☑ Вірш «Чи не покинуть нам, небого» Тарас Григорович написав 15 лютого 1861 року в Петербурзі на звороті свого ж автопортрету, за 10 днів до смерті. Це був останній твір великого українського поета. Писав він його два дні, бо перша частина датована 14-им числом, а друга з’явилась вже наступного дня. Оскільки під першими 36 рядками автор поставив дату, можна зробити висновок, що на той момент він вважав твір завершеним.

Вперше вірш надруковано в журналі «Основа» 1861 року. Сам же автопортрет з автографом був придбаний М. М. Лазаревським на аукціоні, що відбувався 14 травня 1861 року. Потім картина переходила до різних власників і доля автографа довгий час була невідома. Лише 1947 року автопортрет був випадково виявлений і в дуже пошкодженому стані переданий до Державного будинку-музею Т. Г. Шевченка в Києві. І найприкрішим є те, що внаслідок пошкодження автографа деякі рядки віршу не читались.

☑ 5 грудня 1934 році Євген Плужник за сфабрикованою справою більшовицького «Великого терору» був заарештований. 28 березня 1935 році він був засуджений до страти, але розстріл майже відразу було замінено десятирічним ув'язненням у спецтаборах.

Утім, для хворого на сухоти Плужника це було рівнозначно смертному вироку. Плужника відправили на Соловки. Однак він тримався. Намагався триматись, попри хворобу. Коли тільки випадала нагода, то писав листи до своєї дружини Галина Коваленко, іноді в цих листах були і вірші.

Останній лист Євгена Плужника, який був написаний не його рукою, датований 26 січня 1936 року. Але тоді він зміг приписати кілька рядків, звернених до дружини: «Присягаюсь тобі, я все одно виживу!»

Не вижив. Дослідники вказують наче поет, який вже був геть знесилений, вимучений тяжкою хворобою, попросив хлопця-санітара, теж українця, принести холодної води. І прошепотів: «Я вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру». Але коли санітар за якусь мить повернувся з водою, Плужник уже не дихав. Він помер 2 лютого 1936 року. Його поховали на соловецькому цвинтарі.

☑ Поезія «Країно чорних брів й важких, повільних губ» у творчій біографії Миколи Вінграновського з’явилась чи не останньою. Він її написав 2003 року. Цей твір, наче його «гербова печатка», якою потверджується інтенсивне філософське «нарощування» внутрішніх самопочуттів поета, що послідовно відбувалось впродовж усього творчого шляху.

«Я входив у літературу разом з Драчем, Дзюбою, Світличним, трохи раніше заявила про себе Ліна Костенко. Але від того, що мене називали і називають шістдесятником мені не холодно і не жарко. Думаю, що коли входив би в літературу в 1940-ві роки, чи в теперішньому столітті, нічого б не змінилося, бо все залежить від людини. Інша справа — реалізувати написане. Адже мене могли друкувати, запрошувати на вечори, а могли послати на Колиму чи в Магадан, як це з багатьма і трапилося. Відмінність тільки цьому. У 1960-ті ми себе реалізували, але це залежало від тодішньої політичної ситуації: Хрущов, потепління, можливість вільно дихнути. Але це дихання було лише зверху, бо врешті все залишалося так, як було. Просто нам пощастило, бо якби ми вступили в літературу в кінці, скажімо, 1930-х, нас би спіткала доля Івана Багряного, Леся Курбаса, Тодося Осмачки, Євгена Плужника та багатьох інших», – згадував Вінграновський.

☑ Останнім закінченим твором Лесі Українки стала написана в далекому Єгипті на початку лютого 1913 року віршована поема-казка «Про велета».

Знаково, що Леся Українка закінчила життєвий та творчий шлях думкою про долю все того ж свого рідного краю, він постав перед нею в образі казкового велета, який нарешті «встане з землі».

👉Нагадуємо, що у вільному доступі є повне зібрання творів Лесі Українки: https://ubi.org.ua/uk/activity/zibrannya-tvoriv-lesi-ukra-nki-u-14-i-tomah

☑ Один із останніх віршів Івана Франка "Приємний вид" датується 8 лютого 1916 року. Написаний він був Франком у шпиталі Українських січових стрільців, де поет перебував наприкінці життя. Поруч з ним тоді були дві доглядальниці-благодійниці – завідувачка шпиталю Ірина Домбчевська та медсе­стра притулку й реабілітації вояків Софія Монджейовська, які допомагали йому з написанням творів.

Цей вірш висловлює ситуацію миру, описуючи цей стан як приємний. «Нелюдяна» війна людей подається як сварка, а мир – як приязнь. Це – підсумування попередніх Франкових поетично-полемічних розмов про війну, з приводу війни і в контексті війни.

☑ Останній свій вірш «Прощай, мій зошите!» Василь Симоненко написав у черкаській лікарні у грудні 1963 року. У ніч проти 14 грудня 1963 році у неповні 29 років поет помер.

Чому так трапилось?

Влітку 1962 року Симоненка заарештовують. На залізничній станції в Черкасах між буфетницею ресторану і Симоненком випадково спалахнула суперечка: за кілька хвилин до обідньої перерви продавчиня відмовилася продати Василеві цигарки. Той, звичайно, обурився.

Нагодилися двоє чергових міліціонерів і попросили письменника показати документи. Побачивши перед собою відомого поета, правоохоронці безцеремонно скрутили Василеві руки й на очах у натовпу потягли до вокзальної кімнати міліції. Потім поета запхали у «воронок».

Колеги розшукали поета в камері у Смілі на другий день. Забрати його дозволили тільки після того, як втрутився секретар Смілянського міськкому партії.

Василь показував синці й розповідав, що по м'яких частинах тіла не били, в основному удари завдавалися по хребту і нижній частині спини.

Навесні 1963-го його стан здоров'я дуже погіршився. У вересні поета госпіталізували. Лікарі діагностували рак нирок, а побої міліціонерів тільки прискорили розвиток хвороби. Проведена операція результатів не дала. Однак, навіть перебуваючи у лікарні, Симоненко продовжував писати…

☑ За тиждень до смерті у лікарні Андрій Малишко написав останній свій вірш.

Це поезія-роздум над життям, у якій згадується перша стежка, з якої починається земне буття, і яка біжить, не маючи кінця, лише людина на ній смертна. Згодом цей вірш став піснею «Стежина» музику до якої написав Платон Майборода.

Загалом же Андрій Малишко був доволі цікавим поетом.

З одного боку він розмовляв і писав лише українською мовою, боровся за українську культуру, одягав вишиванку, підтримував шістдесятників, а більшість його творів стали чудовими піснями – «Пісня про рушник» яскравий тому приклад.

Попри обов’язкові для радянської літератури мотиви звеличення «подвигу радянського народу», дружби з росією та колгоспної праці, його поезії вражають щирістю, любов’ю до України і особливим ліризмом. «Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом – «Жагою» М. Рильського, Вашим віршем «Батьківщино моя», – писав у 1962 році у листі до Андрія Малишка поет Василь Стус.

А з іншого боку чотири рази поспіль обирався народним депутатом УРСР, двічі був лауреатом Сталінської премії, один раз – Шевченківської.

Більше про Малишка радимо дізнатись з відео: https://www.youtube.com/watch?v=wmEyLNcq87A

☑ 1 липня 2023 року у лікарні Мечникова у Дніпрі померла українська письменниця Вікторія Амеліна, яка була тяжко поранена внаслідок російського ракетного удару по центру Краматорська 27 червня 2023 року.

Лікарі зробили все можливе, щоб врятувати її життя, але, на жаль, поранення виявилося смертельним.

Вікторії Амеліній було 37 років... Вона – авторка двох романів та дитячої книги, лауреатка премії Джозефа Конрада, яку вручають молодим українським письменникам.

Цей останній вірш, який називається «Вівторок». Його Вікторія опублікувала на своїй сторінці у Facebook. Допис датується 10 червня 2023 року.

До речі…

27 червня був саме вівторок, а 2 липня, коли офіційно повідомили, що письменниці не стало, була неділля...

☑ 7 січня 2024 року у віці 33 років разом зі своїм рудим котом на передовій загинув Максим Кривцов.

Поет, фотограф і військовослужбовець Максим Кривцов із позивним «Далі» понад усе мріяв, щоб його вірші читали. Перша ж і єдина його поетична збірка «Вірші з бійниці» була розпродана вже через кілька годин після того, як з’явилася новина про смерть поета.

І от останній твір Максима, опублікований у Facebook за два дні до його смерті, став для нього пророчим.