Іван Франко — геній української літератури. У цьому творі він поєднав високу поезію, витончену мову і сильні емоції, які торкаються серця.

Вірш розповідає про внутрішній світ ліричного героя, але його почуття — це дзеркало для кожного, хто коли-небудь любив і страждав.

📖 Відкрийте для себе твір, що торкається найпотаємніших струн серця!

Це ваш шанс поринути у світ справжньої поезії.

“Intermezzo”

"Тіні забутих предків"

«Дім для Дома» Вікторії Амеліної

Неймовірно сильний текст.

Текст, що стріляє, вбиває, провокує.

Текст-сповідь, текст-потік свідомості.

Можливо, один з найкращих коротких текстів української літератури.

Але.

Про що хотів поговорити.

Я читав цей твір колись у школі. Звісно ж, все, що я пам'ятаю, це що головний герой вбив свою матір. Все. Крапка.

Я не знаю, чи є він зараз в шкільній програмі, але питання: чи варто такі не дитячі тексти читати в школі?

Схожа історія з "Intermezzo" Коцюбинського. Все, що я пам'ятаю зі школи - це як якийсь псих говорить з травою в селі.

Але ж це неймовірний твір, який можна відчути і зрозуміти тільки дорослим.

Є аргумент, що якщо не давати ці твори в школі, то їх більше ніколи не прочитають. Наче й логічно. Але це аргумент країни, в якій відсутня культурна політика (довгий час так і було, не будемо брехати).

Та чи не буде меншим злом залишити такі тексти дорослим людям, хай і далеко не всім, ніж викривляти уявлення про дійсно потужні твори дитячою свідомістю, яка ще не здатна їх оцінити?

«Ворошиловград» — це не просто історія про повернення головного героя в рідне місто. Це — подорож до себе, до свого минулого, до пам’яті, яку неможливо стерти навіть після втечі. Сергій Жадан створює не хроніку подій, а емоційний ландшафт — із запахом пилюки, бензину, тютюну і степу. Його мова рвана, жива, водночас поетична й брутальна, як саме життя на сході України.

Герман, головний герой, повертається додому після багатьох років відсутності, щоб врятувати автозаправку свого брата. Але насправді він рятує не бізнес, а частину себе — свій зв’язок із людьми, місцем, минулим. Його повернення — це спроба зрозуміти, хто він є, коли всі старі орієнтири втратили сенс.

Жадан тонко відчуває атмосферу провінційного Донбасу — простору між радянським минулим і невизначеним майбутнім. Тут герої живуть на межі — між апатією й бунтом, любов’ю й відчаєм. І саме ця межовість робить роман настільки живим і правдивим.

Мова — окрема вартість. Вона в Жадана музична, ритмічна, багата на метафори, але при цьому зберігає вуличну щирість. Його тексти пахнуть пилом доріг, бензином, потом, але водночас звучать, як поезія, що ожила у прозі.

«Ворошиловград» — це роман про пам’ять, про землю, яка тримає, навіть коли ти хочеш утекти, і про людей, які, попри все, залишаються собою. Це книга про дорослішання покоління, яке намагається знайти своє місце в країні, що змінюється.

Премією відзначили перший том видання роману "Амадока", який у Швеції вийшов у двох частинах у видавництві Albert Bonniers Förlag.

💬 "Українська письменниця береться за вражаюче завдання — показати болісну сучасну історію України через людей, їхні фрагментовані та ненадійні спогади й фантастичні оповіді", зазначили у журі премії

Як сказала авторка, ця нагорода має велике значення, адже вона привертає увагу до України — до її мови, літератури та живої культури, яка продовжує існувати, говорити й бути видимою навіть у складні часи 🫂

Можливо, я просто не вмію передати все це словами.

Навіть не знаю, що це – образа чи радість.

Я б хотів, озираючись, бачити ніч зі спалахами та дивами.

Але див не буває, тому я просто не озираюсь.

Просто потрібно бути терплячими і міцними.

Все закінчилося. Ми лишилися в більшості.

Просто цей світ не може в собі вмістити

такої кількості болю й такої кількості ніжності.

Виснажені надвечір’я, розламані ранки,

приголосні твого шепоту, настояні на алкоголі.

Умілий лікар вилікує будь-які рани.

Час, який у нас є, зцілить будь-які болі.

Скільки б могло по всьому лишитись повітря нічного,

скільки тепла в траві й голосів на березі.

Але чорта з два – я не виніс з собою нічого:

все залишилося там, в безкінечному вересні.

Збираю розкидані речі, вертаю позичені суми.

З ким хотів – погодився, з ким устиг – попрощався.

Порожні легені, як порожні трюми –

стільки місця для радості, стільки місця для щастя.

більш влучним. Вони можуть як пом’якшити висловлення думок, так і загострити його.

Використати троп — означає вжити слово в переносному значенні на основі:

• подібності (метафора, порівняння);

• тотожності (перифраза, евфемізм);

• суміжності (метонімія, синекдоха);

• протилежності (оксиморон) та ін.

20-х — на початку 30-х років ХХ ст. У цей період було знищено більшість представ

ників українського письменства, інтелігенцію, які розбудовували національну культу

ру. Серед них: Михайло Драй-Хмара, Микола Зеров, Микола Куліш, Лесь Курбас,

Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Михайль Семенко та ін. — найяскравіші

представники української літератури й національної історії загалом.

або «розстріляним відродженням»

У цьому випуску «Шостої студії» ми говоримо про те, як Яновський створив перший український кінороман, чому море стало його головною метафорою та як одеські 1920-ті продовжують хвилювати нас сьогодні.

Для вас в студії працюють: письменник Валерій Пузік та літературознавиця Ірина Нечиталюк.

Запис здійснено в студії America House Odesa.

https://youtu.be/SrPHmkYczIQ?si=CRD5Vc5O3I-hpDDS

***

Прокинутися з повним домом щастя!

Відкрить вікно в туманний березняк.

А мокрий вітер б’ється круг зап’ястя,

як спіймане промерзле пташеня.

Це вже весна. І протяги хмільні

похмурого заплаканого талу

зашарпали халатик на мені

і в рукави насипали фіалок.

з книги "Євангеліє від ластівки", стор. 8

📖 та фото Видавництво «Абабагаламага»

годую білочку з руки.

Зелений мох на древній стрісі .

заткали древні павуки.

У хаті глухо, як в печері,

Вікно під фресками сльоти.

І що там пустка Торрічеллі

проти такої німоти?!

А тільки вогник засвітився,

вікно зажевріло моє,—

уже і цуцик приблудився,

уже хвостом об ґанок б'є.

#ЛінаКостенко

Один — сірий, другий — білий,

Два веселих гусі!

Один — сірий, другий — білий,

Два веселих гусі!

Мили гуси лапки десь біля канавки,

Один — сірий, другий — білий,

Десь біля канавки!

Один — сірий, другий — білий,

Десь біля канавки!

Ой, кричить бабуся: «Ой, пропали гуси!»

Один — сірий, другий — білий,

Гуси мої, гуси!

Один — сірий, другий — білий,

Гуси мої, гуси!

Вийшли, вийшли гуси — кланялись бабусі!

Один — сірий, другий — білий,

Кланялись бабусі!

Один — сірий, другий — білий,

Кланялись бабусі!

Не кіт - а просто диво,

Стрункий, пухнастий в нього хвіст

І мордочка щаслива :-),

А очі в нього золоті,

Неначе з бурштину,

Підняти настрій непростий

Він може будь-кому.

Прийде тихенько, мов пушок,

Та сяде на коліна,

Мурчати буде досхочу,

Погладить лиш потрібно.

Чудовий має кіт талант -

Творити спокій в домі,

Тепло і затишок, а стрес -

Зробити невагомим.

Якщо сумне у вас життя

І карма теж не та,

То треба однозначно вам

Привести в дім кота!)

Автор Сніжана Свята "Мій кіт"

***

Де очі в неба, як серпневі сливи,

Де світ дрімає в Бога на плечі,

Там білий кінь, що аж не видко з гриви.

А, може, то не грива, а дощі?

Послухайте, як тихо пахне тиша

Давно забутим кольором бузків

Про осінь хтось розвішує афіші

На вицвілім штахетнику років...

А сіном пахне, ніби у стодолі...

Про що цей шелест складками куліс?

Красива пані в заголовній ролі

Мовчань і слів одвічний

компроміс...

Прийшли сади у золотавих рюшках,

В сценарії немає місця злу,

А місяць черевичком Попелюшки,

Котрої вже нема на цім балу.

Чумацький Шлях якийсь такий, як бриндза...

Ще в тіней бал на біленій стіні,

А білий кінь несе додому принца,

Убитого укотре на війні...

Зі збірки "Вишийте, мамо, бронежилет"

Підписуйтеся на Територія А

Коли для життя забракує причин

Готуй собі каву

Вершки.

Мрії й горе

Розкладуй на купки

На рівні

На двоє

І ми поговорим.

І ми помовчим.

/Артем Попик/

М. Коцюбинський

Любов, відчай, самотність, смерть – Ось фрески із життя людини, які ми створювали.

С. Параджанов

Хід заняття

Тепер, коли о четвертій уже не темно,

коли нам відпущено трішки більше пополудня,

спробуй розгледіти те,

на що не вистачало дня ще у січні.

Чи встигав ти зауважити мужність

в очах юних мешканок холодних міст,

які зустрічають вечір, як військо,

що не прийшло з перемогою, проте

прийшло зі славою?

Чи мав ти достатньо часу, аби помітити вдячність

у рухах старого вчителя, який гладить чужого пса при крамниці,

коли той чекає господаря

так, як віряни чекають спасіння?

Чи мали ми всі кілька тижнів тому

ці кілька хвилин,

аби в призахіднім блиску побачити змерзлих птахів,

які висять серед неба,

наче неправильно взяті хористами ноти?

Але світла нам прибуває щодня саме стільки,

аби око сльозилось і завмирало,

саме та його міра, якої стає

на здивування,

але не стає на зневіру. С.Жадан

Невзорова Поліна 11-Е

"Я не вважаю, що всі повинні читати. Не всі потребують читання. Талант читача, як і талант письменника, це така деменція, людська особливість, яка є далеко не у всіх. Коли говорять, що книга — джерело знання, це дуже умовна банальність. Я знаю сотню людей, які прочитали більше ніж сотню книжок — і при цьому залишаються повними ідіотами. Водночас я знаю з десяток людей, які реально не прочитали за життя жодної книжки і є дуже адекватними, «вкурюють» реальність" ("Моя Матерія", 2020)

"Це аромат, який дарує квітка, коли її топчуть»

Вітер віднесе нас у місця, де ми маємо бути. Сонце світитиме в людях, яких ми маємо помічати. Повітря дасть життя ситуаціям, які мають ожити. Ніч затьмарить те, від чого хоче нас захистити. Дощ змиє заплакані очі, а веселка подарує надію. Перелітні птахи змусять нас думати про когось...

Це і ще багато чого буде, але пам'ятайте, ніщо не випадково."

- Антуан де Сент-Екзюпері

@всіх

чи ударами серця без сліз і слів

за лаштунками світу є інші лаштунки

а за ними - вітрила нових кораблів

і не йди вже від мене

нікуди не йди …..

із твоїх молитов я складу колискову -

хай спочине цей світ

хай хоч трохи поспить

#Юрій_Іздрик

(13.03.1960), український поет, прозаїк, перекладач та есеїст, один із засновників постмодерністської течії в українській літературі.

Письменник посідає у сучасній українській літературі одну з центральних позицій, він є класиком «актуальної» украïнськоï лiтератури.

Західна критика визначає Андруховича як одного із найяскравіших представників постмодернізму.

Ю. Андрухович народився в м. Івано-Франківську. Батько - Ігор Мар’янович (1930–1997), мати Ганна Степанівна (1940).

Навчався в спеціалізованій школі № 5 з поглибленим вивченням німецької мови.

Навчався на редакторському відділенні Українського поліграфічного Інституту у Львові та на Вищих літературних курсах при Літературному інституті.

Працював газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії Івано-франківського часопису "Перевал" (1991-1995), був співредактором "часопису текстів і візій" "Четвер" (1991-1996), обіймав посаду віце-президента Асоціації українських письменників (1997-1999).

У 1996 р. письменник захистив кандидатську дисертацію «Богдан-Ігор Антонич і літературно-естетичні концепції модернізму».

Був лідером відомої поетичної групи Бу-Ба-Бу ("Бурлеск-Балаган-Буфонада").

Значний вплив на творчість Ю. Андруховича справили Т. Вулф з романом «Подивися на дім свій, янголе», а також Т. Шевченко, І. Котляревський, М. Гоголь, Б.-І. Антонич, В. Шевчук.

Ю. Андрухович - один із найяскравіших авторів Станіславського феномену – спільноти письменників і митців, що розвинулася на зламі 1980-1990-х рр. в Івано-Франківську й стала справжнім творчим вибухом того часу. Феномен засвідчив появу нової сучасної літератури європейського ґатунку. В авангарді тодішніх змін у літпроцесі разом із Т. Прохаськом, Ю. Іздриком, В. Єшкілєвим та іншими стояв і Ю. Андрухович.

З 1991 р. Ю. Андрухович почав публікуватися у літературних журналах України, а у 1997 р. окремими виданнями вийшли разом чотири його книги: збірка поезій "Екзотичні птахи і рослини", книга прози, до якої входили романи "Рекреації" і "Московіада", роман "Перверзія", який невдовзі став культовим, та книга есе "Дезорієнтація на місцевості".

Усі романи письменника являють собою доволі відчутну жанрово-стилістичну суміш (сповідь, “чорний реалізм”, трилер, ґотика, сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і сконденсований.

У творах письменника вiдбувається характерне для постмодернiзму змiшування дiйсностi та фантастики а простiр мiфологiзується.

Домінантою поетичної картини Андруховича в усі періоди його творчості видається напружене шукання “духовної вертикалі буття”, суттєво занижене тенденцією до примирення “вертикального з горизонтальним”. Звідси – стале поєднання патетики з іронією, нахил до стилізаторства і заміна “ліричного героя” щоразу новою “маскою”. У творчості письменника переважають карнавал, іронія, пародія, містифікація, мовний експеримент, ліризм поєднується з інтелектуалізмом, еротика - з магією. Наскрізною є думка про любов, без якої немає людини.

Західна критика визначає Андруховича як одного із найяскравіших представників постмодернізму, навіть порівнюючи його за значимістю у світовій літературній ієрархії з Умберто Еко.

Ю. Андрухович є автором перекладів з англійської.

Письменник є автором 5-го українського перекладу шекспірівського «Гамлета» (журнал «Четвер» № 10, 2000) а також книжки перекладів американських поетів-бітників, польської (Т. Конвіцький), німецької (Райнер Марія Рільке, Ф. Ролер, Фріц фон Герцмановскі-Орландо), антології перекладів американської поезії 1950-60-х років «День смерті пані День» (2006).

Твори Андруховича перекладені польською, англійською, німецькою, французькою, російською, угорською, фінською, шведською, іспанською, чеською, словацькою мовами й мовою есперанто.