“Мені було 12 років. Мати з грудною дитиною (найменшенький Павлик) перша опухла. Ноги як колоди. Живіт як бубон. Мій батько віддав добровільно все, що мав, у колгосп, а сам пішов на шахту і імені Артема, бо треба було годувати нас. На шахті давали 500 грамів хліба батькові і нам по 200 грамів. Мама рівнесенько ділила між нами хліб і говорила: “Хоч зараз поїжте, хоч поділіть”. Я з’їдала зразу і сиділа тихо до нового дня”

“Голод пам’ятаю дуже добре. Продукти, що були в домах, зерно та інше, забирали повністю. Намагалися сховати, хоча боялися, що за це можуть покарати, заарештувати чи вислати кудись. Таке було й на нашому хуторі, і в Комарі, де наша сільська рада. Намагатися щось взяти з колгоспу було неможливо, тому що все охоронялося. Коли все вимели з дому та з двору, прийшлося їсти все, що нагадувало їжу: ягоди, ховрахів, траву”

“Причиною голоду були податки та насильницьке забирання зерна. Приходили люди, призначені владою, і нишпорили скрізь, щоб виявити, де сховано зерно, борошно… Мій дідусь приховав зерно для посіву в ямі в клуні, але ці служителі влади рознюхали і забрали все до зернинки. Діти залишилися голодні, а дідусь помер. Коли помирав, то говорив: “Як важко помирати не виболівши”

За часи Голодомору-геноциду їй було 13 років. І вона згадувала: “На зборах голова колгоспу і сільський голова об’явили, що треба виконати план поставки зерна державі і щоб усі добровільно знесли все до комори, а там грузили на підводи і вивозили в місто… Ми ховали зерно в невеликих торбочках. Батько говорив - подальше заховаєш, ближче візьмеш. Закопували в кінці городу. Один мішечок кілограмів на три знайшли по весні. Радості було! Посіяли трохи, каші наварили. І мучилися ми тоді ж коліками в животі, тому що відвикли від їжі”.

“Сім'я у нас була велика. Батько, мати, і нас семеро дітей. Ми вступили в колгосп. Та раптом нашого батька забрали у в’язницю… Приїхали у двір якісь люди саньми і забрали нас усіх. Мама, дідусь і бабуся йшли за санями. Привезли нас у ліс. Там стояв сарайчик. Нас викинули у сніг. Ми шукали, де яка грушка-гниличка, їли якесь коріння. Бабуся і дідусь померли

”.

"На трудодень дали по 100 грамів пшениці. Заробіток змістився в одному мішку. Та змолотила ячмінь з власного городу - ще півклунка. З таким запасом збіжжя не можна дожити й до нового року. За браком кормів довелося забити мале порося. Чоловік отримав у сільраді тимчасовий дозвіл на вільні заробітки у Маріуполі... Чоловік влаштувався вантажником у порту. Одержував 1 кілограм хліба на себе та ще по 200 грамів на кожну дитину. Щонеділі ночами, старанно обминаючи міліційні кордони на околицях Маріуполя, чоловік приносив хліб. А іноді приходив з порожніми руками, бо був пограбований міліцією"

"Пам'ятаю, як батько ходив з мішком взимку на поле. Там стояла скирда льону. Набере цього зерна та несе додому, щоб натовкти та нагодувати сім'ю. А натовкти треба було так, щоб ніхто не побачив з правління колгоспу. І ось мамо та я стоїмо на морозі, дивимося, щоб ніхто не зайшов до хати, коли тато тупає тоакачем у ступі. А потім мамо з цього борошна пече коржі. В ми нетерпляче чекаємо. На смак коржі були гіркі. Але ми їмо жадібно, адже шлунки порожні"

"Добре запам'яталось, як восени тридцять другого року у людей почали забирати хліб... Батько вніс вісімнадцять пудів пшениці у хату на горище й прикрив соломою. Але дарма, знайшли й там. Залишилась у нас картопля, трохи квасолі. Десь поділася корова, не пам'ятаю вже. Смажили конопляне зерно, розбирали і мастили ним картоплю. Варили юшку з квашеної капусти. Згодом і цього стало не вистачати. Сходив сніг і люди почали ходити десь кілометрів за п'ятнадцять, шукати там гнилу картоплю, що з минулого року на полі. Ходили й ми, діти. І досі не можу зрозуміти - нашо було дітей проганяти з такого поля? Боже, як ми боялися того об'їждчика! Тільки-но з'явиться віддалік на коні - так і попадаємо прямо на мокру землю".

"До колгоспу добровільно йшли тільки ті люди, кого вважали "злидарями". Все, що було у них, забрала влада, ось і не було іншого виходу (всіх, хто працював в колгоспі - кормити). Поля і комори охороняли об'їзчики. І якщо когось впіймають з колосками чи з зерном в кишені, засуджували. На зиму і весну 1933-го люди почали рухнути та помирати з голоду. Батьки старалися все, що було із харчів віддавати дітям - варили мерзлий буряк, їли різноманітну траву, коріння, кору з дерев (весною всі дерева були голі)".