Чоловічі традиційні сорочки були двох типів: сорочка без уставок (без зборів) і сорочка з уставками призбирана біля коміра. Чоловічі вишиванки оздоблювали «прямими» символами: прямий хрест, хміль, дух, виноград.

Жіночі сорочки були також двох типів: сорочки з цільнокроєнним рукавом та сорочки хлоп'янки. Для жіночих вишиванок характерними були «водні» символи: вода, місяць, калина.

Крій та спосіб носіння сорочки визначали місця оздоблення вишиваних сорочок. Жіночі сорочки прикрашалися на рукавах і зовсім незначно на подолі, а чоловічі на невеликих комірах, на манжетах та біля пазухи. Буденні сорочки прикрашалися менше, а святкові більше.

Характерною особливістю жіночих сорочок Поділля є поздовжні смуги які ідуть паралельно спереду і інколи і ззаду сорочки. Ширші смуги називалися «погрудки», а дві вузчі по боках — «побічниці» (приборки).

Основним способом вишивання на Поділлі була низь. Взалежності від напрямку стібків розрізняли поперечну та поздовжю низь, а також «паршиву», «сліпу», «цвітковану», «дрібненьку», «круглу», «лису», «страпату». Цією технікою вишивають з тилу полотна, а після з лицевої сторони способом настилу додають незначно іншої барви. Основний колір подільської низзі чорний або червоний, до нього ще додають жовтий.

Кукла-мотанка, ймовірно, використовувалась в аграрному культі. О. Найден звертає увагу, що «куклою» у народі називали жмуток колосся, який залишали на краю поля, закручували по ходу сонця і прикрашали яскравими стрічками. Використовувалась у ритуалах, присвячених майбутньому врожаю[4].

Очевидний зв'язок мотанки з весільним обрядом. Етнографи фіксували, що неодружені дівчата, майструючи ляльки, співали зазвичай весільні пісні. До початку XXI ст. в Україні існував звичай прикрашання лялькою капоту першої машини весільного кортежу.

В Україні ляльки чоловічої статі не робилися. А в Росії, наприклад, їх просто заміняли паличкою. Використання ляльок у вигляді цурпалки відоме у різних ритуалах багатьох народів. У деяких слов'янських народів на весіллі молодятам дарували замотані у ганчір'я колодки, що були символом плодючості.

В Україні жінки справляли «колодку» під час святкування Масляної. За свідченнями Олекси Воропая, одружені жінки у цей період відзначали народження, хрестини, а потім оплакували смерть колодки і протягом тижня відповідно вповивали, хрестили і спалювали її[5].

Відгомін магічних ритуалів зустрічається у колискових піснях, зокрема, у колисанці, записаній наприкінці XIX ст. у селищі Білокуракине (тепер Луганської області):

Одна була хустина

Та й ту вкрала дівчина,

На кукли подрала,

Кукол наробила,

Кота оженила,

Дівчат подражнила.

В печі затопили

Кукли попалили.[6]

Дослідники пов'язують ганчір'яні ляльки з культом предків. За народними віруваннями, всередині ляльки приховується ідол, дух пращура[7]. На Вороніжчині ляльку наповнювали попелом. Такі ляльки дарувалися молодятам на весілля. У Мордовії, де також виготовляють зольні ляльки, попіл ерзянською мовою звучить як «кулов», померти — «куломс», покійник — «улов», що вказує на часи, коли спалювали померлих. Отже лялька, у якій містилася частина попелу, виступала посередником між двома світами[8].

Ляльки з хрестами на обличчі знайдені у похованнях на Північному Кавказі. Можна припустити, що лялька мала супроводжувати померлого у потойбічний світ.

Окрім того, здавна хрест символізував сонце.

Сенс символіки безликих ляльок забутий. Радше за все, це відгомін забобонів про пристріт, поганий вплив лихого погляду. Очі могли стати порталом у потойбіччя, а тому на їх зображення накладалося табу. У таджиків й узбеків робити ляльки з обличчям вважалось гріхом, оскільки після воскресіння з мертвих лялькам доведеться віддати частку своєї душі[9]. Ляльки не мали також імен, бо це, за народними уявленнями, могло потривожити душу померлого.

Протягом XX ст. мотанка поступово втратила свої магічні функції. Зокрема, за свідченнями жінок села Матусів Шполянського району Черкаської області, після Другої світової війни мотанки робились виключно для ігор. А їх обличчя діти промальовували, щоб вони були схожі на фабричні ляльки.

Ко́сівська мальо́вана кера́міка — традиційний народний гуцульський промисел, один з різновидів української кераміки. Відома своїми гончарними виробами: різноманітним посудом, дитячими забавками, сувенірами, пічними кахлями, декоративними плитками. Вирізняється складною технологією виготовлення та особливими малюнками.

Петриківський розспис

Дніпропетровська область

Кам'янець-Подільський

Хмельницька область

Гончарство це кираміка яка проходе 3 стадії виготовлення

Гончарство - обробка глини та виготовлення різноманітного кухонного посуди,цегли,кахлів та іншої кераміки

Переважають геометричні орнаменти. Виготовлені з льону коноплі або бавовни

Найдавніший вид мистецтва