Мати – станова козачка Уляна – неписьменна селянка з Полтавщини, яка вміла майстерно розмальовувати хати й розказувати різні оповідки.

У 1905 році почав навчання в Олешківському міському училищі, а згодом продовжив здобувати освіту в чоловічій гімназії. Уже в п'ятому класі приватної школи у Миколи проявився талант до літератури та мистецтва.

Згодом Куліш вступив до Новоросійського університету, але навчання було перерване через мобілізацію до царської армії. У 1915 році, під час служби, він отримав важке поранення поблизу Смоленська.

У 1918 році Куліш заснував товариство «Просвіта» в Олешках і почав роботу над своїм романом «Трохим Леміш». Того ж року він став головою міськвиконкому Олешок, очолював місцеву раду та організував «Перший Український Дніпровський полк» у Херсоні.

У 1922–1925 роках працював інспектором Наросвіти, де активно займався створенням українських шкіл, підготовкою педагогічних кадрів, а також склав український буквар «Первинка».

У 1913 році, коли до закінчення гімназії залишалося менше року, її закрили. М. Куліш поїхав на Кавказ, де в той час було легше скласти іспити екстерном. У ті часи юнак мріяв отримати вищу освіту і після гімназії вступити на історико-філологічний факультет Одеського університету. Здавалося, що ця мрія здійсниться, він успішно склав іспити і був зарахований на перший курс обраного вишу.

Він був членом «Гарту», а у 1926 році очолив ВАПЛІТЕ. Редагував журнали «Червоний шлях» і «Літературний ярмарок», очолював УТОДІК і долучився до «Політфронту». У літературних дискусіях підтримував позицію Хвильового.

Однак творчість Куліша зазнавала утисків. У 1929 році його комедію «Мина Мазайло» зняли з репертуару, назвавши «фашистською».

Народився в с. Чаплинка (нині смт Херсонської обл.) в родині селянина-бідняка. З раннього дитинства наймитував. Закінчив сільську школу, з 1905 р. навчався в Олешківській чотирикласній школі. З 1908 р. — в місцевій приватній гімназії, де почав писати сатиричні вірші і п'єсу "На рыбной ловле" (1913). Прагнув поступити в університет, але для цього потрібно було скласти в державній гімназії іспити на атестат зрілості (склав їх екстерном в 1914 р. у Тбілісі). Але вчитися в університеті не довелося. У серпні 1914 р. почалася Перша світова війна, і М. Куліш мобілізований до російської армії. Закінчивши 1915 р. Одеську школу прапорщиків, воював на передовій; отримав чин штабс-капітана, поранений і контужений.

На сторінках журналу друкували сатиричні твори, оповідання, фейлетони, епіграми та вірші, у яких висвітлювалися погода, вчителі й навіть директор, якого через прізвище Козловський прозивали Козлом. Пізніше Куліш створював журнали "Стрела" та "Веселое язычество".

Ще під час навчання в гімназії Куліш написав свою першу російськомовну п'єсу — "На рыбной ловле", яка згодом стала основою для комедії "Отак загинув Гуска". П'єса "97" стала першою професійною для Миколи Куліша. Перша редакція вийшла у 1924 році.

Микола був одружений із Антоніною Богуславською, у подружжя було двоє дітей. Його творчість стала символом українського культурного відродження 1920–1930-х років.

Коли він подав документи до університету в Одесі, розпочалася Перша світова війна, і Микола опинився на фронті. Ця війна, хоча й «затуляється» революціями та громадянськими війнами, відіграла важливу роль у руйнуванні старого світу і підготувала ґрунт для майбутніх катастроф.

Куліш порушував важливі теми національної ідентичності, мови, суспільної несправедливості та людських цінностей. Він тісно співпрацював із режисером Лесем Курбасом у театрі "Березіль", створюючи новаторські вистави.

У 1937 році Куліша було репресовано і розстріляно, але його творчість залишила глибокий слід у культурі України та стала символом боротьби за свободу.

• «Народний Малахій» (1927) — сатиричний твір про соціальні ілюзії.

• «Мина Мазайло» (1929) — яскрава комедія про боротьбу української та російської культур.

• «Патетична соната» (1931) — драматична п’єса про революцію та людські долі.

Його твори часто ставилися у театрах «Березіль» під керівництвом Леся Курбаса.

У 1925 році Куліш переїхав до Харкова, де інтегрувався в літературне коло «ВАПЛІТЕ». Це середовище сприяло його творчості, хоча йому доводилося виконувати багато організаційної роботи.

Його найвідоміші твори — "97", "Мина Мазайло", "Народний Малахій", "Патетична соната" — розкривали суперечності радянської дійсності. Він був членом ВАПЛІТЕ, працював у театрі "Березіль" Леся Курбаса, де його п’єси ставали основою українського авангардного театру.

Був дитиною від другого шлюбу дрібного маєткового дворянина Олександра Андрійовича, який походив зі старшинського козацького роду Кулішів гербу Сліповрон, і доньки козацького сотника Івана Гладкого — Катерини:

Попри його успіхи як драматурга, особисте життя Куліша ускладнювалося переслідуваннями радянської влади через його погляди. Наприкінці життя він зазнав репресій, що стали трагедією як для його родини, так і для всієї української інтелігенції.

"У межах літературних заступаємо собі право вести й надалі боротьбу зі всіма літературними течіями, подіями, явищами, що гальмуватимуть або фальсифікуватимуть розвиток української пролетлітератури".

Ранні п’єси Куліша, такі як «97», «Комуна в степах», «Отак загинув Гуска», продовжують кращі традиції української драматургії. У них автор зосереджується на проблемах села, змальовуючи руйнування українського патріархального способу життя та природних для українців взаємин. Особливо вражаючими є сцени, що зображують трагедію голодомору, викликаного політикою «хлібозаготівлі».

Після весілля молодята вирушили до Праги, куди Пантелеймона Куліша як молодого перспективного вченого Академія наук направляла у наукове відрядження. Сталося ж непередбачене: по дорозі до місця призначення Пантелеймона Куліша арештовують у Варшаві. Цей страшний удар долі, а згодом — тяжкі роки поневірянь, злигодні, поліцейський нагляд гнітючим тягарем лягли на плечі молодого подружжя.

Серед учасників ВАПЛІТЕ були такі відомі митці, як Майк Йогансен, Павло Тичина, Юрій Яновський, Микола Бажан, Володимир Сосюра, Юрій Смолич, Олекса Слісаренко та інші.

У листопаді 1926 року Микола Куліш став другим — після Миколи Хвильового — президентом літературного об'єднання. Як президент ВАПЛІТЕ у своїй заяві до газети "Комуніст" Микола Гурович пише:

"У межах літературних заступаємо собі право вести й надалі боротьбу зі всіма літературними течіями, подіями, явищами, що гальмуватимуть або фальсифікуватимуть розвиток української пролетлітератури".

У 1926 році Микола Куліш став президентом літературного об'єднання ВАПЛІТЕ, яке виступало за відродження української нації та відмову від більшовизму і російського імперіалізму. Під його керівництвом об'єднання вело боротьбу за розвиток української пролетарської літератури.

Антоніна стала не лише коханою дружиною, а й підтримкою для Миколи у його творчості та складному житті. Антоніна Невелль — дружина видатного українського драматурга Миколи Куліша, яка стала його вірною супутницею та підтримкою. Вона народилася в родині освічених міщан, отримала добру освіту і вирізнялася інтелігентністю та чуйністю.

Його важке селянське походження та прагнення до освіти глибоко вплинули на його світогляд і стали основою для тем соціальної нерівності, які пізніше проявилися в його драматургії.

Навчався в Олешківському міському училищі,чоловічій гімназії. Згодом – у Новоросійському університеті, звідки його мобілізували до царської армії. У 1915 р. був тяжко поранений під Смоленськом. У 1918 р. організував «Просвіту» в Олешках. З 1918 р. – голова міськвиконкому Олешок, голова місцевої ради, організатор «Першого Українського Дніпровського полку» в Херсоні. 1922-1925 рр. – інспектор Наросвіти (організовував українські школи, забезпечував їх кадрами, склав український буквар «Первинка»).

"Березіль" став платформою для постановок, які сміливо висвітлювали суспільні проблеми, проте ці ж твори згодом стали причиною переслідувань. Творчість Куліша мала вирішальний вплив на формування українського театру XX століття.

Монету введено в обіг 22 липня 2019 року. Вона належить до серії «Видатні особистості України».

Микола Куліш — письменник і громадський діяч. Був членом та президентом літературного об’єднання ВАПЛІТЕ, співпрацював із театром Леся Курбаса "Березіль", жив у будинку "Слово". Став жертвою сталінських репресій, розстріляний в урочищі Сандармох.

Суспільне Культура розповідає біографію Миколи Куліша — одного з найвизначніших українських драматургів, який зробив вагомий внесок у розвиток театрального мистецтва України.

Микола Куліш. Суспільне надбання

Ранні роки та освіта

Микола Куліш народився в бідній родині 18 грудня 1892 року в селі Чаплинка Дніпровського повіту Таврійської губернії (нині – Херсонська область). Батько був наймитом, а мати — неписьменною селянкою.

Навчався Микола в народній школі, по закінченню якої сільська інтелігенція зібрала для хлопця близько 100 карбованців для подальшої освіти. Куліш вирушив до Олешківського міського училища. В автобіографії драматург зазначає, що з училища його неодноразово виганяли через "організацію гуртків молоді й неповагу до начальства". У 1909 році вступив до Олешківської чоловічої гімназії. Коли до закінчення Миколою гімназії лишалося менше ніж рік, її закрили. Куліш поїхав на Кавказ, де в той час було легше скласти іспити екстерном.

Улітку 1914-го Микола Куліш вступив на перший курс філологічного факультету Одеського університету, але розпочати навчання не встиг — драматурга мобілізували на фронт Першої світової війни.

Спочатку Куліш служив у запасному батальйоні, потім письменника скерували до одеської школи прапорщиків. У 1915-му відіслали до Смоленська.

У 1915–1917 роках Микола Гурович перебував на передовій, де отримав поранення та контузію. Дружина згадувала, що чоловік продовжував писати на фронті:

Його п’єси, такі як «97», «Народний Малахій», «Мина Мазайло» та «Патетична соната», стали символами епохи і відображають складні соціальні та політичні процеси того часу. Вони порушують важливі питання національної ідентичності, соціальної справедливості та людської гідності. Кулішеві твори відзначаються глибоким психологізмом, сатирою та гострою критикою суспільства.

Куліш також мав значний вплив на своїх сучасників та наступні покоління митців. Його співпраця з Лесем Курбасом у театрі «Березіль» стала важливим етапом у розвитку українського театру. Вони разом створили новаторські постановки, які стали взірцем для багатьох режисерів та драматургів.На жаль, творчість Куліша була перервана репресіями радянської влади. У 1937 році він був заарештований і розстріляний. Проте його спадщина продовжує жити. Після здобуття Україною незалежності, інтерес до його творчості значно зріс. Микола Куліш залишається однією з ключових фігур в історії української літератури та театру. Його твори надихають нові покоління митців і продовжують бути актуальними, відображаючи вічні теми та проблеми, з якими стикається людство.

Після арешту і страти Куліша в 1937 році її життя змінилося кардинально. Антоніна пережила численні труднощі і переслідування з боку радянської влади, що спричинило великий психологічний і матеріальний стрес. Вона втратила не тільки чоловіка, але й частину своєї кар’єри через репресії, що обрушилися на її родину.

Попри заборону його творчості під час сталінських репресій, Куліш продовжує впливати на українських драматургів і літературознавців. Його п’єси надихають нові покоління митців, а також слугують важливим джерелом для розуміння культурних та історичних процесів України. Творчий підхід Куліша до театру і драматургії також залишив значний слід у розвитку українського театрального мистецтва.

"Миколі на той час було 14 років... Я була тоді вже гімназисткою й мені було 16 років: мала я довгі каштанові коси і очевидно сподобалась Кулішеві. Сестра зауважила, що Микола дуже задивляється на мене. Але я цьому не зовсім зраділа. Був він такий незграбний... Навіть не думала я тоді, що ця перша зустріч була, мабуть, Богом призначена йому й мені", — зі спогадів Антоніни Куліш.

Побралася пара у 1915-му, коли Куліша відіслали до Смоленська. У шлюбі народилися донька Ольга й син Володимир.

Микола Гурович Куліш народився 6 грудня 1892 року в селі Чаплинка на Херсонщині в бідній селянській родині.

В 1913 року в м. Сочі склав екстерном іспит за 6 класів гімназії, а влітку 1914 року вступив до Одеського університету

—Але розпочалася Перша світова війна, і майбутній драматург потрапив до школи прапорщиків. Влітку 1915 року М. Куліш одружився. У серпні того ж року він був направлений на фронт, де перебував до 1917 року.

Прем’єра цієї п’єси відбулася в столичному Харківському театрі ім. І. Франка і стала подією в культурному житті України, зробивши загальновідомим ім’я драматурга.

1925 року М. Куліш переїхав до Харкова, де працював спочатку в народному комісаріаті освіти, а згодом — у редакції журналу «Червоний шлях».

Прибувши до Харкова, М. Куліш одразу активно включився у літературне життя.

З початком літературної дискусії у квітні 1925 року він стає на бік М. Хвильового.

  Коли наприкінці того ж року утворилася ВАПЛІТЕ, М. Куліша обирають членом президії, а згодом і президентом цієї літературної організації. Він пише п’єси «Комуна в степах» (1925), «Зона» (1925), «Хулій Хурина» (1926), «Отак загинув Гуска» (1927) та іннші.

• У 1928-1929 рр. знаменитий режисер Лесь Курбас у театрі «Березіль» ставить п’єси М. Куліша «Мина Мазайло» та «Народний Малахій», що викликали палкі дискусії.

— пізніше, після саморозпуску ВАПЛІТЕ, М. Куліш очолив українське товариство драматургів і композиторів, був членом редколегії журналу «Літературний ярмарок» (1929), членом президії ПРОЛІТФРОНТу.

Коли під тиском Компартії 19 січня 1931 року ПРОЛІТФРОНТ припинив своє існування, хмари над головою драматурга починають густішати.

• Але восени 1931 режисер московського Камерного театру А. Таї-ров поставив нову п’єсу М. Куліша «Патетична соната», яку не дозволяли ставити в Україні.

Проте невдовзі п’єсу заборонили. Останнім твором М. Куліша, який 1933 року йшов на українській сцені, була трагедія «Маклена Грасса», але і її після кількох вистав також заборонили.

Після цього життя драматурга іде до свого трагічного кінця. 14 червня 1934 року його виключають з партії, не дають можливості писати й друкуватися. 

— 7 грудня 1934 року М. Куліш був заарештований і засуджений на 10 років.

Його заслали до Соловецького табору, де й розстріляли 3 листопада 1937 року в урочищі Сандормох в Карелії на честь святкування 20-ї річниці Жовтневої революції.

Під час Першої світової війни Микола неодноразово навідувався додому, щоб побачитися з Антоніною. У 1915 році він навіть самовільно залишив військову частину, аби попрощатися з нею перед відправленням на фронт. Незабаром закохані одружилися.

У 1917 році у подружжя народився син Володимир, який пішов слідами батька та став письменником. Його дружина, Оксана Керч, також була літераторкою. У Миколи та Антоніни більше не було дітей, тому вони всю свою любов і турботу присвячували єдиному синові.

Мина Мазайло — головний герой комедії Миколи Куліша, символ людини, яка втратила національну ідентичність і стала жертвою колоніальної пропаганди. Його поведінка та дії свідчать про глибокий внутрішній конфлікт, спричинений меншовартістю, амбіціями та відчуженням від свого народу.

«Це прізвище, і воно, як віспа на житті – Мазайло!»
Мина переконаний, що його українське походження заважає досягти успіху в житті. Він прагне змінити прізвище на «Мазєнін», аби здаватися більш «престижним» у суспільстві. Ця риса характеризує його як людину, яка не цінує своє національне коріння та вважає меншовартісним усе українське.

Кар’єризм та прагнення до матеріального благополуччя

Мина вірить, що зміна прізвища допоможе йому просунутися по службі та досягти кращого становища. Його прагнення до зовнішнього успіху переважає над моральними чи духовними цінностями. Це свідчить про прагматичний, навіть цинічний підхід до життя.

Цитата: «Заставлю! Виб’ю з голови дур український! А як ні – то через труп переступлю!»
Мина не терпить заперечень і примушує інших діяти відповідно до його волі. Його авторитарна поведінка виражається в конфліктах із сином Мокієм, який захищає українську мову та культуру. Мина вважає, що має право вирішувати за інших, що є свідченням його самовпевненості та тиранічного характеру.

Мина панічно боїться засудження з боку російськомовного оточення. Він прагне стати «своїм» у міському середовищі, вважаючи, що це можливо лише через відмову від власної ідентичності. Його страх бути «іншим» визначає його дії.

Я вважаю, що Мина Мазайло є прикладом людини, яка втратила духовну основу, піддавшись суспільним стереотипам. Його страх перед українським корінням і бажання пристосуватися до умов, диктованих колоніальною ідеологією, наголошує на важливості збереження національної ідентичності. Ця комедія є гострою сатирою, яка підкреслює згубність зречення власного Я заради конформізму.

Мокій — молодий, сміливий та рішучий герой п’єси "Мина Мазайло", який не боїться стояти на своєму. Його головний принцип — українська мова та культура повинні бути на першому місці!

"Мовний питання — це не просто справа, це питання національної гідності!"

Одна з його важливих цитат.

Мокій виступає за те, щоб рідна мова не залишалася в тіні. Його боротьба не тільки за мову, але й за те, щоб українська культура процвітала, незважаючи на усі перепони.

Через його образ у п’єсі яскраво передано, наскільки важливі мова та культура для кожного народу. Мокій — це не просто персонаж, це символ, що кожен має стояти на своїх переконаннях і боротися за своє!

Він вважав, що зміна прізвища на російське підвищить його соціальний статус. Мина був переконаний, що українська мова заважає йому досягати успіху в житті і кар’єрі, тому намагався відректися від свого коріння. "Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади".

Мина вірив, що для досягнення успіху потрібно відмовитись від своєї національної ідентичності та адаптуватися до чужої культури.

«От коли я стану Мазєніним, тоді й заживу як слід!»

Людина не вірила у свої сили, а лише вважала, що прізвище може змінити життя, людей, роботу та все, що її оточувало. Проте життя розставило все на свої місця, довівши, що зовнішні зміни не вирішують глибоких внутрішніх проблем. «Я так і знав, що з моєю фамілією щастя ніколи не буде!»

Справжні зміни починаються зсередини, з усвідомлення власної цінності, незалежно від думки оточуючих. Людина може змінити обставини свого життя лише тоді, коли навчиться приймати себе такою, якою вона є, і працювати над власними недоліками, а не шукати простих шляхів до успіху.

Я вважаю, що людина втрачає сенс життя, коли починає вірити, що все залежить лише від прізвища. Насправді, сенс у тому, щоб цінувати те, що є поряд: сім’ю, людей, які тебе підтримують, та власні досягнення. Людина, яка любить себе і не боїться бути собою, завжди знайде місце в житті, незалежно від зовнішніх обставин.

На мою думку, це знайомство стало поштовхом для її внутрішнього зростання. Уля починає вчити українську не через політичні переконання, а з власного бажання та захоплення.Її зміна підкреслює, як важливо знайти особистий стимул для розвитку. Завдяки Мокію Уля відкриває для себе новий світ, сповнений краси української мови, і розуміє, що це не лише засіб спілкування, а й спосіб пізнання культури та глибшого зв’язку з іншими. «Мені здається, що я вже люблю українську мову, бо нею говориш ти…»

Її шлях демонструє, що нові зустрічі можуть пробудити в людині нові прагнення й інтереси.

— "Заставлю! Виб'ю з голови дур український! А як ні — то через труп переступлю. Через труп!.. До речі, де він? Покличте його! Покличте негайно! (Гукнув). Мокію! Чуєш? Гей, ти!"

Зненавидів своє українське прізвище ще з дитинства:

"Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті – Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гУ л яти – Мазайло! За репетитора не брали – Мазайло! На службу не приймали – Мазайло! Од кохання відмовлялися – Мазайло!”

Так хотів вивчити російську, що найняв собі репетиторку "правильних проізношеній":

Вже знайшов! Найняв! В понеділок прийде на лекцію... Прекрасна вчителька. Рафінадна руська вимова... Прізвище Баронова-Козино.

Був дуже задоволений зміною прізвища, навіть вихвалявся перед дзеркалом:

"Однині я — Мина Мазєнін. (Став перед люстром). Здрастуйте, Мазєнін, Мино Маркевичу! (Привітався на другий голос). А-а, добродій Мазєнін? Моє вам!.. (Ще привітався на третій голос). Товаришу Мазєнін! Здрастуйте!.. (Іще привітався). Здоров був, Мазєнін! Зайдімо?.. Гм. (Помріяв трошки). Ви не знайомі? (Подавши комусь руку). Дуже приємно — Мазєнін. (Уклонився). Будь ласка, ви часом не Мазєнін?! (Кивнув головою). Так, я Мазєнін!.. (Офіційним голосом). Ваше посвідчення, громадянинеї (Тоді немов подав комусь посвідчення). Будь ласка! Мазєнін! (Тоді з офіційного на м’якший)."

Я вважаю, що Мина Мазайло- зрадник України . Не можна цуратися власного прізвища, яке передавалося з покоління в покоління від його працьовитих та славних пращурів. На мою думку, зважаючи на виховання, на різні фактори Мина Мазайло ніколи не зміг би стати справжнім росіянином. Все одно він за родом залишався українцем і не мав зраджувати найсвятіше- власне "я", свою родину, Батьківщину.

Його образ — це приклад того, як людина може зректися власного коріння через страх бути не такою, як інші, або через бажання здатися “кращою”. Мина показує, до яких крайнощів може дійти людина, якщо вона не поважає свою культуру та мову.

Ми бачимо, що в образі Мокія відображена біль українського народу за свою культуру. Складно назвати його позитивним персонажем від того, який він грубий зі своїм батьком, хоча його позицію ми можемо зрозуміти, але варто сказати одне: він хоче справедливості, і хоче відновити любов до мови.

“Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті – Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гУ л яти Мазайло! За репетитора не брали – Мазайло! На службу не приймали – Мазайло! Од кохання відмовлялися – Мазайло!”

-Що через своє прізвище "Мазайло" його сміялися, не брали на роботу і навіть відмовляли в коханні. Він вважав, що через це у нього були проблеми, тому вирішив змінити прізвище на російське, щоб полегшити своє життя.

«А то ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік, по-руському — на проізвол судьби. Або, нарешті, кажуть, берега дати… Наприклад, треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо українську мову. Кажемо, наприклад: потяг іде третьою швидкістю, а треба — поїзд третім погоном іде. Погін, а не швидкість. А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата… Та ось вам на одне слово «говорити» аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, герготати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіт»

-Українська мова дуже багата і красива. Він наводить приклади, як неправильно використовуються слова, і показує, скільки різних варіантів є для одного і того ж слова, наприклад, для "говорити".

Мина Мазайло намагається пристосуватися до іншого середовища, навіть якщо для цього потрібно відмовитися від своєї української ідентичності. Він сумнівається в собі і готовий йти на компроміси заради кар'єри. Однак його бажання змінити прізвище і ставлення до української мови показують, що він піддається суспільним стереотипам і шкодить собі.