Молодший брат Олександр обрав кар’єру військового – капітан в царській армії, полковник в Армії УНР. Після Другої світової війни оселився в Канаді. Старша сестра Єфросинія в 1918 році постриглася в монашки і померла в монастирі (є версія, що це сталося під час його руйнування чекістами).

За не зовсім зрозумілих обставин померла сестра Тетяна.

Марина і Феодосія заарештовані НКВД 1937 року за звинуваченням у “поширенні петлюрівства”, розстріляні. Племінник Петлюри Степан Скрипник (Мстислав) став першим Патріархом Київським і всієї України.

Брата на боротьбу спонукала українська пісня, музика..

яку Симон дуже любив.

1895 року вступив до Полтавської духовної семінарії. Захоплювався історією, хоровим співом, грою на скрипці, літературою. Гарно співав, грав у виставах. Світогляд юнака формувався під впливом Шевченкового "Кобзаря", творів Котляревського й історичної літератури.

Із 1898-го належав до таємного українського самоосвітнього гуртка, у 1901 р. виключений з семінарії через революційний і ”мазепинський”  дух – участь в організації виступу в семінарії композитора Миколи Лисенка.

Через впливових знайомих і друзів Симон Петлюра перейшов на службу у Всероссийский союз земств и городов – (дуже широка, імперського масштабу, організація, яка об’єднувала діячів міського і земського самоврядування і займалася допомогою армії) та займався всім забезпеченням побутових умов і всіма необхідними видами матеріального забезпечення війська (не брав участь у військових операціях, не був в окопах, не ходив в атаку, але стояв дуже близько до щоденних потреб військових)

Вояки його делегували на Перший Всеукраїнський військовий з’їзд, який відбувся в Києві в травні 1917 року. І тут почала сходити зоря Симона Петлюри, як військово-політичного лідера - його обрали до складу Українського генерального військового комітету (громадська організація, яка координувала різнопланову діяльність російської армії, в якій тоді служило понад 4 млн українців).

В червні 1917 року Петлюра виступив ініціатором скликання Другого Всеукраїнського військового конгресу в Києві, на якому була ухвалена резолюція до Центральної Ради з вимогою про негайне оголошення автономії.

Він дуже стрімко набував авторитету, займаючи дві посади – військового міністра ГСВС і голови українського військового комітету.

“Я, яко генеральний секретар по військових справах в Українській Народній Республіці, закликаю всіх вас, мої товариші й друзі, в теперішній час до загальної дружньої роботи. Будьте організовані та з’єдинені – всі за одного і один за всіх. Наше військо молоде, воно тільки становиться на ноги, і ви своєю дисциплінованістю доведете, що являєтесь славними потомками великих предків”.

Із відозви Симона Петлюри до війська. 15 листопада 1917 року

15 листопада 1919, після виїзду членів Директорії УНР за кордон, Симон одноосібно очолив її. Намагався боротися зі стихійними єврейськими погромами, для чого вживав досить рішучих заходів.

16 грудня 1919 відновив діяльність центральних установ УНР. Після укладення Варшавського договору між Симоном Петлюрою та Польщею, обидві армії спільно повели наступ проти більшовиків і 7 травня 1920 зайняли Київ.

Коли 10 червня 1920 об’єднані армії відступили з міста, Армія УНР продовжувала боротьбу власними силами, але після перемир’я між Польщею і Радянською Росією в листопаді 1920 головні з’єднання Армії УНР перейшли р. Збруч і були інтерновані у Польщі.

“Український уряд буде всіляко боротися з порушеннями громадського порядку, викриватиме й суворо каратиме заводіяк, злочинців та погромників. І перш за все уряд не потерпить ніяких погромів, спрямованих проти єврейського населення України, і вживатиме усіх засобів для знешкодження цих мерзенних злодіїв”.

Наступного дня Симон Петлюра як верховний головнокомандувач українського війська видав наказ арештувати та віддати під трибунал усіх вояків, що підбурювали до погромів. 

Мешкав у Парижі, продовжував політичну та організаційну роботу, керував діяльністю уряду УНР в еміграції, заснував тижневик «Тризуб».

Симон Петлюра зазнав численних випробувань і важких моментів у своєму житті. Проте, навіть у найскладніших ситуаціях, він зумів зберегти віру у майбутнє своєї країни та знайти сили для боротьби.

Не випадково в історії з'явився термін "петлюрівці" – ці люди є не просто активісти,як я вважаю, а справжніми патріотами, відданими своїй країні та ідеалам незалежності. Їхні дії та самовідданість у боротьбі за свободу залишаються прикладом для наступних поколінь.