Дитячі роки Михайло провів на Північному Кавказі, куди батько переїхав працювати, - спочатку в Ставрополі, а потім у Владикавказі зрідка відвідуючи Україну.

1880 р. М. Грушевський вступив до Тифліської гімназії, у якій діставав і читав літературу з історії, літератури, етнографії України. У гімназії Грушевський робить і перші спроби пера (написав кілька оповідань, про які схвально відгукнувся І. Нечуй-Левицький). Після закінчення гімназії Михайло мріяв потрапити до Києва. Проте батько довго не погоджувався відпускати хлопця до "матері міст руських", боячись українського запалу Михайла і наляканий тодішніми студентськими "історіями". Однак згодом батько все ж дає згоду на поїздку сина до Києва.

Протягом 1886 -1890 pp. Михайло навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету. На третьому курсі Грушевський почав виконувати наукову роботу, запропоновану професором Антоновичем, "История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века". Праця отримала золоту медаль, і Михайла залишили при університеті на кафедрі російської історії.

Протягом 1890-1894 pp. Грушевський працював при Київському університеті як професорський стипендіат.

Лютнева революція у Петрограді дала Грушевському волю. 4 березня в Києві утворюється Центральна рада, яка взяла на себе функцію центрального органу руху українського громадянства за "своє право і втрачені вольності". М. Грушевського заочно обирають головою Центральної ради. 12 березня 1917 р. він повертається з Москви до Києва. 14 місяців, протягом яких існувала Центральна рада (з березня 1917-го по 1918 p.), М. Грушевський був її незмінним головою - першим спікером першого українського парламенту. 10 червня 1917 р. Центральна рада першим своїм Універсалом проголосила автономію України у складі Російської федеративної республіки, а 15 червня обрала і затвердила перший український уряд на чолі з В. Винниченком.

29 квітня 1918 р. Центральна рада обрала Михайла Грушевського Президентом Української Народної Республіки, започаткувавши інститут президентства у нашій країні.

З падінням Центральної ради, після перевороту гетьмана П. Скоропадського Грушевський знаходився в підпіллі і переховувався за межами Києва. До міста він повернувся в грудні 1918 p., коли припинила своє існування Гетьманська держава.

Наукові регалії Михайла Грушевського можна перераховувати довго. Ось основні:

• багаторічний голова Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові (1897—1913),

• завідувач кафедри історії Львівського університету (1894–1914),

• академік Всеукраїнської академії наук (1923) та Академії наук СРСР СРСР (1929).

За весь цей час він написав понад 2000 наукових праць, а повне зібрання його творів — не тільки історичних, але й суспільно-політичних, спогади та рецензії — нараховує 50 томів.

Видатні українські історики звісно були і до Грушевського. Проте саме він першим науково обґрунтував і показав, що український народ має власну давню, самобутню і безперервну історію від Русі — до України. Саме тому його головна праця так і називається «Історія України-Руси».

Вже лише цим він завдав рішучого удару по панівній тоді у Російській імперії схемі «загальноросійської історії», відповідно до якої українці не визнавалися окремим народом, а були частиною російського з регіональними особливостями.

Михайло Грушевський — політична зірка

На початку революції Михайло Грушевський, у першу чергу завдяки своїй науковій праці, мав безсумнівний авторитет серед української суспільно-політичної еліти. Тож не дивно, що 20 березня саме його заочно і одноголосно обрали головою Центральної Ради — тоді професор ще перебував у Москві на засланні.

«Ніхто в даний момент не підходив більше для ролі національного вождя, як Грушевський, ніхто навіть і рівнятися не міг із ним щодо загально признаного авторитету й тої поваги, якою оточувало його все українське громадянство», — згадував потім історик Дмитро Дорошенко.

До Києва Грушевський повернувся 26 березня і одразу почав активну роботу. Фактично завдяки йому Центральна Рада перетворилася на український революційний парламент.