• як вторгнення турків-сельджуків вплинуло на долю Візантійської імперії;

• чим характерна історія Сельджуцького султанату;

• за якої династії Візантія пережила піднесення;

• чому в одних державах Центрально-Східної Європи утвердилася католицька церква, а в інших православна.

• 1. Якими були наслідки арабських завоювань для Візантійської імперії?

• 2. Які держави Центрально-Східної Європи постали у VIII—XI ст.?

• 3. Як відбувалася християнізація держав Центрально-Східної Європи?

Турки-сельджуки є частиною тюркомовних племен огузів, які в IX—X ст. заселяли територію Середньої Азії. Від кінця X ст. їх все частіше називали туркменами. Імовірно, туркменами називали тих огузів, які прийняли іслам. Згодом вони узяли активну участь у формуванні сучасних етносів турків, азербайджанців і туркмен. У середині X ст. серед огузів почав виділятися клан Сельджукидів. Один із правителів сельджуків Торгул-бек у 1038 р. проголосив себе султаном і розпочав завоювання. Навіть правитель Арабського халіфату був змушений визнати його султаном і «царем Сходу і Заходу». Торгул-бек та його наступники за короткий час підкорили терени Середньої Азії, Ірану, Іраку, Закавказзя, Сирії, майже всієї Малої Азії. Була утворена нова велика мусульманська держава — Сельджуцький султанат, який фактично був кочовою імперією. Візантійський імператор Роман IV у 1068 р. розпочав війну проти турків-сельджуків. Війна точилася з перемінним успіхом. Навесні 1071 р. біля вірменського міста Манцикерт (Маназкерт) візантійська армія зазнала поразки. Імператор і всі воєначальники потрапили в полон. Султан Алп-Арслан («Хоробрий Лев») відпустив імператора лише після того, як останній погодився виплачувати туркам-сельджукам величезну данину. Звістка про поразку приголомшила візантійців — переможений імператор втратив престол, а договір із сельджуками було розірвано. Турки-сельджуки, не отримавши обіцяного, рушили на візантійські володіння в Малій Азії. На захоплених землях вони утворили одну із сельджуцьких держав Румський султанат, або Рум (Рим) — так турки-сельджуки називали Візантію. Тепер зі своїх володінь вони могли бачити палац імператора в Константинополі, що розкинувся на протилежному боці затоки Золотий Ріг. Проте цілком захопити Візантію сил не вистачило. Цьому завадила внутрішня боротьба за владу між різними кланами, що послаблювало державу сельджуків. Одним із наймогутніших правителів був султан Мелік-шах (1072-1092). Він був вдалим воєначальником та розсудливим правителем. Його підтримували не лише одноплемінники, а й мусульмани-суніти. Він особисто об’їжджав свої володіння і оцінював становище підданих. До простих людей султан не проявляв зверхності. За наказом Мелік-шаха на всіх дорогах були збудовані сторожеві пости, які забезпечили безпеку від кордонів Китаю до узбережжя Середземного моря, від Кавказу до Індійського океану. У султана були плани зробити свого онука халіфом і тим самим відродити халіфат, об’єднавши під владою нової династії всіх мусульман. Проте він несподівано помер, а його сини в боротьбі за владу між собою втратили всі здобутки. Останнім правителем єдиної держави був султан Ахмад Санджар (1118-1157 рр.).

Клан — тут: група родичів, об'єднаних спільним господарством і побутом.

Кочова імперія — особлива форма організації влади, притаманна суспільствам із кочовим способом життя, що сформувалася в результаті завоювань.

Основою кочової імперії були степові простори, володіння якими давало можливість контролювати підкорені осілі народи. Великий Євразійський степ створював передумови для організації таких держав. Проте вони були недовговічними: або розпадалися, або перетворювалися на держави з міськими центрами. Важливим елементом кочових імперій був контроль сухопутних торговельних шляхів (перш за все Великого шовкового шляху). Кочові імперії, постійно змінюючи одна одну, існували в Євразії від середини І тис. до н. е. до XVIII ст.

Сельджуцькі султани мали звичай призначати правителями окремих областей держави своїх малолітніх синів. Проте реальну владу отримували воєначальники-вихователі (регенти), яких називали атабеками. Іноді траплялося так, що атабеки захоплювали владу і ставали ворогами султану.

У 1217 (1221) р. турки-сельджуки здійснили похід у Крим. Його метою було підкорення півострова і торговельних шляхів у Чорному морі. Численний сельджуцький флот підійшов до міста Сугдея (Судак), яке на той час було центом торгівлі в регіоні. Жителі міста звернулися по допомогу до половців і руських князів. Русько-половецьке військо дало бій туркам-сельджукам під стінами міста, але зазнало поразки. Після тривалої облоги місто здалося. Це був останній успіх у походах турків-сельджуків. Проте їх влада в Криму була нетривалою. Поява монголів у 1223 р. в Криму примусила турків-сельджуків швидко залишити місто.

Поки Візантійська імперія вела наполегливу внутрішню боротьбу, поряд з її східними кордонами посилився Румський султанат турків-сельджуків. У 1176 р. візантійська армія в битві з ними біля Міріокефалону була вщент розгромлена. Візантія втратила свої володіння в Малій Азії. Останнє століття слави Візантії минуло: вона припинила завоювання і на всіх своїх кордонах перейшла до оборони. Угорці, серби, болгари почали претендувати на її володіння на Балканах. Сельджуки не залишали сподівань завершити підкорення залишків її азійських володінь.

Піднесенню Чехії за династії Люксембургів сприяло те, що в Кутній Горі було знайдено великі поклади срібла. У 1300 р. ці копальні були підпорядковані королю Вацлаву II, який став карбувати повноцінні монети. Саме чеський грош став головною монетою регіону.

Політику Владислава Локетека продовжив його син Казимир III Великий (1333-1370 рр.). Для зміцнення влади він переділив королівство на адміністративні одиниці (воєводства, каштелянства). Також створив загальнопольські органи: королівську канцелярію, центральну скарбницю, суд, військо. Запровадив повноцінну монету — краківський гріш, що сприяло пожвавленню торгівлі. Для українського народу правління Казимира IІІ ознаменувалося приєднанням у 1349-1352 рр. Галичини, а в 1366 р. — частини Волині. Також король до свого титулу додав частку «Король Русі». Католицька церква підтримувала короля у зміцненні центральної влади й розширенні кордонів на схід. Могутньою державою регіону на цей час була Угорщина. Її розташування визначало тісні династичні зв’язки з Руссю (згодом Королівством Руським), Візантійською імперією. Так, на певний час руська мова навіть використовувалася при королівському дворі. У 1181 р. король Бела III запровадив в країні візантійські порядки та звичаї.

У XI—XII ст. угорські королі поширили свою владу на землі Трансільванії, сучасних Словаччини, Хорватії (із Хорватським королівством була укладена особиста унія) та на Закарпаття. У першій половині XIII ст. Угорщина сягнула вершини своєї могутності. Проте, як і всі правителі цієї доби, угорські королі вступили в протистояння з впливовою знаттю, яка накопичила значні земельні володіння. Свавілля знаті почало загрожувати володінням середніх і дрібних землевласників, що, як правило, були на службі в короля. Згодом вони стали основою для нової верстви суспільства — дворянства (шляхти). Саме ця соціальна група очолила рух проти свавілля феодальної знаті й домоглася від короля видання в 1222 р. «Золотої булли». Цей документ обмежував права короля, магнатів (великих землевласників) та іноземців і гарантував права майбутніх дворян (шляхти). Проте остання стаття булли давала право магнатам чинити опір королю, якщо той не виконував обіцянок. У 1301 р. династія Арпадів обірвалася, почався період правління представників європейських династій. Нові правителі відходили від візантійських традицій. За Карла І Роберта (1301-1342 р.) з Анжуйської династії Угорщина зазнала економічного піднесення. Продовжували швидко зростати міста, які мали статус «вільних королівських міст». Проте значну частину міського населення становили німецькі поселенці. Найбільшим містом була Буда. Угорщина все більше втягувалася в європейську політику. У зовнішній політиці Карл І Роберт віддавав перевагу дипломатії.

Протилежністю Карла був його син Лайош (Людовік) І Великий (1342-1382 рр.). Протягом свого правління він об’єднував терени Центрально-Східної Європи від Адріатичного до Чорного моря, від Балтії до Греції. Він володів короною Угорською, Хорватською, Польською і Руською. Правителі Молдавії, Валахії, Болгарії, Сербії та інших земель були його васалами. Однак це принесло Угорщині лише нових ворогів. У середині XIII ст., опинившись під загрозою знищення німецькими хрестоносцями, литовські племена об’єдналися під владою князя Міндовга. У першій половині XIV ст. за князів Вітеня (1293-1316 рр.) і Гедиміна (1316-1341 рр.) Велике князівство Литовське вступило в боротьбу за спадщину Русі і Королівства Руського. Князь Гедимін став засновником литовської династії.

Завдяки значним територіальним здобуткам Литва перетворилася на велику державу. На всіх землях литовські князі залишали існуючий соціально-політичний устрій, говорячи: «Ми нового не вводимо і старого не рушимо».

Великий князь литовський Ольгерд (1345-1377 рр.) продовжив політику свого батька, розширював свої володіння за рахунок руських князівств.

На Балканському півострові з ослабленням Візантії набирали силу Сербія і Болгарія.

У XII ст. сербські державні утворення були об’єднані під владою династії Неманичів. Провідну роль у цьому відіграв Стефан Неманя. Він ліквідував залежність від Візантії і розширив свої володіння до Адріатичного моря. Його син Стефан II у 1217 р. отримав від Папи Римського Інокентія III корону, а також домігся автокефалії (незалежності) Сербської православної церкви.

В Угорщині Лайош І отримав прізвисько «Великий» і вважався одним із найвизначніших її правителів. У внутрішній політиці він зрівняв у правах угорських землевласників. Він також заснував Університет у місті Печ. У Польщі Лайош (Людовік) І не мав великої популярності, хоча період його правління сприяв розвитку торгівлі й перешкодив розпаду королівства.

Після смерті Людовіка І польський престол посіла його дочка Ядвіга, а Королівство Руське (Галичину) успадкувала донька Марія. Від цього часу всі королі Угорщини до XX ст. титулувалися королями Галичини та Володимирії на відміну від королів Польщі, що титулувалися панами, володарями, великими князями Русі.

У 1218 р. законним правителем став Іван Асень II (1218-1241). За його правління Друга Болгарська держава набула найбільшої могутності. Своєю політикою він намагався вирішити два ключових питання: домогтися незалежності Болгарської церкви і визнання територіальних кордонів держави. Для цього Іван Асень II активно спирався на «шлюбну дипломатію» і воєнну силу. Зрештою йому вдалося домогтися, що митрополита Болгарської православної церкви було визнано патріархом. Наприкінці його правління на територію Болгарії поширилася чума і вторглися монгольські війська. За наступних правителів Болгарія почала швидко втрачати свої володіння, держава розпалася і зрештою була підкорена турками-османами.

Отже, занепад Візантії, розпад Русі як єдиної держави, експансія німецьких імператорів, поширення європейських династій суттєво змінили ситуацію в регіоні.

• наслідки вторгнення сельджуцьких племен на Близький Схід;

• внутрішню слабкість держави сельджуків;

• особливості розвитку держав Центрально-Східної Європи та вплив на нього Візантійської і Священної Римської імперій.

1037-1194 рр. — імперія турків-сельджуків.

1081-1204 рр. — правління династії Комнінів у Візантійській імперії.

1085 р. — перетворення Чехії на королівство.

1185-1396 рр. — Друга Болгарська держава.

1217 р. — коронація правителя Сербії.

1222 р. — «Золота булла» короля Угорщини.

Середина XIII ст. — утворення Великого князівства Литовського.

1308-1355 рр. — правління в Сербії Стефана Уроша IV Душана Могутнього.

1320 р. — відновлення єдності королівства Польщі.

1335 р. — укладення у Вишеграді військового і торговельного союзу Угорського, Чеського й Польського королівств.