Оцінки - це завжди раціоналізація, тобто уникнення
почуттів. А людині в період горювання не можна уникати своїх емоцій, їх треба прожити. Все інше - потім.
Називайте речі своїми іменами.Часто в кризових ситуаціях люди вважають, що краще не називати речі своїми іменами, інакше вони травмуватимуть близьку людину. Наприклад, замість «помер», кажуть «пішов». Замість «депресія» - «він погано почувається», «з ним не все гаразд». Називання речей своїми іменами - це велика підтримка для травмованої людини. Так ви окреслюєте реальність, що допомагає прийняти її та прожити.

Інший варіант – дозволити собі вчитися приймати втрати. Поки ми перебуваємо в гострому періоді, то певною мірою забороняємо собі думати про те, що ми втратили: людину, соціальний статус, житло, підтримку. І потрохи кожна з цих втрат змушує нас горювати в індивідуальний спосіб. Але ми можемо не сприймати це як горювання. Важливо почати принаймні говорити з кимось, кому довіряємо, про те, що ми втратили. Відпускати думки про те, кого ми втратили, віддаючи їм шану, висловлюючи вдячність. Думати про те, чого це нас навчило. 

Ховаючись від загрози з повітря, розуміли, що більшість речей, які вони брали зі собою в укриття цілий тиждень, їм абсолютно не потрібні. Що більшість цінних речей можна покласти в один наплічник. Це момент, коли ми звертаємо увагу на ціннісні орієнтири і дозволяємо собі щось відпустити. Багато людей кажуть, що важко було з чимось прощатися. Зараз у нас є можливість навчитися прощатися з певними речами чи людьми з не меншою шаною. 

3. Знайдіть джерела корисної інформації. Не слід намагатися дізнатися всю інформацію, охопити усі джерела. Виберіть кілька, яким ви довіряєте, і зосередьтеся на них. 

4. Обговорюйте рішення. Навіть в умовах планування на кілька годин, важливо, щоб усі рішення проговорювалися і зважувалися усі «за» та «проти». Знаходьте хоча б кілька хвилин для обговорення перед плануванням.

5. Дотримуйтесь рутини. Щоденні буденні процедури, які допоможуть втримати відчуття стабільності.  Прибирання, готування їжі, догляд за собою. 

6. Залучайтеся до активностей. Оберіть будь-що, що може бути корисним і що ви можете робити. Найкраща активність — це та, яку ви самі обрали і робите. В цей час мозок має змогу зосередитися на чомусь одному, і таким чином тримається в тонусі. 

7. Спіть за будь-якої можливості. Коли здається, що заснути ви зможете — навіть кілька хвилин із заплющеними очима допоможуть вам відновитися і стабілізуватися. 

8. Не картайте себе за помилки. В умовах невизначеності критерії правильності для рішень розмиті. Почуття провини та самозвинувачення не допоможуть прийняти кращі рішення, а лише заблокують мислення. Скажіть собі таке: «Я зробив (-ла) найкраще рішення, на яке був (-ла) спроможний (-а) в тих умовах».

 

Вони мають доступ до соціальних мереж і, повірте, володіють ширшою фантазією, можуть собі домислити. Батьки, опікуни, люди, яким вони довіряють, мають у доступний спосіб для віку дитини пояснити, що насправді відбувається, що війна є. Діти і без того про це знають. Вони читали казки про поганого короля, який заховав принцесу, посадив дракона, але прийде той, хто визволить її. Нехай буде така метафора, але вона зрозуміла. Війна – не картинка в блокбастері, де є герої, які обов’язково приходять і рятують людство від усього. Кожен із нас є героєм, який допомагає рятувати Україну. Так само й дитина. Це може бути хорошим компонентом для її власного ресурсу. Позаяк, допомагаючи своїм батькам, вона показуватиме, що справляється.
Не варто говорити, коли ми втрачаємо на війні людину, що вона «поїхала і скоро повернеться», а повідомити про її смерть, разом помолитися за неї. Діти готові сприймати все, якщо ви готові спілкуватися з ними щиро. Не треба їм розповідати про політичні аспекти, не треба лякати їх образами на кшталт «якщо будеш погано їсти, спати – прийдуть кацапи і заберуть тебе зі собою». Такий образ точно залишиться, і діти передадуть його наступним поколінням. 
Мають бути приклади, які вони можуть бачити тут і зараз. Ті ж волонтери, які допомагають цивільним і військовим. Можна допомогти їм перенести якийсь маленький пакунок. Таким чином дитина усвідомить, що також може бути корисною в складних життєвих обставинах. Елемент усвідомлення своєї маленької корисності заради великої цілі є частиною не тільки адаптації до воєнного часу, а й добрим фундаментом, який ми потім «перенесемо», щоби відбудувати нашу країну. 

Якщо ми зараз зможемо скооперуватися, показати, що разом ми здатні бути сильнішими, що кожен із нас – українець і що ми спільно формуємо нашу ідентичність у спільній справі, ідеях, піснях, культурі , то передамо це дітям, а вони передадуть це наступним поколінням. Саме завдяки їм ми збудуємо ту Україну, яку хочемо бачити в наших теперішніх гаслах. 

Звісно, в їхніх душах залишиться травма, яка передаватиметься, як і травма Голодомору. Ми не можемо заперечувати, що цей досвід вивітриться, він буде з нами. Питання в тому, чи стане він для нас основним рушієм. Людина, яка пережила панічну атаку, часто формує собі образ «ніколи не допустити панічної атаки». Відповідно постійною є тривога щось не проконтролювати, і панічна атака настає знову. 

Потрібен здоровий досвід. Так, це складно, жахливо, але ми точно з цим упораємося, тому що ми вже маємо добрі приклади, як ми зараз із цим справляємося, на рівні кожної людини, громади, країни загалом. Ми можемо бути в чомусь розчаровані, але це не зачиняє перед нами всі двері. Ми також можемо здобути з цього досвід, не роблячи когось винним, а розглядати це у перспективі з гіпотетичною можливістю повернення до цього.

Інтуїтивно ми так і робимо. Коли ми отримали першу відмову від НАТО, то почали кооперуватися, і в нас з’явилися нові ідеї з приводу переговорів, домовленостей, альянсів. Те ж саме з думками людей. Ображатися, гніватися – це було нормально, нам треба було якось «евакуювати» нашу енергію. Але потім ми самі прийшли до того, скільки б не кричали, не ображалися, що від цього може бути тільки гірше. Треба рухатися далі. Методом проб і помилок  намагатися відчиняти двері.