині позначена безголоссям,

ночівлі ці – подорожні, поміж дощем і тишею.

Будьте мужніми, равлики, будьте гідними цієї мандрівки,

ви – позбавлені дому, проте не позбавлені серця.

Зірка Варвара, 8-А

Зірка Варвара, 8-А

А тепер тримаюсь за своє.

Нащо мені ті пустелі й море.

Я тут є,і ти зі мною є.

Рідний дім.Моя найбільша сила.

І розрада,і моя стіна.

Таємниці мої,мої крила.

Навіть якщо в домі тім війна.

Рідний дім.Цвіте чарівно вишня.

Весни буйні,небо голубе.

Не кажіть мені що я тут лишня.

Дім -це я. Не зраджу я себе!

If you can keep your head when all about you

Are losing theirs and blaming it on you;

If you can trust yourself when all men doubt you,

But make allowance for their doubting too:

If you can wait and not be tired by waiting,

Or, being lied about, don’t deal in lies,

Or being hated don’t give way to hating,

And yet don’t look too good, nor talk too wise;

If you can dream – and not make dreams your master;

If you can think – and not make thoughts your aim,

If you can meet with Triumph and Disaster

And treat those two impostors just the same:

If you can bear to hear the truth you’ve spoken

Twisted by knaves to make a trap for fools,

Or watch the things you gave your life to, broken,

And stoop and build ‘em up with worn-out tools;

If you can make one heap of all your winnings

And risk it on one turn of pitch-and-toss,

And lose, and start again at your beginnings,

And never breathe a word about your loss:

If you can force your heart and nerve and sinew

To serve your turn long after they are gone,

And so hold on when there is nothing in you

Except the Will which says to them: “Hold on!”

If you can talk with crowds and keep your virtue,

Or walk with Kings – nor lose the common touch,

If neither foes nor loving friends can hurt you,

If all men count with you, but none too much:

If you can fill the unforgiving minute

With sixty seconds’ worth of distance run,

Yours is the Earth and everything that’s in it,

And – which is more – you’ll be a Man, my son!

Нора чи гніздечко… Та кожному треба,

Щоб в рідній домівці затишно було.

Усі в цьому світі тримаються хати,

В якій народився, де гріє любов,

Що щедро посіяли батько і мати,

Де квітне стежина, якою пішов.

Тому навесні повертається пташка

Із теплого вирію в рідні краї.

Тому і ведмідь, і маленька комашка

Так ревно боронять кордони свої.

Мій дім – моя міць, оберіг і родина,

Мені наймиліша моя сторона.

Мій дім – це мій край на ім’я Україна.

Вона в моїм серці назавше одна.

I told my wrath, my wrath did end.

I was angry with my foe:

I told it not, my wrath did grow.

And I waterd it in fears,

Night & morning with my tears:

And I sunned it with smiles,

And with soft deceitful wiles.

And it grew both day and night.

Till it bore an apple bright.

And my foe beheld it shine,

And he knew that it was mine.

And into my garden stole,

When the night had veild the pole;

In the morning glad I see;

My foe outstretched beneath the tree.

Ось туди пішла вона
Та гуляючи,
З іншим своїм любчиком
Розмовляючи.

За її слідами я,
Мов безумний, біг,
Цілував з сльозами я
Пил із її ніг.

Наче потопаючий
Стебелиночку,
Зір мій вид її ловив
На хвилиночку.

І мов нурок перли ті
На морському дні,
Сквапно так мій слух ловив
Всі слова її.

Отсе тая стежечка
Ізвивається,
А у мене серденько
Розриваєтьтся.

Залягло на дні його
Те важке чуття:
Тут навіки згублений
Змисл твого буття.

Все, що найдорожчеє,
Найулюблене,
Чим душа жива була,
Тут загублене!

Чим душа жива була,
Чим пишалася…
Отсе тая стежечка,
Щоб запалася!

When suddenly, they tuck themselves away,

When you don’t known how silence can be broken,

For someone else has said all you might say.

These words were once pronounced in tears or pain,

They were the dawn yet also the cessation,

Billions of men, and words, like drops of rain,

For the first time now, they are your creation.

Both beauty and ill will have had their fame,

There have been weeds and roads beneath our sole,

But poetry will never be the same,

It will forever touch the human soul.

Oceans and seas.

Green-green grass,

And big strong trees.

A huge round sun,

In the sky so blue,

Listen to what,

They say to you.

They do not talk,

They do not shout,

But their beauty is what,

Mother Nature is all about.

Коваленко Влад 7-Б

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія – це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

Кравченко Андрій

Напевне, так і треба —
судилося бо так:
упали зорі з неба
і надломили мак.
Така знялася хвища —
ні неба, ні землі,
лиш чорне кладовище
по нищеній ріллі.
Залопотіла злива,
мов залива — гай-гай!
Кохана, будь щаслива!
Коханий мій — бувай!

А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
І боліла в мені іронія
всіма ліктиками й галактиками.

І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі!
І якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!

За моря хотілося,за гори.

А тепер тримаюсь за своє.

Нащо мені ті пустелі й море.

Я тут є,і ти зі мною є.

Рідний дім.Моя найбільша сила.

І розрада,і моя стіна.

Таємниці мої,мої крила.

Навіть якщо в домі тім війна.

Рідний дім.Цвіте чарівно вишня.

Весни буйні,небо голубе.

Не кажіть мені що я тут лишня.

Дім -це я. Не зраджу я себе!

And it is time for kites, you know.

Here’s the way I make my kite,

Watch and help me do it right.

I cross two sticks so thin and long,

Tied together good and strong.

A string I fasten to each end,

And across the middle to make it bend.

I measure and cut the paper straight,

And glue along the edge and wait.

A ball of string to hold my kite,

When it sails almost out of sight.

And here’s my kite all ready to go,

Please March wind begin to blow!

Денисов Кирило

Їду нарешті до рідної хати,
Яка одиноко стоїть край села,
Там зелен-барвінок й трава не прим"ята,
Й троянда під вікнами вже одцвіла.

Охоче пройдуся стежками дитинства,
Хоча заросли полинами вони.
Додасть мені сили прозора і чиста
Водиця джереьна зі смаком суниць.

З портрета привітно всміхнеться матуся,
Гарна така, як колись, молода.
І спогади теплі наповнюють душу,
А на очах - ностальгії сльоза.

Неоніла Володимирівна Гуменюк
2016 р.

Микола Вінграновський
1965

*

Я загубив свій ключ: я голочку соснову
назвав своїм ключем — І загубив чомусь,
і чОмусь не знайду, й, відшукуючи, знову
знаходжу не його — і до дверей тулюсь.
Я всі ці довгі дні ключа свого шукаю,—
я загубив свій ключ? я мав його чи ні?
який він? і чому так пахне він мені,
як голочку сосни у пальцях розтираю...

[11-16 червня 1985]

Через віки, а то й через роки,
ріка вже стане спогадом ріки.

І тільки верби знатимуть старі:
киян хрестили в ній, а не в Дніпрі.

Pet strun úplně stačí

Aby se mohlo hrát

Aby ten kdo se mrači

Se mohl začít smát

Když pata struna schází

No tak to nevadí

Člověk si bez neschazi

Si s čtyřmi pořadí

A když chybí ta čtvrtá

I to se muže stát

Hlavou mi stále vrtá

Proč dal bych neměl hrát

Když třetí struna schází

No tak to nevadí

Člověk si bez nadchází

Si s dvěma pořadí

Když další strunu vezme ďas

Nevěstě hlavu prosím vás

A klidně hrajte dal

A když vám na kytaře

Nezbude vůbec nic

Nechmuřte proto tváře

Zpivejte z plnych plic